Доцюся, повір, я розумію тебе більше, ніж ти сама. Твоя жорстокість по відношенню до хлопців - то суміш помсти твоєму батькові за те, що він нас покинув, і спосіб зберегти себе від болю. Вибач за прямоту. Але мій обов’язок - захистити тебе від тої небезпеки, на яку ти сама себе наражаєш. Ти боїшся закохатися, бо не хочеш розчарувань. Ти кидаєш хлопців, бо боїшся, що вони тебе можуть покинути. Ти розбиваєш комусь серце, щоби не розбили твоє. Але, донечко, так не уникнути болю. Я теж страшенно не хочу, щоби ти зараз у когось закохалася - ти ще не в тому віці, коли тобі це насправді потрібно. Але коли-небудь це обов’язково станеться. Нежданко, пам’ятай, не всі чоловіки однакові. Не всі такі, як твій тато. Але любов - то лотерея. Ніколи не знаєш, кого ти покохаєш. Єдиний закон, який діє без змін: що посієш - те пожнеш. Тому краще не сій болю. Не розбивай комусь серця. Ці хлопці - то теж чиїсь діти, розумієш?

Я знаю, що все в тебе буде добре. Я люблю тебе. До зустрічі. Мама».

Нежданка плакала, склавши листок на колінах. Вперше мама заговорила з нею про тата. Вперше вона заговорила з нею про її справжні почуття. Вперше мама розповіла про неї те, що вона сама про себе навіть не підозрювала…

Дуже скоро Нежданка перестала творити виключно «під ключ». Тепер вона малювала маленькі полотна й дарувала їх своїм вчителям, друзям, маминим колегам. Оскільки вчитися Нежданка не любила, а примусити себе робити справу, яку їй не хотілося робити - не могла, то вона просто малювала. На уроках, удома, в автобусі - всюди. Директор часто брав її картини на виставки, презентуючи «художню самодіяльність» їхньої школи, отримував за них грамоти та подяки. Тому він завжди сприяв тому, щоби в Нежданки був достойний табель.

Хоча й без його старань вчителі ставили дівчинці гарні оцінки. Вона була милим створінням з великими виразними блакитнющими очима, дуже нестандартним мисленням і вільнолюбними висловлюваннями. У буремні роки становлення молодої держави нешаблонні ідеї й така форма поведінки були «в моді» й сприймалися «на ура», тому Неждана без усяких перешкод і ризиків навіть у школі могла займатися улюбленою справою. Цим вона й користалася.

Та якось до них у клас прийшов новий учитель історії. Він був молодим і красивим, але разом із тим дуже запальним. Щойно закінчив університет, і чомусь був свято переконаний, що історія - то найважливіший предмет. Він без усякого сорому ділився цими абсолютно блюзнірськими роздумами з класом. Благо, цього не чула стара біологічка. Але Неждана чула, і вперто з ним не погоджувалася. Вона й далі малювала на уроках історії, так і не пересиливши своєї ненависті до нудного підручника.

Проте коли Владислав Олександрович починав щось розповідати, вона просто слухала його голос - він був неймовірно красивим. Таким, якого хотілося торкатися, хотілося перебирати пальцями, як струни, хотілося його малювати. І вона малювала.

У передчутті його уроку Неждана розцвітала. Ніяк не могла пересидіти й без того нудну математику. Якщо чесно, їй почало здаватися, що в ті два дні, коли В. О. мав прийти в їхній клас, - у понеділок і четвер, розцвітали всі. Якийсь час вона ніяк не могла зрозуміти, як може чийсь голос так змінити її світ: навіть тупі однокласниці-пліткарки, яких вона глибоко в душі недолюблювала й навіть зневажала, у понеділок і четвер здавалися їй напрочуд посвіжілими, милими й привітними. Лише згодом вона нарешті зрозуміла, в чому справа: більшість дівчат її класу втратили голову від цього чарівного В.О.!

Але він був, як годиться, гордим і неприступним. Ставив двійки всім, хто не визнавав незаперечної істини, що історія - найважливіший предмет. І всім, хто на його уроках дозволяв собі думати ще про щось, крім історії. Принаймні так вважали його учні. Ніхто не хотів визнавати, що не може й не хоче вивчити урок так, як вимагав цей молодий харизматичний викладач.

На компроміс він не йшов навіть із Нежданою.

Одного разу під час контрольної він навмисне дав дівчині два найскладніших запитання про повоєнну Німеччину. У той момент, коли він стояв поруч із нею, вона встигла заглянути в його безмежно карі лукаві очі. І з небаченим запалом взялася за роботу.

Коли листки з контрольними повернули, Неждана з завмиранням серця побачила на своєму листку оцінку «відмінно». Вона розгорнула роботу. Там на всю сторінку вимальовувалось обличчя Владислава Олександровича. Із неймовірним блиском в очах. Це було все, що вона знала про повоєнну Німеччину.

На другій сторінці, яку вона залишила пустою, був написаний коротенький вірш, присвячений їй. У контрольну був також вкладений квиток на недільний концерт молодіжних гуртів, які співали етно-рок.

Владислав Олександрович виявився не лише запальним істориком, а й талановитим поетом, рок-вокалістом і невиправним романтиком. Неймовірно.

Задзвонив телефон. Неждана закрила щоденник і спробувала встати. Спина затерпла від незручного сидіння і звучала зараз тихим гудінням, як найтовстіша струна розладнаної гітари.

- Так?

На другому кінці телефонного дроту захлюпотів веселий дзвінкий голосочок Марти:

- Ну як, розібрали свої пакунки, коробки?… Як ти себе почуваєш на новому місці? Як пузяйко?

Неждана розсміялася радісно й легко. Вона завжди так сміялася з Мартусею. То була найліпша її подруга. Вони разом пройшли так багато… Разом виходили заміж, разом переживали перший шок і першу радість від сімейного життя, разом читали книжки і навіть до стоматолога ходили разом. Про магазини, кав’ярні та парки годі було й згадувати. Але зовсім недавно Мартин чоловік отримав нову роботу в Харкові й забрав у Неждани подругу… Якби не телефон і аська, то Неждана би взагалі з’їхала з глузду - переїзд Мартусі до Харкова припав на період найсильнішого токсикозу…

- Донечка росте… - Неждана усміхнулася від терпкої радості, що залоскотала їй груди, - Дімка працює, а я… розгрібаю наш мотлох… Квартира вже виглядає пристойніше - я її завішала своїми картинами, влаштувала місце для комп’ютера, на кухні Дімка зробив мені спеціальний куточок для кавування - одна біда, що кави пити мені не можна…

У нашій спальні один куток повністю перетвориться на мою студію - лікар заборонив мені малювати олійними фарбами, а акварель нікому не зашкодить, навіть надчутливому Дімкиному носу…

Дівчата з телефонами перебралися за комп’ютери, Неждана зазнимкувала всю їхню квартиру в розмаїтих ракурсах, додала кілька вчорашніх фоток зі сходом сонця, знятих через вікно, і все це послала Марті через аську…

А потім вони з подругою ще щебетали десь із годину, поки новоспечена харків’янка не усвідомила, що за 20 хвилин у неї обід, а вона не зробила й половини своєї роботи…

Неждана більше не дизайнувала вдома реклами - Дімка тепер не дозволяв дружині брати замовлення - її основною задачею було звити затишне гніздечко. Він рідко приїжджав додому на обід, тому в молодої дружини був цілий день вільного часу, коли вона належала собі, своїм мріям і спогадам, своїй фантазії і своєму мольберту…

Якби не вовчий голод і несамовита спрага, які кожних півгодини виганяли її на кухню, і не приписані лікарем двогодинні прогулянки в парку, вона взагалі нікуди би не виходила зі своєї «студії». їй так хотілося зараз нарешті зосередитися на тому образі, чи то привиді образу, що переслідував її, так хотілося його закарбувати на своїй «шедевральній» картині…

Як і кожна вагітна жінка, вона заглиблювалася в себе, а її теплий і спокійний погляд був ніби задивлений усередину власної душі, заслуханий в ультразвуки власної утроби… Це був її час. Час її творчості, час її таланту… Неждана ввімкнула музику, станцювала кілька танців - із пензлем, із полотном, із картиною, яку все збиралася повісити на стіну, але ніяк не могла вмовити Дімку прибити цвяшка… Вона почувалася Попелюшкою, яка ось-ось мала піти на бал і стати знаменитою…