Када Боголюбов вийшов, тиатрально розкланявшись, Микола Віталійович всьо жи встав, ухватившись руками за поперек. Обличчя його здєлалось непроніцаємим і жосткім, як Хрещатицька набережна.

- Простіть, шо не прийшов на ваш сианс - здоровля вже не позволя по голольоду шастать. Пришлось німного прибрехать Єфіму, хоть як це стидно. Но мені конче нада було побачить вас. Така була остання воля мого дорогого брада.

Капабланка поклонився й сів у кресло. Чуства, которі ніколи не підводили його ані в шахматах, ані в житті, нарешті склались воєдино. Смисл цього пазла полягав у тому, шо імінно ради цієї встрєчі він прибув у город, про існування которого ше пару місяців тому дажи не догадувався.

- Я не знаю, - продовжив Лисенко, - шо стоїть за всім етім. За тими странними і незбагненними для мене тєнями, которі поєднали, наплювавши на врем’я і пространство, настільки різних і далеких один від одного людей. Скажіть мені, любєзний Капабланка, чи знали ви хоть шото про мого брада?

- Мені сьогодні наш общий друг Єфім німного розказав, у двох словах.

- Я так і думав, - нахмурився Лисенко. - Видно, Господь рішив оставити мене за бортом цього корабля. Да тільки шо це за посудіна й куди пливе?

В останіх словах кампазітора сквозило відчаєм і шумним диханням.

Капабланка тожи слігка напрягся. Він просто знав, шо должин бути тут.

- Михайло був німного странним хлопцем. - Вів далі Лисенко. - Він починав як діко талантлівий драматург, автор лібретто, - нам удалося кілька опер здєлать разом. Но потім дуже сильно увльокся шахматами. Я спершу думав, шо ця забава не удержить слішком довго його вертлявий мозг. Але ошибся. Останні годи перед смертю він зовсім занехаяв літєратурний труд, оддавшись шахматам. Собрав усіх прихильників цієї гри у київське шахматне общіство на Лютиранській, де вони ригулярно засідали по п’ятницях. Писав статті та составляв задачі для “Шахматного обозрєнія”. Дажи участвував у сильних турнірах мастіров. І хоть великих практичних успіхів він не достіг, проте врождьонна впертість не позволила йому остановицця вчасно.

- Ви так говорите, будто шахмати - якась опасная болєзнь, а не ігра… - обронив Хосе Рауль.

Лисенко задумався. Він шматував салфєтку дрожащими пальцями й, відімо, сильно волнувався.

- Для тих, хто знає міру, - ні, но для Михайла шахмати на певному етапі затьмили всьо: і родичів, і віру, і вітчизну. Як горько це мені признать. І шо я точно знаю…

Микола Віталійович позирив по сторонам, ніби опасаясь, шо їх підслуховують.

- … усі ці зміни й мутациї у нього начались після знакомства з Чігоріним.

Хосе Рауль питався не видать теліпання, яке возобновилось у глазу після цих слів. Канєшно, він був готовий почуть таке. І навіть більше.

- Чігорін. Міхаіл Чігорін. От хто був настоящим бізумцем! От хто втянув мого нещасного брата в цю опасну й непонятну для мене лічно ігру з невєдомим.

Лисенко заплющив глаза. Далі він говорив, будто у трансі. Без пауз, без остановок, словно спішив кудато.

- Чігорін спершу був його куміром, а потім - самим близьким другом. Када востаннє рускій мастєр приїжджав у Київ - це було в 1903 году, - Михайло не відходив від нього ні на шаг. Саме тада мого брада будто підмінили. З другої сторони, після того візіта він знову принявся писать. І це був адскій труд, який - я в цьому певен - і загнав його в могилу. Вже перед смертю, у брєдовому пориві, він розказав мені… про привидів, которі обуяли все його єство.

Признаюсь чесно, шо не все я поняв. Ба навіть більше - забуть питався… Як і ті, останні, слова Михайла… Він говорив, шо в город приїде мастір шахмат з далекого острова, який не знає пораженій. І шо у Києві він получить знак. Ви… получили знак?

Лисенко плохо скривав свою надєжду почути сладкє “нєд”. Капабланка ж нічого не одвітив, тіки кивнув головою.

- Впрочім, шо тут питать, раз ви сидите проти мене… Із того шо я поняв, постає ужасна чортовщина. Чігорін вірив, шо шахмати - це вовсє не обична ігра. Він примудрився окончатільно переконать Михайла, шо шахмати - це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними. У самому буквальному смислі. І протягом віків Господь іграє проти нечистого. А ризультати цих партій опріділяють нашу історію і будущность.

Чігорін увіряв, шо він не просто був одним із хранителів цієї тайни. Мовляв, Господь одкрив йому часть свого плана. Чігорін утвірждав, шо існує шахматна партія, смертельна для діавола, яка - коли настане час - воплотиться через одного із хранителів, як це уже случалось раньше. У нещасливу мить Чігорін возомнив, шо це про нього сказано, - і поплатився. Не видержав. Потух, як сємафор.

Мій бідний брад, Михайло Старицький, був одержимий цим сюжетом. Він все торочив, що должин записати це для нащадків. Потому шо у фіналі п’єси, яка триває не одне століття, усі дороги стануть дибом, і перехрестя путів Господніх образується у нас, у Києві. Як ви догадуїтесь, закінчити свій труд він не успів - помер у мене на руках, бідняга.

Микола Віталійович кліпнув влажними глазами, і вдруг хрустко підскочив, крякнувши від болю, й направився до кніжної полки, звідки ізвльок рукопис, заключонний в піріпльот з телячої кожі. Протянувши його Хосе Раулю, він сказав:

- Тепер я виполнив свій долг перед моїм нещасним брадом. І більше не хочу вас бачити. Прощайте. Хай береже вас Бог.

- Того ж року Микола Лисенко помер.

Доктор Падлюччо нарешті дозволив собі закурить. Недавні гості здриснули так жи безсмислінно й внєзапно, як і з’явились.

- Впрочім, не думаю, шо кончіна класіка хоть якось повязана з цією історією.

Доктор питався пускать дим колєчками, но в нього получались в луччому случаї якіто клякси.

- Тепер я начинаю трохи доганять, - оживився Міша. - Увесь цей стрьом - через рукопісь Старицького? Там єсть вказівки відносно тєкста партії? Чи даже зашифрована вона сама?

- Уви, мій чаплійон. Тут я тебе разочарую. По-перше, чотко відомо, шо Капабланка зжог цей незакончений рукопис ше в дваццятих годах, як Гоголь - “Мертві душі”. Й про шо там наваяв наш славний битопісєц - невідомо, й уже ніхто не знатиме.

- Но тада… - Міша щолкав клапанами мозга, аж череп вібрірував. - Тада я опять нічо не розумію.

Доктору дуже нравилась безпосереність Міші, його суто юношеське устремління топать напролом, і таранить по путі всі стіни сомнєній. У таких ситуація він дуже любив подбросить дровішок в огонь.

- Ми не можем дажи догадувацця, що саме Капабланка узнав із рукопісі Старицького, а з чим уже явився на цей світ. Но я увєрєний у тому, шо імєнно внаслідок знакомства з цим манускріптом Хосе Рауль вдруге приїхав у наш город у 1936 році.

- Постойте, но шо ж тада шукали оці дві гніди, од яких ми так славнінько никались в шкафу? Я ж отчотліво чув, як злобний старікашка з фанаріком сказав, шо тут її нима? Кого нима?

- Дєніс Іванович, я говорила, шо вас нима, но тут така якато нєрвна мамаша - звоне з самого утра і угрожає! Каже, шо вона од Новицького з міністерства, й шо він просив, дак я не знаю. Єслі діствітільно від Новицького, то вона б Вам напряму позвонила, а не через прийомну… Так жи діла не рішаюцця… Но вона тут з самого утра звоне, а типер…

У двері, які сікрітарша Тамара так отчаяно підпирала своїм ізящним задом, шото страшно гупнуло й почулися високовольтні женські обертони, од которих хрусталь у кабінєті вкрився памороззю. Дєніс Іванович, немолодий уже дірєктор Дворца Піонерів, скорчив скорбну гримасу й махнув рукою:

- Да ладно вже, запускайте, раз приперлась, щаз все вияснимо.

Тамара отошла в сторону й двері распахнулись, ледве не збивши її з ніг. В кабінет забігла висока сорокалітня блондінка (навірняка крашена), й з порогу заходилась ізлагать про цель візіта: