Коли кримінал-комісарові фон Паппе стало відомо, що жителі села Гута Пеняцька, яке розкинулось у смузі Пеняцького лісу, переховують партизанів-медвєдівців, він пов’язав їх із Баратинським Гаврилишиним та його дочкою і зятем — Дроздовими. Над мирними жителями Гути Пеняцької нависла смертельна загроза, про яку вони навіть не здогадувались. Уже в другій половині лютого 1944 р. на підступах до Гути стягувались підрозділи УПА та їх місцеві боївки, а згодом підійшли дивізійники "СС-Галичина" та підрозділи самих німців, але вони поки що стояли осторонь на випадок необхідної підтримки бандерівцям.

28 лютого 1944 р. облога стиснула село і були знищені всі його жителі, спалені оселі, майно розграбовано.

Про цю звірячу розправу ОУН-УПА разом із дивізією "СС-Галичина" та німцями, що скоїлася 28 лютого 1944 р., розповіли самі учасники цієї кровавої події та її очевидці після звільнення місцевості радянськими військами.

Слід зазначити, що в перші післявоєнні роки верховоди українського нацизму стримувались від наклепу на дії радянських партизанів, в тому числі і проти відомого радянського розвідника Кузнєцова, розуміючи, що це викликало б непримиренний гнів не тільки нашого народу, але й народів світу, тому що Кузнєцов здійснив без перебільшення героїчні операції проти гітлерівців. Лише у Рівному і Львові ним було знищено шістьох нацистських-генералів. Але все-таки, саме із-за "рогу" з’ явились перші наклепи проти Кузнєцова. Так, газета "Українське слово", яка видавалась "першою українською друкарнею" у Франції, у № 711 за 26 червня 1955 р. (редактор 0. Жданович), даючи рецензію на книжку "Під чужими прапорами", писала: "… Згадується в праці "Під чужими прапорами" також, що українські націоналісти вбили прославленого партизана, Героя Радянського Союзу Миколу Кузнєцова. Це правда, — висловлюється Жданович, — і його застрілення було те, що він видав на смерть німецьким гестапівцям сотні українських патріотів. За це й удостоївся честі Героя Радянського Союзу".

Треба сказати, що це було перше публічне визнання оунівцями їхнього злочину. Але правду по загибель Кузнєцова вони так і не відважились відкрити. По-перше, його не було застрелено, а він загинув, як дійсний герой, опинившись у безвихідному становищі, та знаючи однозначно про те, що "оунівці" передають радянських розвідників до рук гестапівців та СД, він, Кузнєцов, підірвав бойову гранату на власних грудях і загинув як герой. Це був останній подвиг видатного розвідника всіх часів.

По-друге. Він, Микола Кузнєцов, не посилав на смерть німецьким гестапівцям (не те що сотні) ні одного українського патріота. Звання Героя йому присвоєно лише 5 листопада 1944 р. за знищення цілої низки гітлерівських генералів, а саме Даргеля, Кнутта, Функе, Геля, Ільгена у столиці окупованої гітлерівцями України — м. Рівне. Окрім того, Кузнєцовим було проведено цілу серію бойових операцій проти німців.

Ми, його бойові побратими, вважали, що Кузнєцов заслуговував на Героя двічі, а то й тричі, але, на жаль, цього не сталось.

Після переїзду до Львова Кузнєцов знищив генерала Отто Бауера та високу персону Шнейдера. Добув вагомі розвіддані. А звання Героя так і не поспішали йому присвоїти, затримавшись аж до листопада 1944 р., коли Кузнєцова уже не було серед живих.

Якщо бути до кінця відвертим, то скажу, що Кузнєцов дуже переживав за долю українського народу, бажав йому щастя та добра і братньої дружби з російськими людьми.

Кузнєцов — це уральський золотий самоцвіт, великий друг України. В історії Великої Вітчизняної війни його ім’я повинно бути викарбоване і українською і російською мовами, бо він загинув за щастя обох братніх народів.

Может возникнуть вопрос: зачем вспоминать прошлое? Убийцы и организаторы этого злодеяния изобличены и сурово наказаны.

Память о талантливом литераторе жива среди широкой общественности, его помыслы и дела наследуют коллеги-журналисты и писатели республики. Во Львове, например, при издательстве "Каменяр" действовал "Пост Галана". В театрах страны шли его пьесы. Ежегодно к празднованию Дня печати лучшим журналистам республики вручались премии имени видного публициста.

В доме, где он жил, был открыт музей писателя.

За последнее время в периодической печати республики, в теле-, радиопередачах, на различного рода митингах делаются попытки представить оуновских бандитов этакими "национальными героями" и более того — "жертвами сталинизма". Неблаговидные на сей счет поползновения были предприняты и в ходе недавней сессии Верховного Совета Украины, но получили должный отпор народных депутатов.

Реаниматоры бандеровщины, ратуя за "усамостійнення" Украины под националистическими штандартами, распространяют слухи, будто бы дело Романа Щепанского (организатора убийства Галана) и его сообщников сфальсифицировано органами госбезопасности. Один известный поэт, добившийся депутатских мандатов страны и республики, подхватил эту версию, заявив по украинскому телевидению: "Говорят, Галан убит по заданию МГБ. Его убили, вы знаете, люди из боевки, но кто послал, этого я не знаю".

Поэт должен хорошо знать, как все было: он в течение ряда лет жил и работал во Львове. И вот этим своим заявлением "я не знаю" усилил слушок о неправосудности приговора по делу убийства Галана.

Всех, кто желает еще раз лично удостовериться в том, кто направил Стахура и Лукашевича на совершение жестокой кровавой расправы с "неугодным писателем", приглашаем в Украинский государственный музей Великой Отечественной войны, где вся правда представлена в подлинных документах. В витринах — постановления на арест подозреваемых в преступлении, протоколы опознания задержанных оуновцев, допроса обвиняемых, документы следствия и суда, фотоснимки, подтверждающие факт убийства, личности убийц.

Для начала кратко напомним кем был Ярослав Галан, которого смертельно невзлюбили (правильнее сказать — боялись) убийцы и их вдохновители. Вот что говорится о нем в характеристике, подготовленной Союзом писателей Украины и приложенной к следствию. Ярослав Галан, указывается в ней, родился в 1902 году в Дынове (ныне Польша) в семье мелкого служащего. Украинец. Окончив Краковский университет, вошел в организацию "Горно", которая создана на съезде украинских пролетарских писателей во Львове в мае 1929 года. В течение четырех лет (1924–1928) состоял в Компартии Польши. Неоднократно арестовывался за революционную деятельность, активно сотрудничал в прогрессивном журнале "Вікна", в котором опубликованы многие его произведения, разоблачающие врагов демократии — украинских националистов и священнослужителей.

Галан был одним из организаторов и участником антифашистского Конгресса защитников культуры во Львове (1936 год). С 1939 по 1941 год сотрудничал в газете "Вільна Україна". В годы войны — комментатор на радиостанции им. Т. Г. Шевченко. Был спецкором "Радянської України" на Нюрнбергском процессе.