Молодиків обучували військового діла.

Наука легко йшла, бо козак зроду до шаблі і фузії цікавий, а кінь і він — одно. І не треба їх насильно до полку тягнути, як москалів. Українці — воєнний народ. Багато тепер намножилося таких, що їм у хаті нічого робить. Краще лицарської слави добувати. На війні хоч шаблю в руках маєш, а в хаті що? В хаті ти зданий на ласку й неласку тих, що в село ввійдуть — чужих чи своїх.

Що маєш — заберуть, тішся, як голову лишать. А в полку гетьман платить. У його грошей, як бобу. Чудеса люди про Мазепині маєтки розказують.

Табор під Білою Церквою росте.

Пригадуються Богданові часи, сумної пам'яті Білоцерківська угода з 1651 року.

Поміж козаками водяться ще такі старці-дідугани, що пам'ятають цей сумний мент; чурами тоді, хлопчиками служили.

співають пісню, яку тоді зложено, і сиві їх голови хиляться від журби додолу, як ковиль-трава від вітру на степові.

З ким не мирилися предки наші, і нічого з того замирення не виходило!

От і тепер глухі слухи по таборі блукають, нібито гетьман знов з поляками миру шукає.

Одні і слухати про те не хочуть, другі кажуть, хай навіть з Бельзевувом іде, щоб тільки від Москви відсахнуться.

— Москаль хоч віри святої православної не нівечить.

— Тільки насміхається з Бога і з його святих.

— Але унії насильно не заводить.

— Бо цар усяку віру ногами топче, гірш бусурмана

— Бусурман, будь це татарин, ногаєць, будь турок чи яке лихо, вірою не цікавиться.

— А цар, кажуть, війну з Богом затіяв. Хто кого переможе, чорт і він, його намісник, чи Бог?

— Невже ж?

— А так. За царем чорт, а за Богом хто?

— Добрі люди.

— Та де куцому до зайця! Де чоловікові до чорта!

— Цар такої сміливості дібрав, що з чаші церковної горілку п'є, в ризи священичі вбирається, п'яні синоди по ночах скликає.

— А Бог дивиться і — мовчить.

— Чекає, що люди на це скажуть. Чи за Богом підуть, чи за антихристом.

— Бог усякі знаки посилає. Кажуть, на одному хуторі вродилася дитина з зубами і з розумом, як у старого.

— Я сам бачив когута з трьома ногами.

— А телята з двома хвостами, гадаєте, не лучаються?

— Перше такого не бувало.

— Бо перше антихриста не було.

— Як не порвемо з царем, то Бог нас покарає, із лиця землі нас зітре. Сліду нашого не оставить.

— Доповідають, що кінець світа надходить. Вигинуть ті народи, що тепер є, а Бог нові сотворить.

— І творити не треба. На морях є такі острови, що на них добрі люди живуть. Не крадуть, не вбивають, не брешуть. Їх Господь на наше місце покличе, а ви йдіть собі геть, до чорта зі своїм антихристом!

— І гетьман того не бачить?

— Бачить, та нічого не вдіє. Заворожено його.

— Душу чортові записав, щоб не старітися

— Невже ж?

Табор хвилюється. Довге безділля до доброго не веде. Старі козаки нелегко з молодими зживаються, дивляться на них, як на щось нижче, недосвідчене й незаслужене. Хотіли б кращих харчів і більшої платні. Молоді покликаються на козацьку рівність. Лучаються бійки і розрухи, треба розсліджувати діло й карати винуватих.

Кари зраджують людей, особливо молодших. Вони тому тільки й шаблю припняли до боку, що козакові море по коліна.

Табор шумить.

Гетьманове шатро осторонь стоїть.

Воно велике, з непромокального полотна, як на вітрила Всередині обите шовком. Шовк гарно вишиваний у полтавські узори.

Шатро з трьох частин зложене. В першій — гетьмана канцелярія. В середній — він гостей приймає, у третій — спить. Шатро на помості з дощок, прикріплене сильними линвами до паликів, кріпко в землю вбитих. Над ними гетьманська хоругов з вітрами лопотить.

Кругом його декілька інших шатер — для генеральних старшин, писаря, судді, обозного тощо.

Майдан обведений глибоким ревом і кріпким частоколом В частоколі гармати висунули гирла на всі сторони світу Обслугують їх старі, досвідчені і вірні гармаші, котрі біля гетьмана вже не раз службу робили.

Відділи із сердюцьких полків, а також сотня волохів стоять кругом того табору в таборі.

І москалі є. На них козаки з-під ока дивляться, а вони на козаків. Більше з ними клопоту, ніж хісна. Гетьман знає, що коли б до розрухів прийшло, салдати перші втікали б. Вони тільки за царя вірно б'ються. Цар має окрему силу над ними. Не люблять його, але бояться. Страхом їх до послуху неволить. В огонь і в воду підуть, як цар прикаже. Козаки — ні. Кождий полк має свій окремий вигляд, свою думку та вдачу. Козак хоче знати, куди він іде і за що йому биться. Не хоче боротися за нелюбе діло.

Велика ріжниця між козаками й царськими людьми! Царські люди — це маленькі звена у великому ланцюгу, котрим цар-велетень куди захоче, туди й поверне; без супротивлення підуть. Козаки не те. У них одиниця не злилася ще з загалом. Вибірність гетьманської влади мають на гадці. І теперішнього гетьмана вольними голосами обирали, після Самойловича на річці Коломаці. Дехто був за Борковським, загал: «Бути гетьманом Іванові Степановичу Мазепі» — гукнув. І вибрали Мазепу. Можна, значиться, тепер когось другого обібрати: Полуботка, Скоропадського або Апостола, не одному до булави спішно.

Так собі не один гадає, хоч казати боїться, бо тепер воєнний стан, — карають.

Полуднє. Весняне сонце продирається крізь хмари й огріває табор. Мерехтять червоні шаравари, вилискується збруя, просихає головна вулиця і стежки поміж курінями.

Озвалися литаври, загули тулумбаси, гетьман в окруженню старшин зі свого шатра в табор виходить. Над ним бунчук хитається, перед ним прапор. Де прапор стане, там, значиться, і гетьман стоїть.

Табор заметушився. Вилазять козаки з-під своїх возів; хто в кості грав, ховає їх у карман, хто пив — пряче пляшку, як забагато випив, криється, щоб п'яним не лізти ясновельможному в очі. За це сильно карають. В таборі впиватися не вільно, хоч крамарі з Білої Церкви здовж шляху і собі розтаборилися, приманюючи козацькі душі до солодких чарок. Не один останнього рубля пропив. А кілько червінців пішло до крамарських загрібущих рук! — почислить?

Гетьман головною вулицею проходить. Направо й наліво глядить:

— Здорові були, козаки! — кличе.

— Доброго здоровля ясновельможному пану гетьманові! — відповідають. Шапки вгору летять, з пістолів палять.

При деяких частинах своя музика є: сурми, бубни, свирілі й бандури. Як гетьман коло такої частини проходить — грають. Він любить музику, за нею не одного недобачить і недочує, а в кождій частині, все одно в полку чи в сотні, є дещо такого, чого йому ні бачити, ні чути не треба.

Йде туди, де свіжі охочекомонні стоять. Ще їх не бачив.

Приглядається, що за люди. Нічого собі: на полтавських та чернігівських хлібах викормлені, степовими вітрами злеліяні, охотою помсти і кари розпалені. Заприсягає їх на вірність. Болгарський архієрей присягу проводить. Він тепер або біля гетьмана, або з гетьманськими листами. Негарний собою, та зате архієрей, не то що звичайний піп. І проповідь по-нашому скаже, навчився. Ще й як! Ніби другий Теофан Прокопович, що на всю Україну київським золотоустим славиться. Архієрей до вірної служби завзиває, церкві, вітчизні і регіментареві свому, бо — «що тобі з шаблі, коли правої руки не маєш, що з хоробрості, коли вірності в тебе нема? Козак без вірності — що судном керми, що віз без коліс, що плуг без леміша, сагайдак стріл, фузія без пороху і куль».

Козаки, присягнувши, добувають щабель і підходять цілувати хрест.

— В отсім хресті, — говорить архієрей, — частина творящого древа — пам'ятайте!

Гетьман в очі охочекомонним глядить. Не всякому з них видно. Не один тільки того жде, щоб грабувать.

Дисципліни треба би тим людям, а на те часу нема. Хто його зна, чи не прийдеться нині-завтра в похід виступати. Не ввік же Карлові у Радошковичах стоять. А рушить він, оді і цар двигне свої потуги тоді й Мазепі треба йти.