— І не треба. Над головами святих сяєво глорії палає, над головами великих людей — легенда.

— Коли б я на власні очі не бачив короля Карла в таборі, в поході, в битвах a cheval і en revant[34], коли б не чув серед найбільшої небезпеки його голосу хлоп'ячого, ніби розбавленого студента на суботнішній кнайпі, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на світі не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина — скучна.

— Героїв потребує людство. Карло їх творить.

— Творить і нищить.

— Як Хронос.

Шведським воякам не хотілося вилазити з Дніпра, вода така чиста, так любовно обіймає їх м'язисті тіла, сонце так гарно гріє, — розкішне тут.

— Чи не здається нашим каролінцям, що вони в купіль своїх пращурів попали? Не один, мабуть, і про рани забув.

— Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Carotus rex цілий світ підбити хоче, мріє про одну державу, одного Бога, про велику спільну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, віру, мову, за королівські роди.

— Homo besna domesticu.

— Дежурив я раз біля короля на кватирі. Король нагло вийшов зі своєї бідної домівки, в котрій тільки свічки й воску, що велика, срібна умивальня, вийшов, і я мимохіть заглянув у книжку, котру він читав і лишив, не закривши.

Вгадай, яка?

— Плютарх.

— Тим разом — ні. Були це ворожби Урбана Гіярна, ученика Парацельза. Король нігтем на книжці якраз те місце назначив, в котрому кажеться, що північний Золотий Лев подужає Чорного Орла і владу свою на Азію і Африку розпістре.

Замовкли. Незгоєні рани, під Головчивом добуті, і підгорячковий стан мрійливо настроювали шведських героїв на порозі української землі.

— Україна, — почав старший, — теж льва у гербі має, і краски її такі ж, як у нас, золото-блакитні, як їхнє небо і пшеницею покриті лани. Може, Урбан Гіярн і не збрехав, може, воно й здійсниться.

— Тільки не знати коли, нині чи завтра?

— За нашого життя чи коли порохом розсипляться наші кістки. Вірить король, треба вірити й нам.

— Vivat Carolus rex![35] — вихопилося їм з уст.

— Vivat Carolus rex! — підхопили вояки, і Дніпро той виклик на своїх хвилях геть далеко поніс.

Старшини лежали горілиць і вдивлялися в сонце. Українське сонце гріло синів Швеції.

Думали про своїх батьків, про рідню, про фантастичні заливи своєї північної країни. Але думки все до короля вертали, — він їх підбив, взяв у полон навіки.

Хотіли визволитися з тієї неволі — не могли. Шукали плям на сонці — не знаходили. Король смішний, король-фантаст, король-студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зражували собі його всіми способами — не могли. Чули, що поки жиє, він переможець над ними і що навіть по його смерті оставатимуть під непоборною силою тієї могутньої, дивної індивідуальності.

— Що він має з життя? — почав молодший офіцер. — Нічого. Ходить у старому плащі, їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тільки хісна, що титул королівський.

— Навіть жінок не любить.

— Знаєш? Може, й любить більше від нас.

— Нічого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч відбирає. Перед переправою через Березину сестер-жалібниць, маркетанок, весь жіночий народ казав по цей бік лишити. Кажи що хочеш, — це вже не по-людськи. Певно, що жінки, які за армією ідуть, не prima[36], а все ж таки — жінки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалі.

— Тямив, що Даліля з Самсоном зробила. А тобі, мабуть, все ще рум'яної німочки Лізи жаль. Потішишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливі дівчата…

Біля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помічали, бо вояки бавилися в воді, голосно сміялися й гукали. Але крізь цей шведський галас продирався жалісливий, чужинецький голос, ніби хтось з чоловіка душу дер.

Старшини встали і побачили такий трагічно-комічний образ, що дочиста розігнав і розвіяв їх мрійливий настрій.

З комишів тягнули заболоченого чоловіка. З чобіт і з одежі його, невідомого й нерозгаданого крою і фасону, цюрком спливала вода. Він зі страху дзвонив зубами і потрясав приправленою бородою, котра вже тільки трохи трималася підборіддя. Маленькі чорні очі тривожно визирали з глибоких очодолів, як миші з ямок, а кирпатий ніс моргав широкими ніздрями, як у гончої собаки.

— Водний божок! — сміялися шведи.

— Нерей чи Трітон?

— Шпіон.

Водяник, побачивши старшин, зігнувся в чотири погибелі, доторкаючися відлітаючою бородою землі, причому вода ще жвавіше стікала з його спини і з пошарпаних рукавів, і він виглядав ще смішніше.

Старшини аж клалися на землю.

— Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?

— На човні в комишах сиділо. Так і видно, підзирав нас.

— Невже ж шведське військо амазонки, щоб мені їх у купелі підзирати? — озвався нараз водяник класичною латинською мовою.

— Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepae sum[37], — сказав, кланяючись старшинам у пояс.

— Помилуйте, панове, — реготався, — studiosus upsalensis, таж то зі сміху вмерти можна.

— Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepae sum, — повторив водяник голосніше, навіть різкіше. — Жадаю від офіцерів його милості короля Карла, щоб узяли мене під свою протекцію і допомогли вскорі оглядати королівське лице.

Старшини перестали сміятися. Повставали, підійшли до дивного гостя.

— Знак?

Зняв з руки перстень.

— Гаразд, побачимо.

Дали знак до збірки, і незабаром від Дніпра у город

Могилів машерували шведські голубі однострої, а між ними чоловік космополітичної краски авантюристів. Під пахою ніс свою бороду і, живо розкладаючи руками, говорив зі шведськими старшинами мовою Ціцерона.

Сильно поруйнований Могилів, з котрого Петрові салдати тільки що втікли перед побідоносним Карпом, виглядав, як город у казці.

Шведські вояки, що за час свого довгого походу сильно обносилися, повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани й камаші. Хто запопав московський зелений каптан, обертав його підшивкою наверх, а товариші сміялися і казали, що то від уроків тутешнього жіноцтва.

Щораз то нові частини надтягали, обдерті, брудні, заболочені, очей людям не видно. Але ті очі все-таки світилися воєнним завзяттям і вірою в геній свойого вожда.

— Vivat Carolus rex! — гукали, підкидаючи капелюхами. — Vivat victoria, vivat![38]

Дула канон пообтулювані ганчірками, на лафетах і муніційних возах гармаші з пообв'язуваними руками, ногами, навіть головами, завдяки бандажам, великими не в міру. Ледве тримаються канон, але покинути їх не хочуть.

— Vivat Carolus rex!

За відділами вози з тяжко раненими, котрі вже йти не годні. Повідтинані пальці, порозвалювані голови, кров крізь бандажі протікає наверх. Але й вони дивляться в напрямі королівської квартири і притомленими, хорими голосами кричать:

— Vivat Carolus rex!

За раненими небіжчиків везуть, тих, що по дорозі померли. Товариші не хотіли їх без військового похорону лишати. За них візники кричать:

— Vivat Carolus rex!

Між шведськими частинами відділи польські, шляхтичі на конях, кождий в іншому вбранню, інша збруя, попадаються навіть сталеві шоломи й мисюрки. В деяких шаблі предківські, дорогоцінні, рукоятки в ящурі, в сталі, оздоблені слоневою костею або насаджувані дорогим камінням. Усякої породи коні, усякої форми списи, луки, скалкові довгі рушниці з підпірками, бо самої не вдержиш, у вистрілі дриґне.

За військом женуть стадами худобу. Реве. Чує свій кінець.

Бубни, сурми, всякого роду дудки, сопілки, мультанки і другі крикливі інструменти. Справжня мандрівка народів, воєнний маскарад.

Викупані шведи розходяться по своїх постоях, водяника до королівської кватири ведуть.