— Довірений гетьманський.

— А диви, й тому дівка світ закрутить.

— І розкрутити важко.

— Навіть не пробуй, поб'є.

— А на шаблю він мистець.

— Хто з нас не мистець на шаблю? Та що з того. На шаблі світ не стоїть.

— Як чий. Наш — то так. Мій батько раз і від одного маху дві голови зрубав.

— І одної досить. Шабас! Войнаровський! — І поховали кістки.

Чуйкевич зрозумів, що йому в Бахмачі не свята. Дратувати його будуть. Вже одна свідомість, що Мотря тут святкує, а про його, може, й не згадає, дошкулювала козакові. Краще де-будь, щоб лиш не тут.

Сказав Войнаровському, що до Батурина його тягне, до знайомих і до свояків. Войнаровський обіцяв подбати про послухання гетьманське.

І, не гаючись, подбав.

Гетьман здивувався, що Чуйкевич на самий святвечір їхати хоче.

— До батьків — розумію, але їх у Батурині нема. А може, ти там яку дівчину лишив?

— Не лишив, ваша милосте, бо не маю.

— Ні? — і гетьман пронизливо глянув на нього. — Чого ж тоді спішишся?

— Скука напала, хандра якась, може, згублю в дорозі.

— Пробуй. Я тобі й коні до Батурина дам. Відвезеш Орликам дарунки, пожелаєш їм свят від мене, їм і дітям. Хрещеника мого візьми на руки і піднеси його високо. Кажи: гетьман говорив, щоб ти великий ріс.

Чуйкевич зрозумів, що гетьман н'арочно так щиро з ним говорить, щоб потішити його. Поклонився і обійняв за коліна.

— Спасибі, милосте ваша. Зроблю як кажете. Від гетьмана до тітки Лідії пішов.

— А ти ж куди? Хто бачив на сам святий вечір? Гонить тебе хто?

— Гонить нудьга. Тітка покивала головою.

— Того цвіту по всьому світу — та кажи вам це! Молодість-буйність, перешумиш, Івасю, перешумиш. А може,

з Мотрею попрощатися хочеш, вона ось тут, у другій світлиці.

Чуйкевичеві годі було сказати «ні», — пішов. Мотря в оксамитнім, золотої краси контушику, горностаями підбитім, була якась друга, ніж звичайно. Краща, але дальша.

Здивувалася, побачивши його.

— Попрощатися прийшов, Мотре Василівна. На свята їхати хочу. І тобі щасливих свят бажаю. Святкуй здорова і весела.

— Спасибі, і ти весело святкуй.

— Жартуєш…

Глянула в вікно, а тоді:

— Чому ж би мені жартувати, Іване Васильовичу? Невже ж ти не молодий, не здоровий, невже ж світ не стоїть перед тобою отвором?

— Краще не говори, Мотре. Ти сама не віриш в те, що кажеш. Знаєш, що діється в моїй душі.

— Ти ще не забув?

— І не забуду.

— А обіцяв же.

— Забути не обіцяв, бо обіцяти не міг. Це не в моїй силі.

— І не в моїй забуття тобі дати. Ти мужчина, козак. Візьми себе в руки. Пригадай, що ми говорили. Перед нами велике. Як треба заплатити за нього щастям своїм, заплатимо.

— Ой, заплатимо! — повторив, як відгомін далекий.

— От і бачиш. Пощо такий настрій. Ніби псалтиру читати прийшов. Нині свято радості. Нині над Вефлеємом займається зоря. Може, й над нашим Вефлеємом уже якась зоря зоріє, та ми не бачимо її.

— Може, Мотре, може і, — що дай, Боже. Прости, що смутку приніс у тую веселу світлицю. Не хотів. Не маю жалю до тебе, але знаєш, святий вечір, нагадуються дівочі літа, і хлоп'ячі мрії, і перша зірка, — нагадалася ти. Прости!

Поклонився і вибіг у сіни…

— Який дивний! — І Мотря пригадала собі вчорашні дзвінки: «Цитьте, білі коні».

Сніжок став політати, ніби Бахмач вбрав на свята білу сорочку. Крізь дерева в парку ясніла золота смужка, як застіжка. За лісами заходило сонце. Накидало на Бахмач червону кирею.

«Дзень-дзелень!» — дзвонили дзвінки при санях, котрими поїхав Чуйкевич.

«Може, щастя їхало до нас, побачило зачинену браму і завернуло».

«Цитьте!»

Білий сніг, білі коні, тільки гадки червоні! Що таке світ, що таке щастя і що таке любов?

«Дзень-дзелень! — І знов, і знов, — цитьте вже раз, цитьте! Досить!»

Білий сніг тихими жмутками злітав згори на дерева, на поля, на криші, ніби Бахмач справді вбирав на свята чисту, білу сорочку.

Подвір'ям перебігали дворові люди, челядь, прислуга, сердюки, мужчини й жінота. Під чобітьми скрипів сніг, з дерев і корчів сипався іній, на вусах мужчин намерзали бурульки, на лицях дівчат розцвіталися рум'янці від зимна. Всі спішилися, підбігали, підтупцьовували, хлопці обкиду-вали дівчат снігом. Бадьора радість обгортала людей, — заходили свята, великі. Різдвяні свята.

Ось і Войнаровський вертає з військової канцелярії до двора, в руках збиток паперів, на чолі, як звичайно, задума. Його і свята не розвеселять. Смуток носить у серці. Щось, мабуть, пригадав собі і завернув з дороги. Гетьманів небіж має чимало турбот. Багато всякого діла на його голові. Гетьманський двір чималий… Чимало тут людей, а в кожного є свої бажання, особливо на свята, під Новий рік. Гетьманові годі всіма журитися. Войнаровський перебирає спору пайку тієї жури на свою молоду голову.

Мотря дивиться крізь вікно на подвір'я, як на сцену в театрі, і її обгортає цей окремий настрій, який буває лиш на святий вечір.

Пригадує собі свої діточі літа, коли ще у її батьків не було такого панства, як тепер. Мати суєтилися в пекарні, готовлячи з прислугою 12 страв на святу вечерю, а батько в святочному вбранні, чисто вибритий, зі свіжопідстриженим волоссям, ходив по покоях, розглядаючи, чи все приготовлене як слід. Діти сміливо зверталися до нього з усякими питаннями, про Ірода, про трьох царів, про Вефлеєм, а він радо та вдоволено відповідав, не жалуючи слів і пестощів батьківських. Мотря пригадує собі, як маленькою дівчинкою перебігала раз на святий вечір столову кімнату й пошпортнулася на соломі, котрою, по старому звичаю, притрушено піл, і — впала. Батько підняв її, посадив на коліна і приспівував:

Співаючи, вдавав, що нога — це кінь, котрий нібито щораз скорше їде й везе Мотрю в країну дитячих казок. Мотря вірить і забуває про свою пригоду, про синячок, і про «бубу» на ручці.

І пригадала Мотря старшу сестру свою і брата, як вони першої зірки визирали, як квокали в сіні, шукаючи золотого горішка, і як боялися пшеничного снопа в куті, котрий кивався, ніби дід, і грозив, що забере їх із собою, як не

будуть чемні.

І пригадалася тітка Марія Федорівна, все добра, лагідна, ніби свята. Все вона щось нового й цікавого вміла Мотрі сказати, казками й легендами мережаючи шляхи, по котрих пускалася в невідому мандрівку діточа уява. Добра Марія Федорівна переносила на сестриних дітей ту любов, котрої Бог не дозволив їй виявити своїм власним дітям.

Що вона тепер? Що батько, мати? Невже ж різдвяний чар не змягчить її твердого серця і не настроїть прихильно, до нелюбої доньки?

Мотря молилася в душі, щоб хоч один промінчик вефлеємської зірки запав у душу Любові Федорівни і зробить з нею те чудо, котрого ніхто з людей довершити не міг. Як радо вона нині припала б до маминої зимної руки й забула про все, що між ними, як твердий мур, стояло, усе, що відділювало дві неподатливі жіночі вдачі, доньку і маму.

Зійди, зійди, вефлеємська зоре, над батуринським двором Кочубеїв, котрому нічого більше не треба, крім тої Христової любові, крім того миролюбивого духу, котрий він хотів принести людству, як найцінніший дарунок.

— Чого ж. то так задумалася, моя Мотря? — почувся нараз оксамитовий голос.

Мотря озирнулася й побачила за собою гетьмана. Звичайно, вдома ходив він у сірому або в чорному вбранню, нині мав на собі цвітастий контуш, з ґудзиками золотими і зі спинкою при ковнірі, що горіла, як вечірня зірниця.