Хлопець підвів голову. І попереду, й позаду йдуть люди з клумаками — чоловіки, жінки, діти, йдуть, похиливши голови, дивлячись під ноги. Поклали на лямки руки і йдуть, ідуть. І хто знає, куди більше вкладають вони енергії, чи в оце простування по шляху, чи в оті гіркі думи, що відбилися на кожному обличчі, навіть на похилених плечах, на приречених постатях з похиленими головами.
«Про що вони думають?» мучить Юрка запитання.
А люди йдуть і йдуть в скорботі й печалі. Вони теж сумують за весною, яка прийде сюди і не застане їх тут, за теплим сонечком і рідним селом, яке буде їх виглядати днями й ночами — і чи діждеться? Будуть над селом битися весняні вітри, будуть ластівки літати попід вікнами, а хазяї десь у тузі гнутимуть спину на чужині… А там скоро наші прийдуть. Прийдуть визволяти людей, а визволять порожнє село…
Юрко тепер розуміє, про що так тяжко, так трудно думають люди, його односельчани, і йому самому стає тяжче йти, важче дихати, гірше дивитися на розбовтану дорогу. Поруч іде татко. Він несе клумачок і веде маму під руку. Він теж похилив голову, але коли підняв на Юрка очі, то десь глибоко в його очах хлопець побачив іскорки. Від тих іскорок Юркові стало легше, веселіше, хотілося сказати до всіх: нічого, минеться! Все буде добре!
Збоку глянув на Юрка Олекса Петрович Юрський — старий учитель. Він викладав німецьку мову в їхній школі. Юрко ще ніколи, звичайно, не був на його уроках, але знав, що учні називають Олексу Петровича поміж собою «Ауфвідерзеен», що учитель він добрий, майже нікому не ставив поганих оцінок і все прощав. Він глянув на Юрка, поворушив кудлатими бровами і всміхнувся:
— Тримайся, хлопче, все буде добре.
Мабуть, у всіх цих людей були надії на краще. Мабуть, всі вони сподівалися, що далеко не підуть звідси, що налетять наші війська, переріжуть шляхи, визволять їх і далі поженуть німців самих, поженуть танками, гарматами і літаками…
Але йти довелося далеко. Йшли цілий день і цілу ніч і лише наступної ночі прийшли на глухий степовий полустанок, де їх чекав порожній товарняк. Людей до нього зганяли з обох боків залізничної колії, і цілу ніч прибували з степу нові й нові валки.
Вже вони сіли у вагон, вже мама лежала в куточку вагона і стогнала, а люди все прибували, і Юрко дивувався: де їх стільки береться в степу? Був порожній степ, а людей зібралося з нього як багато! З цими думками Юрко заснув і прокинувся вдень, коли вже поїзд гримів на стиках і мчав кудись. Людей у вагоні було повно, двері зачинені.
— Бач, як везе, — сказав хтось. — На жодній станції не зупиняється.
— Везе, бодай його на той світ отак везли, — озвався дідок, що сидів поруч з Юрком.
— А ви, діду, чого це їдете? В Європу захотілося? — спитав хтось, видно, молодий, і з напівмороку блиснули очі й вималювався білявий чуб.
— Таке, скаже, реп'ях! Європи захотілося. Та нехай вона тобі повіситься, та Європа! Зроду не бачив і бачити не хочу. Так силою ж везуть. Я кажу німчурі: «Куди ж ви гоните мене? Мені ж шістдесят скоро стукне». А він: «Моцний ще, моцний!» А щоб тобі чорта моцного в печінку, ідоле проклятий.
Юрків татко, на колінах у якого лежала мамина голова, тихо спитав:
— Дідусеві не дивно, що в етап пішов, а от як це молоді так легко далися в руки?
З хвилину панувала мовчанка. Поїзд скажено вистукував на стиках, летів повз станції, навіть не подаючи гудка.
— А це не так легко, як вам думається, — відповів білочубий і почав пробиратись до батька.
— Жінка? — кивнув він на маму.
— Ага. А он син, — показав батько на Юрка. Білочубий, не глянувши на Юрка, похмуро спитав:
— Хвора? Тиф, мабуть. Зараз епідемія. — Помовчав і зітхнув: — Погано…
— Та хорошого мало… — відповів татко й задумався.
Гримлять колеса, важко здіймаються мамині груди, і Юркові все це видається сном.
— А мене, знаєте, знайшли, — сказав білочубий пошепки. — Я полонений, розумієте? Сибіряк. Втік з табору і кілька місяців переховувався в одному хуторі. А це виганяли етап, знайшли мене. Мало не розстріляли: чого ховався, мовляв. Бабуся, в якої я жив, ледве вимолила мене. Це мій син, каже. Ну, якось обійшлося.
— Як вас звати? — спитав батько.
— Андрій Борсуков.
— Давайте, Борсуков, триматися купи. Ось жінка видужає, то, може, щось придумаємо.
4
Але мама не видужувала. Вона втратила свідомість, і її годували тепер з чайної ложечки батько з Олексою Петровичем. Спочатку вона ще пила теплу воду з цукром, але все менше й менше, і, стежачи за тим, як годують маму, Юрко згадав ластівку, яку підбили колись пастухи і віддали йому. Він поїв її водою, а вона заплющувала очі й роняла голівку.
Тонка і видовжена, в чорному демісезонному пальтечку, крізь викіт якого видніється біла кофтина, мама дуже нагадує ту ластівку, що вмерла на Юрковій долоні; її безвільно розкидані руки схожі на ластівчині крила, а голова так само безсило падає на плече.
Коли відкривали вагонні двері, — а це траплялось двічі на день, — та подавали у вагон якусь бурду в бачках і теплу воду в бідонах, — всі розступалися, щоб до мами дійшло свіже повітря. Олекса Петрович Юрський пробирався до виходу і кричав німецькою мовою:
— Тут жінка вмирає! Пришліть лікаря!
А Борсуков гірко хитав головою:
— Нічого це не допоможе, ніякого лікаря вони не дадуть.
І навіть Юркові було зрозуміло, що дядя Андрій правий, що мамі тут ніхто не допоможе. Та Олекса Петрович при кожній нагоді повторював свої спроби вплинути на начальника ешелону або його підлеглих, йому допомагали й інші, але охорона мовчала, як оті сосни, що стояли оддалік в лісі і байдуже світили червонястою корою.
На п'ятий день подорожі мама вже не прийняла ні крапельки води. Її дихання часом переривалось, і вона лежала зовсім нерухомо, а потім здригалась і починала дихати швидко-швидко, неначе їй треба було обов'язково наверстати пропущене. Це нервувало Юрка, йому самому важко було дихати, і заснув він пізньої ночі, лежачи поряд з мамою, притиснувшись до неї боком.
І снився йому сонячний літній день, снились товариші, берег моря і теплі хвилі, що гойдали їх, хлопчаків, на собі. Вони купались довго, і хвилі ставали все холодніші. Мама стоїть на порозі, кричить щось Юркові, свариться високо піднятою рукою: виходь, мовляв! Так, треба виходити, бо стало зовсім холодно й сонце сховалося в хмарах. Юрко виходить з води і… прокидається.
Як справді холодно і як тихо у вагоні! Поїзд, здається, стоїть. «Ага, оце через те, мабуть, і холодно»! думає Юрко й підводиться. У вагоні всі сплять. Підводячись, він опирається на мамину руку й раптом відчуває, що рука її незвично тверда, холодна вона, як лід, а головне — чужа. Чужа, як дошки оцього вагона. Якою чужою може стати мамина рука! Трапилося щось страшне, щось непоправне, і трапилося воно в той час, коли Юрко спав. Охоплений жахом, він стає на ноги і хоче кричати, але стрічається з батьковими очима. Вони дивляться на нього не кліпаючи, дивляться печально й суворо, як на дорослого, і в Юрка під цим поглядом пропадає бажання плакати. Нажаханими очима дивиться він на маму і поволі опускається на своє місце. У нього дзвенить в ушах і дерев'яніють руки. Потривожений його рухами, Олекса Петрович прокидається, з хвилину дивиться на маму, на Юрка, на батька і діловито нишпорить у своїй торбі. Ось він виймає білий рушничок і накриває ним мамі обличчя. Згодом поїзд рушає, і всі прокидаються.
Того ранку не було у вагоні розмов, не жартував Борсуков, щоб розвіяти тугу товаришів і заглушити муки голоду; може, думав кожен про свою долю, глянувши на чужу смерть, наче у дзеркало: кому ще вертатись додому, а кому отак само доведеться, можливо, вмерти на чужині…
І кожного огортає туга за тим, що минуло і не вернеться, і серце кожного отут, у вагоні, жаліється на свою долю, на війну, жаліється тихо, ніжно, як жаліються ліси восени, коли темними ночами падає з них листя.