Мері Елізабет Додж
СРІБНІ КОВЗАНИ
Ця книга присвячується моєму батькові Джеймсу Дж. Мейпу в знак вдячності і любові.
ПЕРЕДМОВА
Цей невеликий твір поєднує в собі повчальні принципи книги про подорожі з сюжетом народного оповідання. Її сторінки з педантичною ретельністю описують околиці, звичаї і основні особливості Голландії. Багато епізодів взяті з життя, а розповідь про Раффа Брінкера основана тільки на фактах.
Хоча я визнаю, що багато в чому зобов'язана відомим письменниками голландської історії, літератури, мистецтва, але все ж з особливою вдячністю звертаюся до своїх добрих голландських друзів, які заради мене так великодушно і ревно переглядали минуле своєї країни, представляючи її такою, якою вона була двадцять років тому, коли ніхто не помічав будинок Брінкерів.
Чи отримають мої юні читачі завдяки цій нехитрій повісті лише загальне уявлення про Голландію і її ресурси, справжню картину жителів і їх повсякденного життя, або звільняться від деяких теперішніх забобонів про знать і підприємців, але свою основну потребу в стилі написання вони точно задовольнять.
Чи викличе вона хоч в одному серці почуття міцної віри в Божу милість і любов, або чимось допоможе в «плетінні» життя, в якій через вузлів і заплутаність золота нитка ніколи не потьмяніє і не порветься, на молитву, з якою вона почалася і закінчилася, нарешті прийде відповідь.
ЛИСТ ІЗ ГОЛЛАНДІЇ
ДОРОГІ ХЛОЧИКИ І ДІВЧАТКА, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ ВДОМА:
Якби ви всі змогли бути тут зі мною сьогодні, як прекрасно ми б провели час, гуляючи цим гарним голландським містом! З яким задоволенням ми б розглядали похилені будинки, повернені на вулицю; прив'язані за вікнами маленькі перехилені дзеркала, дерев'яні черевики і розташовані поруч вози, запряжені собаками; вітряні млини удалечині; великі склади; канали, які виконують подвійну функцію вулиць і річок, і незвичайну суміш дерев і щогол, які видно звідусіль. Ах, як би це було добре! Але ось я сиджу тут, в чудовому готелі, дивлячись на все це і добре розуміючи, що навіть голландський дух, який, здається, здатний зробити все, що завгодно, не може подолати відстань і перенести зараз вас сюди. Однак, в подорожі по цим чудовим голландським містам без вас все ж є одна втіха – було б жахливо, якби хтось із вас звалився в канали; і потім ці гучні вози з важкими колесами, так далеко розташованими один від одного; що б я робила, якби кілька дюжин вас впали б під ними? І, можливо, один із самих некерованих моїх хлопчиків образить лелеку, а потім вся Голландія буде проти нас! Ні. Краще залишити все, як є. Через багато років ви один за одним приїдете сюди, щоб побачити все своїми очима.
Голландія сьогодні така ж чудова, як тоді, коли більше двадцяти років тому, Ганс і Гретель каталися на замерзлому каналі. Насправді, зараз вона ще більше чудова, тому що з кожним днем все більше впевненості в тому, що її не змиє море. Її міста виросли, і через зв'язки з іншими народами деякі її особливості зникли; але це все ще Голландія, і вона завжди буде такою – сповненою дивацтв, мужності і промисловості – сама відважна маленька країна на світі. У цьому листі я не розповім вам про її звичаї, міста, палаци, церкви, картинні галереї та музеї – все це описано в повісті – за винятком того, що вони тут такі ж, як і в цьому сприятливому 1873-му році, оскільки я побачила майже усіх їх за тиждень.
Сьогодні один американський хлопець і я, бачачи, як деякі діти заходять в старий будинок в діловій частині Амстердама, зайшли слідом за ними – і як ви думаєте, що ми побачили? Літню жінку, яка в середині літа продавала там гарячу воду і вогонь! Так вона заробляє собі на життя. Весь день вона сидить, підтримуючи торф'яний вогонь і тримаючи над ними блискучі мідні резервуари з водою. Діти, які приходять і уходять, в химерних кам'яних відрах забирають із собою чайники з окропом і шматки палаючого торфу. За це вони дають їй голландський цент[1]. Таким чином люди, які не мають можливості підтримувати вогонь в жарку погоду, все ж можуть випити чашку чаю або кави і з'їсти трохи вареної риби і картоплі.
Залишивши стару хранительку вогню, яка люб’язно попрощалася з нами, похитавши головою, і охоче поклала наші стіверси в свою велику зовнішню кишеню, ми поїхали вулицями, насолоджуючись незвичайними видовищами державного дня прання. Так, в деяких кварталах міста, далеко від каналів, на вулиці вийшли пралі виконувати свою нелегку працю. Цілі сотні їх у грубих дерев'яних черевиках, з підібраним подолом, голими руками, і щільно прилеглими очіпками, схилилися над високими дерев'яними баняками, які діставали їм до пояса – базікаючи і перучи, перучи і базікаючи – безтурботно стоячи на дорозі, і всі мили холодної водою, а не теплою, як це робимо ми. Як було б чудово для нашої старої хранительки вогню, якби тепла вода раптово увійшла в побут в ці державні дні прання!
А тепер, до побачення. Хоча ні, зачекайте! Я повинна сказати вам ще дещо. Сьогодні в амстердамській книгарні ми знайшли цю повість Ганса Брінкера голландською мовою. Це незвичайна на вигляд книга, гарно надрукована, з кольоровими малюнками, але з такими вражаючими словами, від чого мені, відверто кажучи, стало шкода маленьких голландців, які будуть їх читати.
Я ще раз попрощаюся з вами зворушливими словами нашого голландського перекладача, з якими, я впевнена, ви повністю погодитесь: Я і мої співвітчизники дякуємо тим людям, які завжди з радістю зустрічають мою роботу і чия прихильність завжди в моєму серці.
Амстердам, 30 липня 1873 року
З любов'ю, Ваш автор.
Розділ I
ГАНС І ГРЕТЕЛЬ
Колись, давним-давно, ясного грудневого ранку на березі замерзлого каналу в Голландії, стояли, опустившись на коліна, двоє абияк одягнених дітей.
Сонце ще не зійшло, а сіре небо вже розступилося біля горизонту, і його край освітився багряним кольором нового дня. Більшість добрих голландців насолоджувалися безтурботним ранковим сном; навіть мейнхеєр[2] Стоппельнозе, високоповажний старий голландець, все ще перебував «в мирному спокої».
Часом хтось з'являвся на льоду: то по прозорій поверхні каналу пробіжить селянка з переповненою кошиком на голові; то прослизне міцний хлопець по дорозі на роботу в місто, по-доброму кривляючись тремтячим від холоду дітям.
Тим часом, бадьоро пихкаючи, брат і сестра, якими вони були, здавалося, щось прив'язували до своїх ніг – безумовно, не ковзани, а нерівні шматки дерева, грубо обтесаних і відшліфовані з нижніх сторін, з отворами, через які були пронизані ремінці з сирої шкіри.
Це химерне заняття придумав хлопчик на ім'я Ганс. Його мати була бідною селянкою, настільки бідною, що навіть і подумати не могла про те, щоб купити ковзани для своїх малюків. Але які б грубі не були ці ковзани, вони надавали дітям чимало щасливих годин на льоду. І ось тепер, коли наші юні голландці тягнули за ремінці своїми замерзлими червоними пальцями – з серйозним виглядом схиляючись на колінах – ніякі думки про неймовірні сталевих леза не могли затьмарити їх внутрішнє задоволення.
Раптом хлопчик піднявся і з широким розмахом рук і недбалим «Давай, Гретель», легко прослизнув по каналу.
«Ах, Ганс», жалібно покликала його сестра, «ця нога ще не цілком оговталася. Минулого базарного дня ремінці мені сильно натиснули, і я не перенесу, якщо їх знову затягнути в тому ж місці».
«Ну тоді зав'яжи їх вище», відповів Ганс, і, немов не дивлячись на неї, виписав на льоду чудову вісімку.
«Як це зробити? Адже ремінець занадто короткий!»
Доброзичливо просвистівши на голландській, що на англійській означало «які ж настирливі істоти ці дівчатка», він попрямував до неї.
