З гетьманом ішли: з генеральної старшини — суддя Семен Чуйкевич, обозний Іван Ломиковський, писар Пилип Орлик, осавули М. Гамалія та Д. Максимович, хорунжий Іван Судима, небіж Мазепи Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Федір Мирович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Третяк, Андрій Гамалія, Семен Лизогуб; із канцелярії — писарі Михайло Ломиковський, Яків Гречаний, Іван Максимович та канцеляристи Антонович і Григорович; полковники — київський Констянтин Мокієвський, прилуцький Дмитро Горленко з зятем Бутовичем, лубенський Семен Зеленський, миргородський Данило Апостол, компанейські Гнат Галаган та Ю. Кожуховський, сердюцький Яків Покотило. Усі зі своїми полками.
Коли українська армія після денного переходу переправилася через річку Десну на правий її берег, Мазепа вперше відкрився перед козаками, більшість із яких не знали про істинні наміри гетьмана і вважали, що вони йдуть у наступ на Карла XII. Мазепа урочисто повідомив козакам, що веде їх проти «одвічних ворогів» українського народу, проти московського царя, який хоче відібрати права та вольності українців, скасувати гетьманську владу й козацьке військо, а самих козаків зробити невільниками.
Гетьман проголосив: настав час, коли можна скинути ненависне ярмо і зробити з України вільну й незалежну державу. У цьому допоможе шведський король Карл XII, який присягає, що боронитиме Україну всіма доступними йому засобами проти московських намагань, забезпечить незалежність. Мазепа переконував, що це єдиний спосіб урятуватися Україні, яка внаслідок російсько-шведської війни опинилася «між двома проваллями». Хоч би хто із тих двох воюючих — цар або король — переміг, для України однаково настане лиха година, рабство. Переможе король шведський — і «ми неминуче причислені будемо до Польщі і віддані на волю його улюбленця короля Лєщинського… й пораховані будемо як завойовані… отже, будемо рабами». А якщо переможе російський цар? Він-бо «карає народ так свавільно, і не тільки свобода й добро, а й саме життя підбите єдиній волі та забіганці царській». Таким чином, єдиним порятунком для України є рівноправний союз зі Швецією.
8 листопада о дев'ятій годині ранку в Горки, де розміщувалася головна квартира шведського короля, прибув український гетьман з усім своїм військом в оточенні особистої гвардії. Перед ним несли бунчук і булаву, прикрашені дорогоцінними каменями. Карл XII зустрічав Мазепу з найвищими державними достойниками, полководцями, відзначеними хоробрістю та іншими воїнськими заслугами, командирами й вишикуваними найкращими полками шведської армії.
За кілька кроків від короля Мазепа зійшов з коня на землю й добірною латинською мовою привітав його, дякуючи Богові, що прислав Карла в Україну скинути московське ярмо. Король був у захопленні від особистості Мазепи. Він побачив перед собою володаря-європейця, людину великого інтелекту, з вишуканими манерами, який тримався гідно й незалежно.
Карл XII поставив до українського гетьмана з найвищим пієтетом, схилив низько голову перед ним і запросив сісти на фотелі, а сам стояв перед ним, знехтувавши таким чином етикетом заради Мазепи. Карл XII подякував і дав королівське слово, що не складе зброї, доки не забезпечить Україні незалежність. І потім, впродовж усього часу спілкування, й тоді, коли Мазепа був у вигнанні, Карл XII, будучи людиною чесною й благородною, цінував і шанував гетьмана, незмінно виявляв до нього глибоку повагу та щиру симпатію.
Після кількох днів святкування на честь українсько-шведської дружби, об'єднані війська вирушили до Батурина.
Меншиков із передовими московськими силами наблизився до Батурина, все ще сподіваючися з'єднатися з військами Мазепи, хоча вже розійшлися чутки про від'їзд гетьмана для злуки зі шведським королем. Батурин зустрів Меншикова гарматними пострілами. Дізнавшися, що гетьман переправився через Десну, Меншиков остаточно впевнився про перехід Мазепи до шведів і негайно повідомив про це Петра І. Цар здивувався, навіть розгубився. На нього найшов приступ шаленої люті й ненависті. Складалася загрозлива ситуація. Шведські війська, посилені козацькими, могли завдати поразки царю, й тоді Московію спіткала б доля її союзників по коаліції. Однак особливістю Петра було вміння не втрачати голови в найкритичніші моменти, зосереджувати свої сили на головному, приймати важливі рішення й діяти з нестримною енергією.
Й цього разу Петро з блискавичною швидкістю приймає рішення: видати маніфести до всього українського народу, старшині обрати нового гетьмана, а Меншикову штурмувати Батурин, вживаючи безоглядного терору, щоб із самого початку відстрашити населення України від шведів.
Сьомого та восьмого листопада з'явилися царські маніфести, просякнуті підлою демагогією й нахабною брехнею. Цар робив усе можливе, щоб підірвати престиж Мазепи, звести наклеп на його політику й союз зі шведами, відвернути народні маси від гетьмана, спрямувати настрої в інший бік. У маніфесті Петро називає Мазепу зрадником царя, обвинувачує його в тому,' що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць обернути українців у католицьку віру, передати унії православні церкви й монастирі. Про шведського короля писав, буцімто він, де тільки не проходив, «церкви їхні й святині грабував і обертав їх на стайні й поварні, священство тиранив і вбивав, утвар церковну переробляв на світські непристойні речі, образи святі зневажав, нищив і ногами топтав».
Цар закликав український народ залишатися йому вірним і обіцяв таких вольностей, яких не має жодний народ у світі. Він писав: «никогда я въ мысляхъ не имелъ обижать, разорять і порабощать вольнфй народ Малороссійскій. Можно нелестно сказать, что ни единый народ под солнцем не может хвалиться такою легкостію и свободою, як же нашъ народ Малороссійскій».
Той самий цар, який чекав тільки нагоди, щоб знищити Україну, в маніфесті виступив як її оборонець, більше того — як захисник українських селян. Він нібито скасував податки, що їх, як він стверджував, раніше наклав Мазепа для свого збагачення. Це мало вплив на свідомість народу — московського царя протиставляли українській старшині.
Такі маніфести та прокламації до українського народу видавали й шведський король і Мазепа. Гетьман намагався донести до населення мотиви його союзу зі шведами. Мазепинські письмові звернення до народу розшукували, знищували, тероризували тих, хто їх розповсюджував. Розгорнулася війна маніфестів. Петро І мав значні переваги в засобах цієї «прокламаційної» боротьби. його укази друкувалися в багатьох примірниках. Тільки в друкарні Києво-Печерської лаври до 10 листопада 1708 р. було виготовлено 634 примірники. Князь Голіцин роздавав їх іноземним послам. Крім того, він наказав зачитувати їх у церквах під час служби.
11 листопада Меншиков прийшов до Батурина з великим військом і зробив так, як йому наказав цар. Коли царський офіцер-парламентер ствердив, що залога тримається непохитно, Меншиков вирішив узяти Батурин приступом. Війська переправилися через Сейм і почали штурмувати фортецю, але гармати Кенігсена змели їм мости й примусили солдатів відступити в безладді. Всі спроби порозумітися через кількох парламентерів були рішуче відкинуті захисниками Батурина. Меншиков кілька разів кидав свої війська на стіни Батурина, але козаки хоробро захищали місто і його укріплення, відкидали ворога від міських воріт. Рови заповнилися трупами, але запекла битва тривала й за стінами міста.
Неспроможний подолати козаків, Меншиков вирішив відступити від Батурина й навіть перейшов річку. Він мусив поспішати, бо вже наближалися шведи із Мазепою. Але тут на поміч Меншикову прийшов прилуцький полковник Ніс, який перебував у Батурині. Він відправив навздогін Меншикову свого прибічника Соломаху сказати йому, що в Батурин можна увійти засвіт, коли козаки будуть спати, потаємним ходом. Про нього знав дуже малий гурт довірених козаків.
Уночі зрадники ввели царські війська на середину майдану, й ті накинулися на сонних козаків. Потім почалося знищення жителів Батурина. Козаки і батуринці в перехресному вогні відчайдушне, геройськи боронилися. Військо московське палило й грабувало місто, ґвалтувало і вбивало жінок. Згодом пожежа несамовитим полум'ям охопила місце різні і грабунку. Меншиков дав наказ не щадити нікого й убивати навіть дітей. «Вибив усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят», — писав автор «Історії русів». Козаки, які потрапили в полон, особливо старшини, були по-варварськи закатовані. Сам Меншиков із катами вішав і мучив людей. «Звичайна кара була для них живцем четвертувати, колесувати і на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали». Один із сучасників свідчив: «Всі жителі перерізані — се звичай нелюдських московитів. Меншиков звелів прив'язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейм, щоб вони подали звістку іншим про погибель Батурина». Виловлювати та ховати жертви під загрозою смертної кари було суворо заборонено.
