— Янтарна кімната? Це найбільша дорогоцінність! Її треба зберегти за всяку ціну, — ухилився від прямої відповіді Роде. — Прошу вас. — Він подав Руденко аркуш паперу, показуючи цим, що розмова закінчена.

Увечері Роде поїхав додому, а Руденко та її няня почали влаштовуватися на новому місці.

З численної родини графів фон Шверін у замку залишилася тільки стара графиня, офіційна господарка маєтку.

Довгими вечорами дві літні жінки — німецька графиня і кандидат мистецтвознавства — людина, що втратила свою батьківщину, — сиділи у вітальні, ледь освітленій червонуватими відблисками вогню з каміна, розкладали нескінченні пасьянси і тихо розмовляли за чашкою кави або читали французькі романи V потертих шкіряних оправах з вензелем графів фон Шверін.

Час від часу здалеку долітав гарматний гуркіт. Жінки здригалися, злякано поглядаючи на задрапіровані вікна. Фронт наближався. Але досі його важка хода не долітала сюди: радянські війська готувалися до. вирішального наступу.

І ось наступ розпочався.

Був кінець січня. Зранку йшов мокрий і липкий сніг. Він одразу танув, утворюючи під ногами сіру рідку кашку. Зате дерева, гостроверхі дахи, садові лави були вкриті товстим білим шаром. У замку творилося щось незвичайне. Челядь бігала парадними сходами, на які раніше не мала права ступити. З відчинених навстіж дверей виносили і втискали у лімузин ящики, шкіряні саквояжі, скриньки і несесери, погрібці з харчами, оплетені соломкою сулії коштовного вина.

— Люба фрау Руденко, — нервуючи говорила графиня, — становище надзвичайно серйозне. Я змушена покинути замок, в якому провела майже все своє життя, їду в інший маєток, у Бранденбург. Я полюбила вас всією душею, будьте і там моєю гостею. Вам залишено місце в автомобілі. Няню ми відправимо іншою машиною, разом із слугами. Сподіваюсь, ви згодні? Адже ви розумієте, яка велика небезпека загрожує нам? Боже мій! Вони майже поруч!..

Важко сказати, які почуття і думки керували Руденко. Але вона відмовилася. Можливо, її лякала відповідальність, покладена на неї доктором Роде, і побоювання репресій з боку німецького командування? А може, заговорила нарешті совість, і вона вирішила повернути Батьківщині вкрадені гітлерівцями за її допомогою експонати.

Словом, Руденко залишилася. Вона навіть виголосила перед графинею невеличку, але досить парадну, ефектну промову, яку потім відтворила у своїх спогадах. Сенс цієї тиради зводився до того, що метою життя Ангеліни Павлівни, метою її перебування в Німеччині є збереження музейних пам'яток, дорогих усьому людству, і що вона, як командир на кораблі у хвилину небезпеки, не залишить капітанського містка.

Але на захисника інтересів людства Руденко дуже мало скидалася — надто плутаним і заплямованим було її життя.

Увечері графиня фон Шверін покинула замок, а наступного дня, 23 січня, його зайняли відступаючі частини гітлерівських військ,

У маєтку жило багато поміщицьких родин із східних прикордонних районів. Німецьке командування почало виселяти їх. Зажадали і від Руденко, щоб вона звільнила колишню їдальню, в якій стояли ящики з експонатами.

Але Руденко захищала свої «володіння» з відчайдушністю приреченої. Вона знову й знову говорила про величезну цінність експонатів, про вседолаючу силу мистецтва, про безсмертя живопису, про скарби рейху, — говорила, усвідомлюючи, що обдерті гітлерівські вояки давно втратили здатність щось розуміти.

Вони безнадійно махали руками І відповідали:

— Ах, фрау, за війну так багато загинуло, що шкодувати за помальованими дошками і ганчірками вже не доводиться.

Тоді Руденко наважилася на останній крок: зранку зачиняла двері зсередини на величезний засув і не виходила з їдальні цілими днями. Так тривало доти, поки не стало відомо, що частини Радянської Армії підійшли до Штаблага, за два кілометри од Вільденгофа. Німецькі солдати спішно покинули маєток. А наступного ранку почався сильний артилерійський обстріл і авіаційні нальоти.

Біженці-німці, колишні слуги графині фон Шверін, люди, силоміць вигнані з багатьох країн Європи, збилися у величезних підвалах палацу. Залунали російська, німецька, французька, італійська, польська мови. Тут Руденко вперше заговорила із своїми земляками.

Вона сиділа з кутку, здригаючись од вибухів і прислухаючись до жіночого голосу.

— Ти вже потерпи трохи, Євгенчику, не бійся, рідненький. До нас снаряди не дістануть, синку. Пересидимо як-небудь. Недовго тепер залишилося — поруч вони, наші.

«Наші… Ось вона чекає їх, — думала Руденко. — А я? Чекаю я чи ні? Мабуть, все-таки, чекаю. Але що буде, що буде?..»

Надвечір обстріл припинився. Прокотилася чутка, що росіяни відійшли од Штаблага. І справді, на ранок палац знову зайняли гітлерівські підрозділи і похідний лазарет. Біженці йшли сюди майже безперервним потоком. Кімнату, що займала Руденко, вимагали звільнити, а ящики з експонатами викинути.

Ангеліна Павлівна переконувала, просила, потрясала папірцем, підписаним Роде, хоч на цей документ тепер ніхто не звертав уваги. Їй щохвилини твердили, що. треба тікати, бо палац все одно буде знищено — висаджено в повітря або зруйновано під час обстрілу.

— Росіяни побачать тут самі руїни! — раз у раз повторювали гітлерівські офіцери.

Тепер Руденко повністю усвідомила весь жах свого становища. Єдину можливість виправдати зраду — якщо могло взагалі бути їй якесь виправдання! — вона бачила у врятуванні експонатів, Руденко вирішила перенести ящики у величезний порожній льох. Але як це зробити? Самій їй не впоратися з цим.

Тоді вона звернулася з проханням до російських робітників, до тих, кого ще вчора вважала чужими, далекими, не здатними оцінити і зрозуміти значення скарбів, що їх охороняла вона, мистецтвознавець. І ці люди відгукнулись одразу. Коло понять Руденко замкнулося: німці, яких вона вважала цінителями культури, виявилися варварами. А ті, на кого вона дивилася зверхньо, — «мужики», рискуючи життям, рятували картини, яких ніколи не бачили.

Хуртовинної ночі потай вони перенесли ящики у підвал. Руденко замкнула льох. Вранці кімнату, в якій жила Ангеліна Павлівна, зайняли солдати. Речі, Документи, каталог ікон зосталися там, і врятувати їх було неможливо. Тільки маленька сумочка з радянським паспортом та німецькими посвідченнями залишилася у неї в руках.

Наступну ніч Руденко перебула у сусідній з льохом кімнатці. Тут-таки спали німецькі солдати. Ангеліна Павлівна кілька разів виходила, щоб перевірити, чи цілий замок на дверях льоху.

Вранці троє офіцерів у задимлених шинелях і пом'ятих кашкетах зажадали від Руденко відчинити льох. Вона підкорилася. Потрогавши ящики ногою, старший уривисто спитав:

— Що там?

— Картини. Ікони. Київський і Кенігсберзький музеї, — теж уривисто відповіла Руденко.

— Цінні?

— Так, так, дуже, — захапалася вона, сподіваючись, що офіцери допоможуть їй зберегти ящики.

— І все це дістанеться росіянам? — злобно спитав один з них.

— Ну, росіянам дістанеться небагато! — сердито заперечив інший, грюкнувши дверима. Руденко знову повісила замок і попленталася до своєї комірчини.

Через півгодини, підійшовши до льоху, вона з жахом побачила, що двері зірвано. Але ящики поки що стояли на місці. Робітники допомогли Руденко забарикадувати отвір різним мотлохом, зібраним у підвалі.

Незабаром нальоти радянської авіації відновилися ще з більшою силою. Гітлерівці почали відходити. Тоді Руденко прибігла до будиночка, де знайшли притулок росіяни і поляки.

— Панове! Товариші! Я прошу вас: давайте організуємо охорону палацу. Нехай одні стануть на варті зовні, інші — всередині. Зрозумійте, картини треба за всяку ціну врятувати!