– Ні, я так не думаю. – Але хлопчик щойно подарував їй дещо нове для тривоги. «Дякую, Денні. Тільки цього мені бракувало».

– Тато казав, що може, – промовив Денні по-діловому, майже ліниво. – Він казав, що паливний насос весь зношений на лайно.

– Не говори таких слів, Денні.

– Паливний насос? – перепитав він її зі щирим здивуванням.

Вона зітхнула.

– Ні, зношений на лайно. Не кажи такого.

– Чому?

– Це вульгарно.

– А що таке вульгарно, ма?

– Це, як колупатися в носі за столом або пісяти з відчиненими дверима туалету. Або казати такі слова, як «зношений на лайно». Лайно – вульгарне слово. Хороші люди такого не кажуть.

– А тато каже. Коли він роздивлявся «жуку» мотор, то сказав: «Господи, цей бензонасос весь зношений на лайно». Хіба тато поганий?

(«І як це ти себе заганяєш у такі ситуації, Вінніфредо15? Тренуєшся?»)

– Він хороший, але він уже дорослий. А також він дуже обережний і не промовляє таких слів перед людьми, які цього не зрозуміють.

– Перед такими людьми, як дядько Ел?

– Саме так, правильно.

– А я зможу так казати, коли виросту?

– Гадаю, що так, хоч подобатиметься це мені, хоч ні.

– А в скільки років?

– Як щодо двадцяти, доку?

– Це ще так довго чекати.

– Гадаю, так воно й є, але ж ти постараєшся?

– Хокей.

Він знову задивився в далечінь вулиці. Трохи нахилився, ніби збираючись підвестися, але той «жук», що над’їжджав, був новішим і набагато яскравішого червоного кольору. Хлопчик знову розслабився. Вона замислилася, як же важко відбився на Денні цей переїзд до Колорадо. Він тримав щодо цього мовчанку, але їй було тривожно бачити, що він проводить так багато часу на самоті. У Вермонті троє колег Джека по факультету мали дітей приблизно віку Денні і там був дитсадок, але в цій місцині не було нікого, з ким він міг би гратися. Більшість квартир займали студенти Колорадського університету16, а з кількох подружніх пар тут, на Арапаго-стрит17, лише невеличкий відсоток мали дітей. Вона встигла зауважити хіба що з дюжину старшокласників і менших підлітків, трьох немовлят, і то все.

– Мамуню, чому тато втратив роботу?

Вирвана із задуми, вона заборсалася в пошуках відповіді. Вони з Джеком уже були обговорювали, яким чином можна було б впоратися з таким запитанням від Денні, способи різнилися – від ухиляння від відповіді до щирої, нічим не прикрашеної правди. Але Денні ніколи про це не питав. Досі не питав, і от тепер, коли вона почувається пригніченою й найменш готовою до такого запитання. Він так і дивився на неї, либонь, читаючи збентеження в неї на обличчі, формуючи власні уявлення щодо цього. Їй подумалося, що дітям мотивації й дії дорослих мусять здаватися такими ж незграбними і зловісними, як небезпечні тварини, побачені серед тіней темного лісу. Ними смикають туди-сюди, немов маріонетками, у той час як вони мають найтуманніше уявлення – чому так. Ця думка знову підвела її небезпечно близько до сліз, і, намагаючись їх стримати, вона нахилилася, підібрала покалічений планер і почала вертіти його в руках.

– Твій тато тренував дискусійну команду, Денні. Ти це пам’ятаєш?

– Звісно, – відповів він. – Спірки для забави, правильно?

– Правильно. – Вона все вертіла й вертіла в руках планер, роздивляючись його назву (ШВИДКОПЛАН) та наліпки у формі блакитних зірочок на крилах, і раптом вловила себе на тому, що розповідає синові щиру правду.

– Там був хлопець на ім’я Джордж Гетфілд, і тато мусив прибрати його з команди. Це означає, що той був не таким вправним, як дехто інший. Джордж сказав, що твій тато вигнав його, бо незлюбив, а не через те, що він був недостатньо вправним. Потім Джордж зробив певну погану річ. Гадаю, ти про це знаєш.

– Це він наробив дірок у шинах нашого «жука»?

– Так, це він. Це було після занять і твій тато зловив його, коли він те робив. – Тут вона знову завагалася, але ухилятися вже було поза питанням, залишалося або говорити правду, або брехати. – Твій тато… іноді він робить те, про що потім шкодує. Іноді він не думає так, як мусив би. Таке трапляється не дуже часто, але іноді трапляється…

– Він зробив боляче Джорджу Гетфілду, як мені того разу, коли я розкидав його папери?

«Іноді…

(Денні з рукою в гіпсі)

…він робить те, про що потім шкодує».

Венді швидко-швидко закліпала очима, щосили заганяючи сльози всередину.

– Щось схоже на те, любий. Твій тато ударив Джорджа, щоби зупинити його, коли той різав шини, і Джордж стукнувся головою. А потім відповідальні за школу люди сказали, що Джордж більше не може до неї ходити, а твій тато більше не може в ній викладати. – Вона замовкла, немов забракло слів, і боязко чекала на зливу запитань.

– Ага, – мовив Денні і знову повернувся до споглядання вулиці. Цю тему вочевидь було закрито. Якби ж то її можна було так само легко закрити і для неї…

Вона підвелася:

– Піду нагору, вип’ю чаю, доку. Хочеш чашку молока з печивом?

– Я краще виглядатиму тата.

– Не думаю я, щоб він повернувся додому раніше п’ятої.

– А може, він і раніше приїде.

– Може, – погодилася вона. – Може, йому і вдасться.

Вона вже пройшла півдороги по хіднику, коли він погукав:

– Мамуню…

– Що, Денні?

– А тобі хочеться поїхати і жити в тому готелі цілу зиму?

І що тепер, яку з п’яти тисяч відповідей вона мусить дати на це запитання? Як вона почувалася вчора, або минулої ночі, або сьогодні вранці? Усі її почуття були різними, покриваючи весь спектр, від ясної рожевості до мертвотної чорноти.

Вона промовила:

– Якщо це те, чого хочеться твоєму батькові, тоді й мені цього хочеться. – А після паузи. – А тобі хочеться?

– Думаю, що так, – відповів він врешті-решт. – Тут нема з ким особливо гратися.

– Ти сумуєш за своїми друзями, так?

– Іноді я сумую за Скоттом і Енді. Ото й майже все.

Вона знову підійшла до нього і поцілувала, куйовдячи його світле волосся, яке тільки-но почало втрачати немовлячу тендітність. Він був таким поважним малюком, і вона подеколи дивувалася, як же він уживається з такими батьками, як вона з Джеком. Райдужні надії, з якими вони розпочинали, розчинилися в цьому неприємному багатоквартирному будинку в незнайомому їм місті. Образ Денні з рукою в гіпсі знову виринув перед нею. Хтось у Небесному Розподільному Бюро зробив помилку, та ще й таку, якої, як вона побоювалася, не виправити ніколи і за яку міг розплатитися лише найневинніший сторонній свідок.

– Тримайся подалі від дороги, доку, – промовила вона, міцно його обіймаючи.

– Звичайно, мам.

Вона піднялася нагору, а там зайшла до кухні. Поставила чайник і виклала на тарілку кілька печив «Орео»18, на випадок якщо Денні вирішить прийти, поки вона полежить. Сидячи за столом перед своєю великою чайною чашкою, вона поглянула у вікно на нього: він так і сидів там, на бровці, у синіх джинсах і завеликому фірмовому светрі Стовінгтонського дитсадка, планер тепер лежав поряд з ним. Сльози, що загрожували цілий день, тепер ринули зливою, і, нахилившись до паруючої духмяною, звивистою парою чашки, вона заридала. У горі по минулих утратах, у страху перед майбутніми.

«Дав волю норову», – сказав Уллман.

– Гаразд, ось ваша топка, – промовив Ватсон, вмикаючи світло в темному, просмердженому пліснявою приміщенні. Він був м’язистим чоловіком з кошлатим, кольору попкорну волоссям, у білій сорочці і темно-зелених робочих штанях. Він настіж відкрив невеличку квадратну колосникову решітку в утробі печі, і вони з Джеком разом зазирнули всередину.

– Ось тутечки пілотний пальник.

Рівне синьо-біле полум’я з сичанням здіймалося прямо вгору, спрямовуючи туди руйнівну силу, але ключовим словом, подумав Джек, тут є не спрямування, а руйнівність: варто лишень встромити туди руку і за три секунди буде барбекю.