Десь на десятий день мого життя на острові я зрозумів, що незабаром втрачу лік дням. Коли я сюди потрапив, було, пам’яталося, тридцяте вересня, період осіннього рівнодення.[4] Проте в цих широтах сонце стоїть просто над головою, і його висота над обрієм майже ніколи не змінюється. Вбивши великий дерев’яний стовп напроти того місця, куди викинуло нашу шлюпку, я вирізав на дощечці напис: «Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року» і прибив дощечку до стовпа. На стовпі я щодня робив карби: шість коротких, сьому, недільну, – довшу. Карби, що позначали перший день місяця, я робив іще довшими й глибшими. Тепер у мене був календар.

Набагато пізніше, розбираючи привезені мною з корабля скрині, я знайшов-таки серед них папір і чорнила. Циркулі, компаси, навігаційні прилади, підзорна труба, географічні мапи і книжки лежали на самісінькому дні. Окрім того, я тоді захопив і дещо з власного багажу: кілька книжок португальською мовою, зокрема й молитовник, зошити і прекрасно надруковану в Англії Біблію.

У нас на кораблі були дві кішки й собака.

Кішок я перевіз на берег іще на першому своєму плоті, а пес просто стрибнув у воду і поплив за мною. Протягом тривалих років він вірно служив мені та був добрим товаришем, дарував хвилини радості й замінював спілкування з людьми. Ми розуміли одне одного з напівпогляду, єдине, чого мені бракувало, так це те, що пес не міг розмовляти.

Я вирішив записувати все, що зі мною відбувалося, і всіляко заощаджував чорнила, хоча розумів, що з часом вони все одно закінчаться, а разом із ними настане край і моїм записам.

Час минав, і в мене не лишилося ниток, голки затупилися й зламались, одяг потріпався; попри великий запас різноманітних речей, мені багато чого не вистачало. У мене, наприклад, не було ні заступа, ні кирки; мені не було чим обробляти землю – а я розмірковував над тим, щоб зайнятися землеробством.

На те, щоб остаточно влаштуватися на острові, тримати в порядку мій склад і ще ґрунтовніше укріпити огорожу, знадобився майже рік. Найскладніша й найвиснажливіша робота полягала в тому, щоб нарубати в гаю грубезного суччя і молодих стовбурів, обтесати, розпилити, а потім дотягти до майданчика. Вбиваючи кілки огорожі, я спочатку використовував важке гілляччя, аж потім згадав, що в мене є залізна ломака, і порався набагато швидше. Проте особливо поспішати мені було нікуди. Покінчивши з частоколом і льохом та діставши надійний дах над головою, я почав частіше, ніж зазвичай, блукати островом, сподіваючись підстрелити якусь дичину. Саме тоді я й вирішив записувати в щоденник усе, що відбувалося зі мною…

Спочатку, ніби в бухгалтерській книзі, я перерахував усі негативні й позитивні боки свого нинішнього життя. Я неупереджено зіставив лихе й гарне, сумне й відрадне, погане й добре.

Цей перший запис свідчив про те, що в кожній ситуації, хоч би в якій опинилася людина, є свої мінуси та плюси. Коли я збагнув, що допомоги чекати немає звідки, і припинив пильно вдивлятися в морську далечінь, життя з його щоденними клопотами й турботами цілком захопило мене. Я навіть почав знаходити в ньому приємності й маленькі радощі…

Мій намет уже був пристосований до проживання. Частокіл я закінчив, і тепер моє житло мало вигляд укріпленого форту. Із зовнішнього боку я насипав уздовж частоколу земельний вал заввишки два фути. Окрім того, я спорудив навіс із гілля, і моє подвір’ячко опинилося ніби під покрівлею, що захищала його від дощу. Оскільки речей у мене було безліч і вони захаращували намет, я вирішив поглибити печеру, де розташовувався мій льох. Окрім льоху мені була потрібна простора комора. Досвід я мав, отож працював легко, виносячи, як і раніше, вийняту землю назовні. Тепер я знав, що хижаків боятися не треба, і мені спало на думку прорити ще й підземний хід, який вів би за огорожу. Я здійснив задум, і в мене вийшла склепінчаста галерея, яка згодом не тільки була мені шляхом до намету, а й значно розширила мою комору. Я постійно користувався своїм потаємним ходом, повертаючись із полювання або з берега моря.

Коли з коморою та підземним ходом було закінчено, я взявся до виготовлення меблів, щонайперше столу і стільців, без яких я так і не звик обходитися. Я не міг ані пообідати як слід, ані зробити запис у щоденнику, ані відпочити, особливо якщо погода була вогка й дощова. Досі я ніколи в житті не столярував, та де подітися – за що тільки не візьмешся, якщо відчуваєш потребу в чомусь! Я вмів обчислювати, мав знаряддя, решта ж залежала від мого працелюбства й терплячості.

На стіл і два стільці пішли короткі дошки і бортова обшивка – їх я привіз із корабля; коли ці меблі були готові й розставлені в наметі, я заходився робити полиці й лаву для комори. Корабельні дошки я використав усі, тому нові мені довелося виготовити власноруч за допомогою пилки, сокири й рубанка. Саме ці прості інструменти допомогли мені спорудити масу потрібних речей, хоча ніхто до мене не столярував таким чином і не витрачав на це стільки часу. Мені знову доводилося вирушати до гаю, вибирати годяще дерево, валити його, очищати стовбур від гілок, розпилювати на дошки і тільки потім обробляти рубанком.

Полиці я припасував у льоху та коморі, одну над одною, в кілька рядів, на лаві розставив ящики й барильця, а в коморі розклав по полицях інструменти, цвяхи, бурав, молоток та інші дрібниці. Також я вбив у стіни дерев’яні кілочки – для рушниць.

Якби мої володіння відвідав гість, мені не довелося б червоніти: у мене все було напохваті та як годиться, сяяло чистотою, і я не приховував би, що пишаюся собою. Розмірковуючи, я захопився і почав мріяти про те, як колись зможу показати кому-небудь плоди своєї праці. Я був готовий мати бажане за дійсне: якось, коли я сидів на березі моря, мені навіть здалося, що біля самого обрію майнуло вітрило. Серце моє стислося, і я гірко розплакався. Крізь сльози я жадібно вдивлявся туди, де, як і раніше, було порожньо – як учора, як багато днів поспіль…

Коли я завершив облаштовувати свій будинок, життя увійшло у звичне річище. Я почав свої записи і вів щоденник, поки не висохла остання краплина чорнила.

Наш корабель потрапив у шторм і сів на мілину біля невідомого узбережжя. Було ухвалене рішення пересісти в шлюпку та спробувати дістатися берега, проте нас спіткала катастрофа – шлюпка перекинулась і екіпаж загинув. Живим залишився тільки я, нещасний Робінзон Крузо. Мене, напівживого, хвилі викинули на острів, який я назвав островом Розпачу.

Нічого, крім загибелі, чекати не доводилося – голодний, обірваний, знеможений, без найменшої надії на чиюсь допомогу, я проклинав свою нещасну долю. Коли зсутеніло, я все ж таки знайшов у собі сили відшукати міцне дерево, залізти на нього і влаштуватися на ночівлю. Я боявся бути роздертим хижаками. Буря на морі вщухла, задощило, але я міцно проспав усю ніч.