І попри те, що подруги познайомилися не так давно - Марта вийшла заміж за Нежданиного сусіда і декілька місяців пізнавала таємниці сімейні через стіну від кімнати, де схожі досліди проводили молоді Ярмолюки: Дмитро та Неждана. Але відтоді молоді жіночки постійно підтримували контакт.

Тепер Неждана частіше передзвонювалися з матусею. У них виникли нові цікаві теми для балачок.

Але все одно Дімка отримував більше, ніж інші, Нежданиної уваги, усмішок і всіляких ранкових скиглень.

Але він не заперечував. Тішився, як мала дитина. І щоранку та щовечора вголос, мало не на все горло, дякував Богові, що Той «так сильно благословляє його родину». Неждану це час від часу чомусь дуже дратувало. І вона не стримувала емоцій. «Вагітним все можна. Вони дуже запальні,» - виправдовувала вона себе.

Дімка завжди на це реагував сумним, зніченим поглядом, і ніколи не виправдовувався. Але й не припиняв своїх подяк.

Одного дня, коли черговий його вибух молитовності довів Неждану до істерики, він присів поруч із коханою, обійняв її за плечі й прошепотів на вушко: «Дівчинко моя, я ж не хочу зробити тобі неприємно. Я просто насправді дуже вдячний Богові, що Він дав мені тебе. Що він дав нам дитятко…» Дмитро лагідно торкнувся її живота, але вона різко відштовхувала чоловіка ліктем.

Якась нова істерична хвиля накочувалася на неї невідомо звідки.

Несподівано для самої себе Неждана почала плакати. Чого їй так раптово стало боляче? Чого їй так раптово стало сумно?

Змійка ревності, яка ніколи до того не під’їдала їй кістки та серце - шматок за шматком - почала вповзати в розум. І що це за нову моду він придумав собі? Чи він вважає себе ближчим до Бога, ніж усі решта? І для чого йому та Біблія? І заради кого він її читає? І хто його настановляє? І взагалі, чого він має бути вдячним ще комусь, крім неї?

Ну добре, не вконтролював він еякуляції. З ким не буває? Але це вона, вона, Неждана, відмовилася від роботи в столиці, передумала вступати до ВИШу, повернулася додому, накупила вітамінів - і навіть тести, цілу гору тестів на дві рисочки - купувала вона сама. І саме вона збиралася дев’ять місяців виношувати їхнє дитя, а згодом і народжувати - ну й хто вигадав стільки болю при тому благословенному процесі - хіба ж не Дмитрів коханий Бог? - їй потрібно було дякувати і на неї молитися. До чого тут ще хтось?

Про власну молитву в соборі молода жінка геть забула.

Неждана і не думала гамувати свої почуття. Вона стала на ноги, почала кричати на Дмитра - просто жбурляючи порціями негативу, що назбирався в ній за довгі роки (і де в голові чи серці є такі комори?), він намагався втамувати її порив - але вона лише кидала в нього всім, що потрапляло під руку. А потім знесилена, з незгасимим, палючим почуттям вини й незрозумілого страху - а може я психопатка? - заснула.

Неждана прокинулася від тягучого, дикого болю внизу живота. У кімнаті горіло світло. Вона сіла на ліжку. Відчуття неприємної, липкої мокроти одразу привернуло увагу.

Дитини більше не було.

І Дімки також.

Неждана розридалася.

Скільки сліз людина може виплакати? Мабуть, Неждана переплакала всіх.

Дімка так і не прийшов.

Заплакана, злякана, виснажена, жінка потягнулася за телефоном, набрала номер Дмитра. Слабеньким, зайчачим - ні, риб’ячим голосочком вона благала його повернутися і «зробити щось». І за декілька митей він увірвався в двері. Мабуть, примчав на таксі. Невідомо звідки. То не мало значення.

Він лагідно обійняв її за плечі, пригорнув до грудей, цілував тім’ячко - як дитятку - і шорсткими, мозолястими пальцями витирав їй сльози. Щось шепотів.

Але біль не втамовувався, страх не зникав, пустка не заповнювалася.

Пуста утроба. Спустошене серце. Витовчені мрії чиїмось важкими ногами - чи не її власними? І жодного, жодного просвітку навколо.

Неждана прокинулася в теплих чоловікових обіймах. За вікном стояв яскравий, теплий ранок. Дмитро заснув сидячи, а вона - поклавши голову йому на коліна.

Живіт все ще стугонів болем. Жінка спробувала встати. Але щось таке щемливе стиснуло серце, що вона не змогла втримати чергового потоку сліз.

Навіщо тепер ставати? Для чого тепер жити? Чи пробачить Дмитро? Чи зможу я себе сама коли-небудь пробачити? Чи зможу я коли-небудь забути те, що сталося? Егоїстична вбивця обох своїх дітей. І чого я не померла сама? І чого я тоді не перерізала собі вени?

Дмитро злякано сіпнувся і прокинувся. Він дивився на дружину здивованим, сконфуженим поглядом.

- Що сталося, Жадано?

Але вона відповіла лише гортанним схлипуванням і якимось потойбічним стогоном. Прилипла до його колін і ридала- ридала-ридала.

Ридала, коли він допомагав їй одягнутися, ридала по дорозі в лікарню, ридала, коли зайшли до лікаря.

А коли лікар оглянув її і виніс свій вирок: «Викидень. Маленький термін - нічого страшного. Чистки робити не будемо. Якщо хочете мати дітей - постарайтесь ще рік не вагітніти…» - перестала ридати. Вона оглухла, осліпла. Всі решта рецептори припинили працювати. Реальність вимкнулась. Включився північний кошмар.

Вона винна в смерті своєї дитини. Або Бог карає її. Ще рік не вагітніти. Коли ж тоді? Чи доживе вона? Чи зможе коли- небудь мати дітей? І чи не покине її Дмитро після цього всього?

Ніколи вона не почувалася повноцінною особистістю. Тим паче тепер.

Бо тепер, коли всі ці підвалини, які в нормальних людей складають фундамент, стержень, - у неї були вибиті з-під ніг та ще й розтрощені в друзки.

Тепер, коли життя не мало змісту - бо не мало ні майбутнього, ні теперішнього, ні навіть минулого - воно не мало жодної ознаки, за якою його можна було би назвати життям, - її особистості не могло існувати - бо хіба буває особистість за межами життєвого простору?

Але якщо її не було, то хто ж відчував усю цю тяжкість болю, вини, суму й туги, на чиїй свідомості було так багато опіків? Кому належали увесь той страх і зневіра?

Реальність увімкнулася знову, коли Дмитро закрив за Нежданою дверці машини, обійшов її і сів на водійське крісло. Мотор легенько рикнув, кузов задрижав. Чоловік простягнув Неждані пляшку мінералки і жменю якихось пігулок.

Ач, який добрий…

- Шо за таблетки?

- Ти ж казала лікарю, що тебе дуже болить середина. Він порадив пити «ношпу». Ось, візьми, запий. Усе буде добре…

Краще б ти вже, голубе, мовчав… Ну і хто вигадав цю фразу? Банальщина - жах… Далі нікуди…

- Угу, - пробурмотіла вона вголос, - дякую. Все буде добре, так…

- Моя дівчинка…

Неждана відповіла німою, скупою, здавленою посмішкою.

Ніколи би не подумала, що така трафаретна, заїжджена, заяложена і взагалі казенна фраза зможе запалити в мені маленький теплий і світлий вогник… То все ще буде?…

Дивно, але після того страшного випадку їхні стосунки з Дмитром налагодилися. Між ними виникла якась інша довіра, солодке почуття близькості. Те, що їм довелося пережити разом, удвох - зріднило їх. Мрії - однакові, до речі, - які плекали поодинці, і які розбилися водночас, стали їхнім спільним фундаментом. Для мрій нових, які плекатимуть удвох.

І як би Неждані не було сумно й важко, вона тягнулася до чоловікового оптимізму, до його сили, їй хотілося шукати разом із ним того світла, того Бога, який надихав його. їй хотілося бути поруч із ним… Завжди й усюди.

Тепер їй було байдуже до свого малювання - таким воно здавалося їй тимчасовим і неважливим. А сім’я була важливою. Її цінності - вічними.

Неждані не хотілося колупатися у власних розмислах, у екскрементах власного розуму. Що там знайдеш, крім зарубцьованих ран, запліснявілого болю, древніх образ? Зате їй хотілося пізнавати Дмитрову душу - вона була такою величною і свіжою, як хвойний ліс у ранковому тумані - теж, до речі, один із улюблених дитячих спогадів…