— Так я ж його самого не знаю.

— Сержанте, хто розмовляв з купальником?

— Я. Ібрагімов стояв оддалік збоку.

— Ваше обличчя він розглядів, як ви думаєте, Ібрагімов?

— Ні, я стояв спиною до місяця, так, як ви вчили мене.

— От і добре. Підете з лейтенантом на пляж. Упізнаєте Полікарпова?

— Так точно, упізнаю.

— Пляжні знайомства його нам будуть потрібні, я думаю, дуже скоро. Встановити, що за люди, звідки вони, відколи знають Полікарпова. Добре було б познайомитись з ним, лейтенанте. Ви обоє повинні грати заядлих курортників. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Ну, от. А тобі, сержанте, треба дізнатися, хто хазяї в цій хатині, відколи знають вони Полікарпова. Але все це — без жодної тіні підозри. Про все, що вдасться встановити, сповіщайте мене негайно. А зараз — відпочивати. Годині о десятій прийдете до мене за інструкціями. — Дорофєєв підвівся. — Можете йти.

Лейтенант Дениско і сержант Безбородько виходили від майора заклопотаними, а Ібрагімов радісно посміхався: його надії справдились — починається щось цікаве і незвичайне.

Залишившись наодинці, майор Дорофєєв задумався. З моря когось ждали, це факт. А той, хто ждав, живе зараз у Садовську, може поруч з комендатурою, і хто він — невідомо. Добре, якщо це Полікарпов! До речі, треба зараз же сповістити про все начальство.

Дорофєєв зняв трубку ВЧ і доповів. Він попросив навести довідки на Молотовському авіазаводі про Полікарпова Сергія Гнатовича, і йому обіцяли сьогодні ж сповістити про результат. Дорофєєв натякнув також на те, що добре було б підключити для спостереження за морем сторожові катери, розміщені у Садовську, але на другому кінці провода помовчали, скільки треба було, щоб показати недоречність такого прохання, а потім відповіли:

— Думаємо, що ви самі впораєтесь. А втім, домовляйтеся, якщо є потреба, з командиром загону катерів.

Майор пошкодував, що завів про це мову. Здавши черговому офіцерові зміну, Дорофєєв пішов відпочивати. У затіненій кімнаті він довго перевертався з боку на бік. З того часу як закінчилася війна і він повернувся на батьківщину, минуло близько десяти років. І всі ці десять років служив він на оцій заставі в Садовську. Це призначення дуже засмутило Дорофєєва, коли після фронту, після напруженої роботи по репатріації він потрапив у це тихе таврійське містечко, де, як йому здалося, і не пахне кордоном. Застава мирна, і тут прикордонники могли лише проходити підготовку, стажування. Так думав майор попервах. Але потім, вникаючи в роботу, він пересвідчився в помилковості своїх думок. Це був справжній кордон. Служба вимагала пильності. Саме б'ючи на неймовірність та безпечність Садовської застави, ворог і намагався висадитись тут. Перша така спроба більше здивувала майора, ніж стривожила. Друга переконала його, що служити Батьківщині і народові — це не тільки бігати в атаку, вмирати на снігу перед ворожими дотами, тобто це не тільки видимий в часі подвиг, а й невидима, кропітка і пильна робота на заставі і в мирні дні, коли всі люди працюють спокійно і ворог не в уніформі, не в бронетанкових колонах і не в окопі, а крадеться замаскованим злодієм на наш берег і робить свою підлу справу нишком тут же, у нас під боком. Вистежити, не пустити і знешкодити оцього досвідченого, добре натренованого і підступного ворога — це теж подвиг. Тут потрібна витримка, пильність, любов до своєї справи і вміння невтомно шукати, знаходити і викривати наміри ворогів.

От і зараз ворог ходить десь тут, поряд, він жде свого спільника, і спільник той небезпечний, якщо він зважиться увійти в затоку і висадитись у безпосередній близькості до комендатури. І його треба вистежити і взяти безшумно, без жертв, взяти напевне. Щось для цього треба зробити ще більш несподіване, ніж готує він. А що саме, майор ще не знав, він ще шукав такого ходу і був певен, що знайде, бо і в думках не міг припустити, щоб хтось із його людей загинув в оці мирні і тихі дні. Все, звичайно, може трапитись, але ж на те ти й начальник застави, щоб усе передбачити. Ні, таки добре було б залучити до цієї операції моряків.

Майор одягнувся, пройшов у свій кабінет і зв'язався з командиром сторожових катерів. Він просив допомогти простежити за морем, але командир відповів:

— Сьогодні виходимо.

— Куди?

— На маневри.

Діяти треба було своїми силами і на свій розсуд.

Лейтенант Дениско прийшов на пляж десь після десяти, коли вже тут було тісно від курортників. Усе узбережжя вкрилося наметами з простинь, ліжками-розкладушками, розквітло китайськими різнобарвними зонтами і квітчастими хусточками жінок. І хоч більшість людей «пляжилась», розметавшись просто на піску, уявлення про якесь дивне місто не покидало лейтенанта, коли він дивився вздовж берега.

У простеньких полатаних штанях, в капцях на босу ногу, Дениско справляв враження робочої людини, що прийшла на хвилину — скупатись. Ібрагімов, як і домовились, лежав під грибком у затінку, дожидав лейтенанта. Доки він роздягався, Ібрагімов сказав йому не підводячи голови:

— Жінку в блакитному купальнику бачите?

— Угу, — буркнув під ніс лейтенант.

— Біля неї…

— Про яку жінку ви кажете? — одкрила зморшкувате обличчя сусідка Ібрагімова. — Про оту? Хороша жіночка! Чоловік же в неї конструктор суднобудівного заводу в нашому місті, там така золота людина, а вона, бач, кавалера собі знайшла! Сказано, собака з жиру казиться.

Зляканий Ібрагімов метнув на жінку злий погляд, але Дениско повів бровою — мовчи, мовляв, — і спитав:

— А ви знаєте цю жінку?

— Ну, звичайно, знаю. Працюю на заводі, там, де її чоловік.

— Мені вона теж здається знайомою. Доводилось практику проходити там після інституту.

— То я вас познайомлю. Хочете?

— Навіщо?

— Може, хоч знайомих вона посоромиться.

— А чого їй соромитись? Подобатись чоловікам — це не сором для жінки, а, знаєте, честь.

— Вона і вам подобається?

— А чого ж, красива жінка. Та це ще не значить, що я буду залицятись до неї.

— Теж мені залицяльник знайшовся! Молоко материне на губах он! — розсердилася жінка. — Без тебе он який залицяльник, бачиш?

— Ви мене просто не зрозуміли, — зашарівся лейтенант, — я кажу, що не можна засуджувати людину за пляжні знайомства.

— Пішли купатися, — сердито запропонував Ібрагімов.

— Пішли, — погодився лейтенант і розсміявся.

Вони брели морем, що й справді тут було їм по коліна, і разом з колами хвиль бігли від їхніх ніг золотаві серпи-зайчики по піску. Тріпотливі, легенькі, вони зламувались і тремтіли, шугали геть і блискавично поверталися знову. В прозорій ласкавій воді нерухомо висіли медузи, фіолетові, рожеві, великі й малі, немов квіти літнього моря. Далеко, там де небо і море зливались, прозоро синів поміж ними острів, наче шматок цукру, що от-от розтане.

— Конспірація правильна, — сказав лейтенант, — намагайся, Ібрагімов, не дивитись на свого купальника, щоб не привернути його увагу.

— А навіщо вам ота стара, що ви зв'язалися з нею?

— Е, вона мені пригодиться. Вона познайомить мене з ними. А твій купальник зацікавився цією жінкою недаремно.

— Ще б пак, це ж джерело.

— Тихо, Ібрагімов, вода має уші.

Вони зайшли далеко від берега, і лейтенант пильно придивлявся до білої хатки. Стояла вона осторонь від інших будинків, зовсім близько до моря. Скрита яворами і стрункими рядами туї, вона дивилась у море обома вікнами в білому причілку у вузенький просвіт між деревами.

— Ну, орієнтир прекрасний. Правда, Ібрагімов?

— Так точно. Не зіб'єшся без всяких сигналів. Але як вони підійдуть до берега? Хіба це може бути?

— Буває, Ібрагімов. Коли один, та хитрий, та вмілий, та…

— Не розумію! Через усе море пливти на чомусь треба.

— Ага. За них не турбуйся. Нам спіймати його треба, а припливти він зуміє.

— Бували випадки?

— А чого ж: Бували… Ну, пішли на берег. Так запам'ятай: ніякої уваги на купальника.