— Від вас я не візьму… нічого! — він повернувся до Олекси Петровича спиною і відійшов.

Здивувалися всі, навіть доктор філософії, і тільки Олекса Петрович лишився спокійним. Він поклав годинник в кишеню, наче нічого й не трапилось, і тільки промимрив собі під ніс:

— Так, так… — і посміхнувся.

Минуло ще кілька років. У коледжі сталися деякі аміни. Юрський постарів за цей час через невдачі, які його підстерігали на кожному кроці. Якось він сказав директорові, що вихованцям коледжу треба б краще знати сучасну російську літературу.

— Для чого? — примружився на нього доктор філософії.

— Якщо їм доведеться працювати в Росії…

— Припустімо.

— То це знання стане їм у пригоді. Взагалі — це крайня необхідність. Як же можна працювати в країні, не знаючи її літератури…

— І ідей, за які вона бореться, так?

— Так, і ідей, — підхопив Олекса Петрович.

— А може, ми з них виготовимо звичайнісіньких комуністів та й пошлемо в Росію? Містер Хелл буде дуже задоволений!

— Ви іронізуєте, пане доктор, а я запевняю, що незнання літератури спричиниться до провалу. Це ж цілком ясно.

— А я вас запевняю, що ці ваші наміри мені незрозумілі. Вони зашкодять нашій справі, бо вивчати радянську літературу — це пропагувати серед наших вихованців, у яких ще не до кінця сформований світогляд, комуністичні ідеї. Тобто ми віддамо їх тому ж середовищу, з якого з такими труднощами вибороли. І взагалі раджу вам більше обдумувати і зважувати свої наміри і пропозиції.

Коли приїхав навесні Хелл, Олекса Петрович висловив і йому свою думку, а також знову нагадав про те, що Муратова пора було б уже влаштувати в університет. Хелл обіцяв обдумати його пропозиції, і коли вже Олекса Петрович зібрався йти, він спитав:

— А чому ви так клопочетесь про Муратова?

— Це єдина людина в світі, яка мені не чужа.

— Сумніваюсь, — буркнув Хелл, але Юрський зробив вигляд, що не почув його репліки.

— Я вже старий, містер Хелл, а на старість хочеться мати притулок, дуже хочеться мати якщо не рідну, то хоч близьку людину… І я просив би вас залишити Муратова тут, влаштувати його в університет. Дуже прошу! Хоч би заради того, що я ж вам допоміг, я подав думку про викрадення інтернату.

— Добре, подумаю про це. Але вас Муратов ненавидить. За що?

— Не знаю, — розвів Юрський руками. — Мабуть, йому хтось сказав про батька, щоб посварити нас. Я думаю, що мені вдасться повернути його прихильність.

— Ну, а я думаю інакше, — багатозначно сказав Хелл.

І коли з літнього табору коледж повертався до містечка, в особняк доктора, Олексу Петровича лишили жити в таборі — стерегти майно й приміщення. Він сидів у горах сам і старів усе помітніше. Що йому не давало спати — невідомо, а тільки ночами світилося й світилося вікно в будиночку на високогірській луці, і гірські лані, вийшовши з лісу, здивовано насторожували вуха і завмирали, наче витесані з каменю, дивлячись на цей самотній вогонь в Альпах.

Падали сніги, заносили всі стежини й дороги, вкривали ліси і гори, а вогник, наче слаба надія, все горів і горів, немов кликав когось і вірив, що на нього прийде подорожній, який десь блукає, збившись з путі, або побачить його той, кому належить побачити. Ряди засніжених ялин горнулись до вікон і заглядали в кімнату, де біля залізної пічки, в якій потріскували дрова, сидів старий зарослий чоловік в накинутій на плечі ковдрі. Іноді він читав. А частіше сидів, згорбившись, поклавши руки на коліна, й дивився на вогонь. На обличчі в нього блукали тіні та зблиски полум'я, і можна було подумати, що він то всміхається, то печалиться, то плаче. А навкруги — ні живої душі, ні лялечки. Гори, й гори, й ліси! І старий сидів, сидів отак і починав прислухатися, повернувши до вікна голову. Йому чулися кроки. Він когось ждав? Але кого? Хто до нього прийде? До цієї хатини приходили лише стрункі, красиві лані, що з нудьги не знали, де подітися…

Постарів і доктор філософії. Він все так же, з педантичною точністю, виходив восени о сьомій, а взимку о восьмій ранку гуляти і шелестів листям по тротуару або топтав у свіжому снігу стежку. Так само дарував він дівчаткам квіточки, коли цвіли хризантеми, і цукерки, коли падав сніг. А у флігелі, що стояв у глибині двору, вихованці коледжу вправлялися в тому, як найшвидше убити людину, уцілівши самому. В підземеллі гриміли постріли, але їх не було чути навіть у дворі.

Так і йшли дні за днями, і вихованці коледжу з малих хлопчаків перетворилися в струнких, добре натренованих юнаків. Вони вже давно навчились добре стріляти і тепер опановували третій рік підряд стрільбу в темряві.

У кутку підвалу виднілася ляда, що вела в підземний тир, спеціально обладнаний для стрільби по звуку. Це був справжній кам'яний мішок без жодної щілини, без найменшого натяку на світло. Коли тебе впустять крутою драбиною вниз і закриють важкою лядою вхід, здається, що оце і є пекло — так чорно, так темно і така могильна тиша панує тут.

Юрій Муратов знав цей підземний тир добре. Останнім часом він навіть не користувався драбиною, просто зіскакував униз і, пролетівши кілька метрів, звично, як кіт, приземлювався на зігнуті в колінах ноги, завмирав, тримаючи напоготові пістолет. І коли б не з'явився легенький шурхіт, він завжди встигав вистрілити в ціль. Це було найтрудніше — вцілити за першим пострілом, бо шурхіт з'являвся і ззаду і збоку в першу ж секунду. Довголітнє тренування не пройшло марно: без особливої напруги Юрій неодмінно вціляв у манекен. Про це свідчив секундний спалах електричної лампочки за кожним пострілом, спалах, що не давав світла, а тільки сліпив, б'ючи знизу у самісінькі очі.

Через кілька хвилин, оглушений власними пострілами, Шакал уже не так виразно чув шурхіт, але ловив його інтуїтивно і все одно вціляв. Постріли гриміли один за другим, їх червонясті спалахи чергувалися із яскравими спалахами електролампи, і чим далі, тим ставали вони частішими. В густому пороховому диму Юрій дихав широко розкритим ротом; у вирячених в даремній напрузі очах і у вишкірених зубах було стільки жорстокості й злоби, що він, коли червонясті спалахи на мить вихоплювали з оцієї непроглядної темряви його обличчя, нагадував демона в підземеллі. Тоді йому і самому здавалося, що він перебуває десь у лісі і відстрілюється від ворогів у цілковитій темряві. Тіло його напружувалось, уся істота в ці хвилини наливалася енергією, сміливістю, і він був певен, що на землі немає людини, сильнішої, хитрішої і вправнішої за нього. Недарма ж і тут, в коледжі, не знайдеться йому справжнього конкурента ні в стрільбі, ні в тенісі, ні у легкій атлетиці, ні в самбо. Вже давно Юрій переконався, що він все може зробити, що йому все під силу, і через те давно мріяв про справжнє діло.

Раптом лампа спалахнула і не погасла. Щось, мабуть, трапилось, бо йому лишилося розстріляти ще одну обойму. Але що могло трапитися? Досі він не зробив жодного промаху…

Ляда повільно відкрилась, і Оса гукнув:

— Ей, Шакале! Гляди не пульни в мою голову здуру!

— Не бійся, я в порожні балцанки не стріляю. Що там таке? Чого це мені не дали закінчити?

— Хелл прилетів, викликає тебе в гори, Шакале. Доктор такий стурбований, очі ще більші зробились. Мабуть, щось дивне починається.

Муратов одним ривком виплигнув з ями.

Вже давно він ждав цього виклику. Не один товариш його їхав туди, в загублений у горах коледж, і зникав безслідно. То був вихід у широкий, таємничий світ, до якого їх готували з дитинства. Раз ти вийшов з коледжу, ти перестаєш бути учнем, ти одразу стаєш таємницею цілої держави. Ти зникаєш безслідно, стаєш невидимим, як сама ніч. У цьому багато було спокусливого, привабливого.