Десь він читав – у недільному випуску газети чи в якомусь популярному журналі, – що сім відсотків смертельних випадків під час автокатастроф не мають пояснення. Жодних технічних несправностей, жодного перевищення швидкості, жодного алкоголю, жодної поганої погоди. Просто один автомобіль розбивається на пустельному відтинку шляху, є один загиблий, водій, нездатний розповісти, що ж таке з ним трапилося. У тій статті ще було інтерв’ю з дорожнім патрульним, який теоретично припускав, що причиною багатьох з цих так званих «нло аварій» стають комахи в машині. Оси, якась бджола, можливо, навіть павук або метелик. Водій сахається, намагається пристукнути комаху або відчинити вікно, щоб її випустити. Можливо, комаха його кусає. Ймовірно, водій втрачає управління. Що б там не було, тут тобі бах! І кінець… А комаха, зазвичай абсолютно неушкоджена, відлітає з веселим дзижчанням з задимленої руїни в пошуках зеленіших пасовищ. Джек згадав, що патрульний обстоював думку, що патологоанатомам варто під час розтину таких жертв шукати сліди комашиної отрути.

Зараз, задивившись на це гніздо, він подумав, що воно могло б слугувати придатним символом того, через що він пройшов (і через що він протаскав заручниками найрідніших йому людей), і водночас стати призвісткою кращого майбуття. Як інакше можна було б пояснити все те, що відбулося з ним? Оскільки він усе ще вважав, що весь спектр його стовінгтонських невдач має розглядатися з Джеком Торренсом у ролі пасивної дійової особи. Не він керував подіями, події керували ним. Серед стовінгтонських викладачів він знав купу, двоє з них якраз з факультету мови й літератури, що були справжніми пияками. Той же Зак Танні мав звичку під вечір суботи прихопити ціле барило пива, завалити його на всю ніч у снігову кучугуру на задньому дворі, а потім, у неділю, він вицмулював його, до чорта, майже до дна, дивлячись по телевізору футбольні матчі й старі фільми. Проте впродовж тижня Зак залишався тверезим, мов той суддя, – хіба що вряди-годи слабенький коктейль за обідом.

Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони потребували товариства одне одного, як два відщепенці, що все ще залишаються достатньо соціальними, аби воліти топитися не поодинці, а разом. Лише їхнє море містило не сіль, а спирт, от і все. Задивившись на ос, як вони повільно повзають у своїх інстинктивних справах, перед тим як їх бізнес прикриє зима, вбивши всіх, окрім королеви, котра западе у сплячку, він просунувся іще далі. Він і досі алкоголік, і завжди ним буде, а почалося це, либонь, з тієї шкільної вечірки в десятому класі, коли він випив уперше. Це ніяк не було пов’язано із завзятістю чи етичністю пияцтва, з силою або слабкістю його власного характеру. Десь усередині нього містився зламаний самовимикач або захисне реле, і його, відтоді як він опинився під тиском Стовінгтону, хоч-не-хоч потаскало донизу, спершу поволі, а далі з прискоренням. Законний спуск по слизькому, а на дні – понівечений, нічий велосипед і син зі зламаною рукою. Джек Торренс у пасивнім режимі. І з його дратівливістю те саме. Усе життя він безуспішно намагався з нею боротися. Він пам’ятав як його, семирічного, нашльопала сусідка за те, що він грався з сірниками. Він тоді розізлився й кидонув каменюкою на проїжджу машину. Це побачив його батько і, осатанілий, напустився на малого Джекі. Він налупив йому зад до червоного… а тоді ще й поставив синець під оком. А коли батько, з бурчанням, пішов у хату подивитися, що там є по телевізору, Джек побачив бродячого собаку й копняком збив його в рівчак. Пару дюжин бійок було в початковій школі, ще більше в середній, які, попри його гарні оцінки, забезпечили два тимчасових виключення і безліч залишень після уроків. Почасти випускним клапаном слугував футбол, хоча він абсолютно чітко пам’ятав, що ледь не кожну хвилину кожної гри він провадив у стані крайньої розлюченості, сприймаючи кожен блок чи підкат супротивників як особисту образу. Він був добрим гравцем, котрий і в свої юніорські, і в старші роки за опитуваннями тренерів потрапляв до складу уявної команди «зірок», і абсолютно точно знав, що мусить дякувати за це своїй прикрій вдачі… або клясти її. Він не отримував насолоди від футболу. Кожна гра була змаганням через неприязнь.

Та, попри все це, він не почувався мерзотником. Він не почувався підлим. Він завжди сприймав себе як Джека Торренса, доброго насправді хлопця, якому лише треба колись навчитися долати власний норов, поки той не завів його в якусь халепу. Так само йому хотілося навчитися долати своє пияцтво. Але він був емоційним алкоголіком не меншою мірою, аніж фізичним, – поза всякими сумнівами, обидва були пов’язані разом десь глибоко всередині нього, там, куди й заглядати навряд чи схочеться. Для нього не мало великого значення, чи переплітаються десь докорінні причини, а чи вони роздільні, соціологічні вони чи психологічні. Йому доводилося мати справу з їх наслідками: прочуханками й побиттями від свого старого, тимчасовими виключеннями зі школи, намаганнями пояснити подерту шкільну форму сваркою на ігровому майданчику, а пізніше з похміллям, повільним розчиненням того клею, завдяки якому тримався купи його шлюб, самотнім велосипедним колесом, шпиці якого стирчать у небо, зламаною рукою Денні. І з Джорджем Гетфілдом, звичайно.

Йому здавалося, ніби він мимовіль встромив руку у Велике Осине Гніздо Життя. Сам образ був дешевим. Але на яскраву модельку реальності, як гадалося Джеку, той був придатним. У розпал літа він просунув руку крізь зогнилу ізоляційну прокладку, і тепер його долоню й цілком усю руку пожирав священний, праведний вогонь, руйнуючи свідомі думки, роблячи недійсною саму ідею цивілізованої поведінки. Чи може бодай хтось очікувати від вас поведінки мислячої людини, коли ви рукою напоролися на розжарені до червоності циганські голки? Чи можна очікувати від вас життя в любові з вашими найближчими і найдорожчими, коли розлючена бура хмара здійнялася з діри в тканині буття (та тканина здавалася вам такою безневинною) і цілить прямо на вас. Чи можна покладати на вас відповідальність за ваші дії, коли ви очманіло біжите по спадистому даху на висоті сімдесяти футів над землею, мчите, не знаючи куди, не пам’ятаючи, що ваші панічно спотикливі ноги можуть привести вас туди, де ви можете, просто перечепившись об ринву, пролетіти шкереберть сімдесят футів до своєї загибелі на бетоні внизу? Джек не вважав, що можна. Коли ви мимовіль встромили руку в осине гніздо, ви не уклали угоди з дияволом про відмову від власної цивілізованої сутності з її атрибутами – любов’ю, повагою і честю. Просто з вами так трапилося. Пасивно, без опору, ви перестали бути істотою розумною, а стали істотою з оголеними нервами; за п’ять веселих секунд ви перетворилися з людини з університетською освітою на виючу мавпу.

Він подумав про Джорджа Гетфілда.

Високий, розпатланий блондин, Джордж був майже визивно вродливим хлопцем. У своїх тісних, витертих джинсах і стовінгтонському спортивному светрі з безжурно закоченими по лікті рукавами, які демонстрували його засмаглі руки, той нагадував Джеку молодого Роберта Редфорда93, і він сумнівався, щоб у Джорджа були якісь труднощі з укладанням до ліжка дівчат – не більші за ті, які мав десятьма роками раніше той іще молодий футбольний чорт Джек Торренс. Він міг би чесно сказати, що не відчував ревнощів до Джорджа, не заздрив його симпатичній зовнішності; фактично, він майже несвідомо почав убачати в Джорджі фізичну інкарнацію героя своєї п’єси Ґері Бенсона, що виступав прямою протилежністю похмурому, сутулому, старіючому Денкеру, який так сильно зненавидів Ґері. Але він сам, Джек Торренс, ніколи не мав щодо Джорджа таких почуттів. Якби мав, він про це знав би. Він був цього цілком певен.

На уроках Джордж сачкував. Футбольна і бейсбольна зірка Стовінгтону, він вибрав собі доволі необтяжливу навчальну програму і задовольнявся оцінками «С» й подеколи «B» з історії чи ботаніки. Він був запальним супротивником на полі, але вітруватим типом ледаща в класній кімнаті. Джеку знайомий був такий тип, здебільшого з часів власного навчання в середній школі і коледжі, аніж зі свого викладацького досвіду, що був поки що другорядним. Просто Джордж Гетфілд був бездумним качком. У класі він міг являти собою спокійну, пасивну фігуру, але коли прикладався потрібний набір стимулів до змагальності (як ті електроди до скронь Франкенштайнового монстра), він міг перетворитися на нищівну машину.