«Спокійно», — наказав самому собі Сергєєв. Коли німець перестав реготати, Олег Миколайович повільно, виразно промовив:

— Історія знала багатьох ласих на українське сало і російську ікру. У тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому році вони ще зуміли винести ноги. Але якщо, забувши сумний урок, підуть знову, то їм може і не трапитися більше такої щасливої нагоди.

— Я не знаю, хто ви, — зневажливо відповів німець, — та мені, власне кажучи, на це наплювати. Судячи з вимови, ви іноземець, отже, багато чого не спроможні зрозуміти. Тому слухайте і запам'ятайте, що скажу вам я, Густав Ренке, член націонал-соціалістичної партії Німеччини, вірний солдат фюрера! Ми тепер сильні, як-ніколи, і немає такої перешкоди, яка могла б зупинити наш рух. Світ вже лежить біля наших ніг. Залишилося простягти руку, щоб узяти його.

Потім, згадуючи цей випадок, Олег Миколайович ніяк не міг зрозуміти, як йому вдалося зберегти самовладання. Дивлячись фашистові в очі, він голосно, так, що на його слова обернулися нечисленні покупці, сказав:

— Якщо рука простягнеться, її відрубають, а разом з нею полетить і голова того, хто простяг руку. Це кажу вам я, Олег Сергєєв, член Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків! — І, рвучко повернувшись, вийшов з крамниці.

… Сергєєв одірвався від спогадів.

— Обережніше, не спіткніться! Прошу направо. Тепер уже близько, — запевнив попутник. Ззаду наростав шум мотоцикла, серед руїн пробивалося світло фари. — Тепер уже близько.

Вони завернули у провулок.

— Може, закуримо? — запропонував провідник.

— Не заперечую.

Сергєєв дістав сигарету, простяг портсигар супутникові і схилився над складеними черпачком долонями, щоб прикурити.

Від важкого удару Олег Миколайович вмить знепритомнів. Не встигнувши навіть скрикнути, він повільно осів на купу щебеню. Швидкі руки пробігли по кишенях пальта. Потім — чи це тільки йому примарилося? — Сергєєва підняли на руки і понесли. А далі густа, липка, непроглядна темрява обкутала його.

Начальник управління державної безпеки приймав щоденну доповідь помічника. Високий майор, стоячи біля письмового столу, тримав в одній руці розкриту папку, а пальцями другої швидко перегортав аркуші, коротко і чітко доповідаючи генералові про найважливіші події за добу. Нарешті, закривши папку, він замовк.

— Все?

— На жаль, ні, товаришу генерал. Мабуть, нас чекає заплутана справа. Мистецтвознавець Сергєєв…

— З Ленінграда? — перебив генерал.

— Так. Учора він прибув, як було умовлено, московським поїздом. Зустріти його мав працівник цивільного управління Соломатін. Він запізнився на кілька хвилин. Побіг навздогін. Помітив попереду дві постаті, але пішоходи в цей момент повернули у завулок і відразу зникли. Соломатін захвилювався. Почав оглядати місцевість, знайшов носовичок, а трохи далі — ось…

Майор подав зім'яту фотокартку. На ній був зображений Сергєєв біля руїн Катерининського палацу.

— Все? — знову спитав генерал.

— Так, усе. Знайти Сергєєва не пощастило.

Начальник управління уважно розглядав фото.

— Дивно. Чого це Сергєєву спало на думку фотографуватися таким засмученим? Бачите? Мабуть, знімок зроблено без його відома, і навряд чи він був у самого Сергєєва. Очевидно, фото загубив той, другий.

— Я теж так думаю.

— Добре. Сергєєва треба шукати. І знайти за всяку ціну! А головне, треба шукати тих, хто зацікавився ним. Ви прекрасно розумієте, що зроблено це неспроста.

Переглядаючи ранкову пошту, професор Барсов помітив дивний зеленкуватий конверт з безглуздим написом «Гер оберст професор фон Барсов»[8]і штемпелем — 16 грудня 1945 року.

Посміхнувшись з аристократичної приставки «фон», зробленої невідомим кореспондентом, професор з властивою йому акуратністю розрізав конверт кістяним ножем і розгорнув аркуш лощеного паперу.

Німецький лікар шанобливо сповіщав про смерть доктора Альфреда-Карла-Готліба Роде і його дружини Анни-Гертруди, що сталася внаслідок гострої дизентерії.

Роде цілими днями не виходив з приміщення, де розмістилася привезена до Кенігсберга янтарна кімната.

Власноручно, нікому не довіряючи, обережно розпаковував довгі ящики і, ледве стримуючи нетерпіння, витягав дорогоцінні деталі. Він гладив їх тонкими, як у музиканта, пальцями, перевіряв, чи немає на янтарі хоча б найменших подряпин, щербинок. Роде задоволено посміхався: що й казати, солдати виконали наказ на совість! Поклавши одну деталь на приготовану заздалегідь подушку, доктор починав оглядати наступну.

Збігали дні. Роде систематизував деталі панно, розкладав їх на підлозі, прикидаючи, як усе це розмістити в новому приміщенні, викреслював плани, замкнувшись у віддаленій кімнаті замка.

Але незабаром докторові довелось одірватися від справи, що так захопила його.

До Кенігсберга прибули експонати з мінського музею, їх привезли сюди за наказом рейхскомісара окупованої України Еріха Коха, влада якого поширювалась і на Білорусію.

Еріх Кох вважав себе знавцем і цінителем мистецтва. Любов до прекрасного проявлялася у нього дуже своєрідно: гауляйтер грабував усе, що міг; в його руках опинилися величезні культурні цінності. Тільки колекції Германа Герінга могли змагатися з тими, що їх украв Еріх Кох. Частину награбованих експонатів рейхскомісар передавав німецьким музеям: навіть його численні садиби і дачі не могли вмістити усіх скарбів. Так у королівському замку і опинилося багато експонатів з Мінська: картини російських живописців вісімнадцятого століття, твори радянських художників, старовинні меблі і колекції російського та берлінського фарфору.

Все це багатство треба було розмістити в залах і підготувати до експозиції. Роде довелося на якийсь час покинути янтарну кімнату.

Сяк-так покінчивши з мінськими експонатами, доктор знову повернувся до улюбленої справи.

І ось настав день, про який давно мріяв учений. Роде вибрав залу на третьому поверсі південного крила замка. Єдине вікно виходило в бік Прегеля. Це здалося Роде дуже зручним. Кімната, на його думку, була порівняно у безпеці. Тут, під керівництвом і наглядом Роде, фахівці почали монтувати янтарні панно. Доктор і радів, і досадував: частину деталей під час перевезення загубили, довелося поновлювати їх за фотографіями. Робили це не дуже вмілі майстри, і тому виходило набагато гірше, ніж хотілося б.

— Йолопи! Солдафони! — обурювався Роде. — У Царському Селі лишилися дзеркальні пілястри, різьблені позолочені фігури. Їх за фотографіями не відтвориш!

І справді, довелося обійтися без пілястрів і різьби. Кімната мала вигляд значно бідніший, ніж у Катерининському палаці. Але навіть у такому вигляді вона була надзвичайно гарна. Роде приходив сюди щоранку і ввечері, не забував заглянути і покидаючи музей.

Знову радість перепліталася з прикростями: власті заборонили демонструвати янтарний кабінет городянам. Тільки влітку 1943 року у газеті «Кенігсбергер цайтунг» з'явилося повідомлення про те, що у королівському замку створено нову експозицію. Вибраних допустили оглянути її, а Роде дозволили надрукувати у берлінському мистецтвознавчому журналі «Пантеон» спеціальну статтю. У той час він готував до перевидання свою книгу «Янтар» і доповнив її новим розділом з докладним описом янтарного кабінету.

А втім, Роде знову мусив відкласти улюблене заняття. У замок доставили викрадені цього разу з харківського музею експонати: картини західних художників і російських живописців XIX століття, колекцію ікон. Клопоту у Роде стало ще більше: треба було якось упорядкувати скарби. Робив це доктор без задоволення. Янтарній кімнаті він радів, як тільки може радіти людина, що справдила свою давню, майже нездійсненну мрію, а нові надбання викликали у нього якесь невиразне занепокоєння. Доктор прагнув якнайшвидше покінчити з усіма справами і при першій можливості повертався до янтарної кімнати.