— Заждіть! Не так!

Квапливо, немов боячись, що її зупинять, Ангеліна Павлівна почала наново перебирати ікони і картини, відкладаючи вбік найцінніші експонати. Відібравши кілька десятків, вона попросила принести обгортковий папір і полотняні пакети.

Мабуть, помітивши подив на обличчях співробітників, Руденко пояснила:

— Панове, я відібрала, як бачите, найкращі твори, гордість нашого музею. До них треба поставитись особливо бережно. Тому спочатку вкладемо їх у пакети, а потім уже в ящики.

— Ангеліно Павлівно, але це дуже незручно! — зауважив Ступаченко. — Краще покласти їх у ящики з прокладками.

— А я вважаю, що саме так зручніше і надійніше, — обрізала завідуючого фондами Руденко. Той здивовано знизав плечима, але не заперечив: робота за німців привчила його до безмовної покори.

Працювали до півночі. Виходити на вулицю вже не можна було, тому всі семеро лишилися ночувати в музеї, сяк-так розмістившись на диванах і столах. Заснули швидко. Тільки Руденко не спалося. Туга не давала їй спокою.

«Що робити? — міркувала вона. — Що робити?. Діяти так, як надумала — сховати куди-небудь найкращі експонати, скажімо, у топки або в комори? Але ж німці можуть довідатися, тим більше, що треба буде сказати про це співробітникам, а час такий — надіятися не можна ні на кого. Та й печі можуть запалити. Вивезти все до Кам'янця-Подільського? Тоді вони будуть при мені. Але ж мене можуть зняти з посади, накажуть їхати далі, а експонати залишаться напризволяще і неминуче загинуть! Такі цінності! Що ж робити? Не виконати наказу? Відтягти час? Дочекатися росіян, усе розповісти самій? Німці не дурники. Вони скоріше вб'ють мене, ніж дозволять залишитися до приходу радянських військ. Що робити?»

Виходу, здавалося, не було. Їй і на думку не спало скористатися відсутністю контролю за її діями і передати експонати на збереження киянам — тим, хто не схилив голови перед окупантами, хто навіть у ворожому тилу боровся або просто був чесний, хоч і не знаходив у собі сил для активної боротьби. Таке не спало на думку Руденко. Вранці вона, як нічого й не було, розпоряджалася пакуванням цінностей.

Ангеліна Павлівна зовні була спокійною, хоча кожний цвях наче забивали не в ящики, а в її серце: адже вивозили те, чому вона присвятила усе своє життя. Вкрай виснажені напруженою працею, співробітники гнівалися на завідуючу: вона раз у раз просила забивати цвяхи обережніше, щоб не пошкодити полотна.

Робота наближалася до кінця. Двісті творів мистецтва щільно лежали у п'ятнадцяти ящиках з адресою: «Кам'янець-Подільський».

Через кілька днів, залишивши під розписку німецьких властей свою власну бібліотеку, обстановку з червоного дерева старовинної роботи, чудовий зліпок з Венери Мілосської завбільшки з оригінал, вилитий у майстернях Лувра, покинувши рідний Київ, Руденко виїхала вслід за відправленими експонатами до Кам'янця-Подільського. Її супроводжувала старенька няня.

Перед самісінькою відправкою Руденко повідомили, що у вагоні знаходяться передані на її відповідальність одинадцять ящиків з Київського музею західного мистецтва.

У Кам'янці-Подільському Ангеліну Павлівну разом з її безцінним вантажем помістили в одному з будинків старовинної турецької фортеці.

Руденко залишилася без певних занять, віддана сама собі. І знову вона не подумала зв'язатися з підпільними організаціями, передати скарби їх єдиному господареві — народу, сховатися від переслідувань гітлерівців і дочекатися приходу Радянської Армії.

Терзаючи себе марними роздумами, Руденко цілими днями блукала містом, милувалася його старовинними будинками, тихими вуличками, знайомилася із старожилами. Минув місяць. Незабаром Вінтер привіз із Києва чергову партію ящиків з експонатами музеїв російського і західного мистецтва. Їх теж передали Руденко.

Ангеліна Павлівна взялася до роботи.

У ящиках не було ні списків, ні наукових карток. Довелося все писати наново. Робота виявилася складною навіть для такого досвідченого мистецтвознавця, як Руденко: треба було по пам'яті відновлювати назву експоната, переказувати зміст тієї чи іншої картини, називати автора і епоху, визначати матеріал і техніку, виміряти розмір, оцінювати ступінь збереження. Вона впоралася з цим. Три примірники списку — для Вінтера, в ящик і для себе — нарешті, закінчені. Того ж дня Руденко повідомили, що, згідно з наказом рейхскомісара Еріха Коха, вона має організувати вантаження ящиків у вагони для відправки до Кенігсберга.

Надія Руденко на те, що гітлерівці не встигнуть вивезти музейні цінності, не справдилася.

Стало ясно: вона поїде з експонатами до Східної Пруссії.

Однак з невідомих причин Вінтер скасував своє розпорядження. Ящики з картинами відіслали в супроводі гітлерівських офіцерів, а Руденко лишилася у Кам'янці-Подільському. І тоді вона почала добиватися у місцевої влади дозволу зв'язатися з канцелярією рейхскомісара. Незабаром у Кам'янець-Подільський надійшла телеграма з наказом відправити наукового співробітника Руденко до Кенігсберга. Це було напередодні нового, 1944 року, а в середині січня вона прибула до Кенігсберга у розпорядження доктора Альфреда Роде.

Коли Руденко приїхала до Кенігсберга, експонати музеїв російського та західного мистецтва знаходилися за шістдесят кілометрів од міста, у маєтку Ріхау. Туди ж вирушила і Ангеліна Павлівна.

Їй вручили ключі від будинку, в якому навалом лежали ящики з експонатами. У великій кімнаті на першому поверсі напівпорожнього будинку Руденко відразу почала «робити зондажі» — розпаковувала навмання який-небудь ящик, звіряла його вміст із списком, перевіряла наявність і стан картин. Поступово все було перевірено, вільного часу лишалося багато. Тоді вона й надумала скласти докладний каталог ікон, так званий «Каталог резональ».

І ось товстий рукопис — мало не на вісім друкованих аркушів — закінчено. В ньому була вся історія руської ікони, як пам'ятки великої художньої майстерності народу, розповідь про найбільші зібрання ікон, про різні школи іконописного живопису, серед них і про таких чудових майстрів, як Андрій Рубльов, Феофан Гречин (Грек), Діонісій, Симон Ушаков. Рукопис містив докладний опис багатьох ікон з розшифруванням їхнього сюжету, статистичний матеріал, а також вказівки на те, де надруковано або описано ту чи іншу пам'ятку. Руденко примушувала себе працювати, щоб прогнати тривожні думки про неминучу відплату…

Війська Радянської Армії прорвали смугу оборони противника на кордонах Східної Пруссії і вступили на ворожу територію. Наступ розгортався швидко. Руденко знову одержала наказ евакуювати експонати.

Ящики доставили у Вільденгоф — маєток графів фон Шверін за вісімдесят кілометрів од Кенігсберга. Розкішна будівля палацу, спорудженого у XVIII столітті в старому парку, одним боком виходила до величезного ставу. Тут, у напівтемній графській їдальні, Руденко зустріла Роде.

їдальня була схожа на старовинні рицарські зали. Кам'яні плити на підлозі, дерев'яні панелі, вузькі стрілчасті вікна, світильники на стінах впереміж із оленячими рогами та кабанячими головами, стільці з високими різьбленими спинками, столи на грубуватих козлах, розвішана повсюди зброя — алебарди, мушкети, мечі, щити, манекени, одягнені у блискучі панцири, — все це мало вигляд романтичний і таємничий.

Але Руденко було тепер не до романтики. Наближалася розв'язка — вона дуже добре розуміла це і всіляко намагалася зберегти музейне майно, щоб хоч як-небудь виправдати себе в очах «червоних».

— Фрау Руденко, — урочисто промовив Роде, — велика Німеччина довіряє вам своє національне надбання. Ось, — і доктор театральним жестом вказав на штабелі ящиків, складених попід стінами. — Тут містяться унікальні твори із зібрань Кенігсберга. Вам не дозволяється відкривати ящики і оглядати їхній вміст. Кожний ящик запломбовано. Прошу підписати схоронну розписку.

— А янтарна кімната? — не втрималася від запитання Руденко. — Вона тут?