Якось у січні Джордж, разом з парою дюжин інших учнів, був спробував потрапити в дискусійну команду. Джекові він пояснив цілком відверто. Батько в нього юрист, спеціаліст з корпоративного права, й він хоче, щоби син пішов за його прикладом. Джордж, який не відчував палкого бажання робити бодай щось інше, з ним погодився. Оцінки він мав не найкращі, проте це ж, зрештою, була усього лиш підготовча школа і часу ще залишалося достатньо. Якби «можливо стане» перетворилося на «мусить стати», його батько міг потягнути за деякі ниточки. Власні атлетичні таланти Джорджа могли відкрити перед ним й інші двері. Але Браян Гетфілд гадав, що його син має потрапити до дискусійної команди. Це гарна практика, а заразом і те, на що звертають увагу приймальні ради юридичних закладів. Отже, Джордж почав брати участь у дискусіях, а наприкінці березня Джек виключив його з команди.

Під кінець тієї зими внутрішньокомандні дискусії вже розпалили вогник у змагальницькій душі Джорджа Гетфілда. Він став нещадно упертим диспутантом, що люто обстоював свою позицію «за» або «проти». Не важило, чи то йшлося про легалізацію марихуани, чи про відновлення смертної кари, чи про податкові знижки для розробників збіднених нафтових родовищ. Джордж набрався красномовності і був достатньо безпринципним, щоби щиро не перейматися, на чиєму він боці, – рідкісна, як було відомо Джорджу, й цінована якість навіть серед диспутантів найвищого рівня. Душі істинного політичного авантюрника та істинного диспутанта недалеко відстоять одна від одної, і та й та азартно прагнуть власної користі. Ну, то й непогано.

Але Джордж Гетфілд заїкався.

Цей недолік аніскільки не проявлявся в класі, де Джордж завжди був спокійним і підібраним (хоч би він виконав своє домашнє завдання, хоч ні), і, звісно, цього не було помітно на стовінгтонських спортивних полях, де балакучість не вважається доблестю, а інколи тебе навіть можуть видалити з гри за зайві сперечання.

Коли Джордж сильно заводився під час дебатів, от тоді-то й виринала на поверхню його заїкуватість. Що дужче він збуджувався, то гірше ставало. А коли він відчував, що заганяє опонента в глухий кут, між його центрами мовлення й ротом угніжджувалося щось на кшталт розумової мисливської пропасниці, він міг навіть зовсім задубіти, а час за таймером збігав. На це було болісно дивитися.

«Т-т-тож я г-г-га-д-д-даю, ми мусимо сказати, що ф-ф-факти у ви-и-и-пад-д-дку, навед-д-деному містером Д-д-дорскі, є зас-с-старілими, про що с-с-свідчать нед-д-давні рі-і-ішення, п-п-под-д-дані у…»

Лунав дзвоник, і Джордж рвучко обертався, люто вирячившись на Джека, котрий сидів біля таймера. У такі моменти обличчя Джорджа спалахувало, рука спазматично жмакала нотатки.

Джек тримав Джорджа ще довго після того, як позбавився більшості очевидних зануд, сподіваючись, що той направиться. Йому запам’ятався один вечір, десь за тиждень перед тим, як він, згнітивши серце, рубонув по живому. Джордж затримався після того, як всі уже пішли, а тоді сердито заявив Джорджу:

– Ви п-п-перевели таймер наперед.

Джек підняв голову від паперів, які якраз засовував до портфеля:

– Джордже, що це ти таке говориш?

– Я н-н-не отримав цілком пок-к-кладені мені п-п-п’ять хвилин. Ви його перевели наперед. Я д-д-дивився на год-д-динник.

– Годинник і таймер можуть іти трохи в різнобій, Джордже, але я й пальцем не торкався того клятого таймера. Чесне скаутське.

– Т-т-торкалися!

Від агресивності Джорджа, невідступного «я-бороню-свої-права» у його погляді спалахнув власний норов Джека. Він уже два місяці, як не випив ані краплі, два довжезних місяці, тож був дражливим. Він зробив останнє зусилля себе стримати:

– Я тебе запевняю, Джордже, що не робив цього. Це все твоя заїкуватість. Ти маєш якесь уявлення, в чому її причина? У класі ти ж не заїкаєшся.

– Я н-н-не з-з-заїк-к-куватий!

– Тихіше.

– Ви хоч-ч-чете мене д-д-дістати! Ви н-н-не хоч-ч-чете мене у вашій ч-ч-чортовій ком-м-манді!

– Тихіше, я сказав. Нумо, обговоримо це тверезо.

– Н-н-нахер ц-ц-це все!

– Джордже, якби ти зміг контролювати своє заїкання, я був би радий тебе залишити. Ти добре готуєшся до кожного практичного заняття і добре орієнтуєшся в історії питання, отже, тебе рідко можна заскочити. Але все це не має значення, якщо ти не можеш контролювати своє…

– Я н-н-нік-к-коли н-н-не заїкався! – закричав він. – Ц-ц-це все ви! Як-к-кби хтось ін-н-нший вів диск-к-кусійну к-к-команду, я б міг…

Джеків норов учергове потяг його на манівці.

– Джордже, з тебе ніколи не вийде юрист, корпоративний чи будь-який, якщо ти не зможеш це контролювати. Право – це не футбол. Двогодинне тренування щовечора тут не допоможе. Що ти робитимеш, станеш перед радою директорів і почнеш: «А т-т-тепер, д-д-джентльмени, щодо цього п-п-позову?»

Раптом у нього спалахнуло обличчя, ні, не зі злості, а від сорому через власну жорстокість. Не дорослий чоловік стояв перед ним, а сімнадцятирічний хлопець, який стикнувся з першою у своєму житті поразкою і, можливо, питався єдино приступним йому способом у Джека поради, як йому з цим упоратися.

Джордж кинув на нього останній, розлючений погляд, його губи криво смикалися, спотикливо вибулькуючи скупчені за ними слова:

– В-в-ви, п-п-перес-с-ставили його наперед! В-в-ви н-н-ненавидите мене, б-б-бо ви з-з-знаєте… в-в-ви з-з-знаєте… з-з-з…

Щось нерозбірливо викрикнувши, він метнувся з кімнати, бахнувши за собою дверима так, що аж армоване скло загриміло в рамі. Джек залишився стояти там, відчуваючи, радше ніж чуючи, відлуння Джорджевих «адідасів» у порожньому холі. Усе ще в полоні власного норову й сорому за своє передражнювання Джорджевого заїкання, він спершу подумав з якоюсь хворобливою втіхою: це вперше в житті Джордж Гетфілд не зміг отримати того, що йому забажалося. Уперше пішло щось не так, і цьому не могли зарадити всі гроші його татуся. Неможливо дати хабара центру мовлення. Неможливо пообіцяти язику щотижневу набавку п’ятдесят доларів і бонус на Різдво, якщо той погодиться перестати затинатися, мов голка програвача у калічній доріжці грамплатівки. А потім ту втіху просто поховало в соромі, і він уже почувався так, як після того коли зламав руку Денні.

«Боже милостивий, я ж не сучий виродок. Не доведи, Господи».

Така нездорова радість з відступу Джорджа була більш характерною для Денкера в п’єсі, аніж для Джека Торренса, її автора.

«Ви ненавидите мене, бо ви знаєте…»

Бо він знає що?

Що б він міг знати такого про Джорджа Торренса, що змусило б його ненавидіти цього хлопця? Що в нього попереду лежить ціле майбуття? Що він зовнішньо трохи нагадує Роберта Редфорда і всі балачки між дівчатами припиняються, коли він, стрибаючи в басейні з трампліна, робить подвійне зворотне сальто? Що у європейський футбол і бейсбол він грає з тією природною грацією, якої неможливо навчитись?

Смішно. Абсолютно абсурдно. Він ні в чому не заздрив Джорджеві Гетфілду. Направду кажучи, нещасна заїкуватість Джорджа переживалася ним гірше, ніж самим Джорджем, бо з того дійсно міг вийти чудовий диспутант. І якби Джек перевів таймер наперед – а він цього, звісно ж, не робив, – це могло б трапитися через те, що йому разом з іншими членами команди було ніяково від старанної безпорадності Джорджа, вони страждали від цього так, як можна страждати, коли деякі зі слів своєї промови забуває доповідач на вечорі зустрічі випускників. Якби він перевів той таймер наперед, це могло трапитися хіба що… заради того, щоби милосердно покласти кінець Джорджевим стражданням.

Але він не переводив таймера наперед. Щодо цього він мав цілковиту певність.

За тиждень він виключив Джорджа і цього разу не втрачав самовладання. Усі крики й погрози надходили з боку хлопця. Приблизно через тиждень після того він посеред практичного заняття в його класі пішов на стоянку, аби забрати з «фольксвагена» стос необхідних книжок, які він залишив у багажнику, і там уздрів Джорджа: той укляк на одному коліні, довге біляве волосся метлялося йому перед обличчям, а в руці він тримав мисливський ніж. Він якраз пиляв у «фольксвагена» праву передню шину. Задні колеса вже були почикрижені, і «жук» присів на спущених колесах, наче якийсь малий, зморений песик.