— Тужно моїй Мотреньці за батьківською хатою? — питався. — Дивно, бо Різдво — це родинне свято, свято споминів про дитячі літа, про ті часи, коли ми ще буЛи добрі і безгрішні, коли на світ дивилися крізь віконця вефлеємської стаєнки, — правда?

— Правда, Іване Степановичу.

— А тепер ми себе почуваємо другими, грішними й винуватими не лиш перед Господом Богом, але й перед собою.

— Винуватими?

— Авжеж, — бо даємо нашому серцю волю, не несемо в дарі новонародженому Христові елея, ладану й миру, а хочемо, щоби світ приносив нам дорогоцінні дари і поклонявся, як божеству.

Мотря глянула на гетьмана питливо. Невже ж і він докоряє її за гордість?

Гетьман зрозумів цей погляд. Стиснув її за руку і, сідаючи біля неї, казав:

— Обідилася моя Мотренька? Я не про неї кажу, а лиш загально, може, дещо й про себе. Мотреньці моїй скучно за огнищем родинним. Покинула його там, а не знайшла тут. Правда?

— Ні, біля вашого огнища, Іване Степановичу, моїй душі тепло.

— Біля — вашого! Отсе-то й біда. Поки це вогнище з «вашого» не зробиться «нашим», Мотриній душі біля нього тепло не буде, та ще в таку днину, як нині, коли всілякі спомини приходять на гадку. Треба тим споминам протиставити дійсність. Спомини веселі, а дійсність ніякова — і як же тут веселою бути?

— Весела я, Іване Степановичу, тільки тієї веселості словами виявити не вмію, а може, й не хочу, — пощо?

— Кажи Мотренько «не можу», так правдивіше буде. Перед моїм досвідним оком смутку свого не скриєш, я чую, як тобі на серці, — легко чи важко. І не дивуюся, що нелегко. Це для мене легке й оправдане. Скільки, що ти останніми часами пережила, і на мужеську душу каменем важким налягло б. Але не сумуй, Мотре, надійся на мене. Я перед твоїми дрібними ніжками продую шлях, змету з нього терня, а насиплю троянд, таких гарних, як ті, що ти мені у Ковалівці піднесла. Тямиш, Мотре?

— Тямлю.

— І будеш серед тих троянд ходити, як русалка; як видиво райське, до якого рвалася душа моя в молодості ранній і в мужеськім віці бурливім, а яке Господь щолиш під вечір життя зіслав мені.

— Гарно ви вмієте розважити, Іване Степановичу, спасибі вам за це. Але ні русалкою, ні видивом я не хочу бути. Вірною подругою рада стати для вас, повірницею думок і співробітницею щирою. Наскучало мені безділля, діла хочеться, гарного діла.

— Якого-то?

— Ви ще питаєте? А казали, що думки мої вмієте вгадувати. Вгадайте, якого мені хочеться діла!

— Великого, за яке наші батьки мерли, край перемінився в пустиню, сльози ріками лилися. Знаю я, знаю, Мотренько, яке тобі діло на умі. Воно й мені не дає спокою. Турбуюся ним повсякчасно, навіть тепер, коли розмовляю з тобою. Люди завидують мені значення і влади, а не знають, що я в неволі своєї ідеї, що я раб і слуга її. Крім матері моєї ніхто цього не знав, з ніким було мені поділитися цею журою, ти перша, що довідаєшся про це. Нічого не скрию перед тобою, кожний намір свій скажу, кожною вдачею і невдачею поділюся з тобою і буде мені легше двигати цей хрест, що добровільно беру на свої плечі.

— Поможу тобі нести цей хрест святий, хоч би й на Голгофту. Не бійся, не впаду під ним. Я сильна і витривала, хоч і жінка. І мовчати вмію, — великим мовчанням любові. Не почуєш від мене гіркого слова, полину не доллю тобі до чаші. А якщо Господь дозволить нам донести цей хрест на гору й укріпити його, щоб не боявся він ні вітру, ані громів, тоді обітру чоло твоє з поту, обмию ноги твої з земного пилу й устами приляжу до рук, що вибороли славу.

— А я притулю тебе до грудей, як свого вірного друга, і вдячним серцем благословитиму ту щасливу годину, що звела мене з тобою. І посаджу тебе високо на престолі і скажу народові цілому: отеє сподвижниця моя, це сонце, що огріло душу мою і сили нові добуло з духа і з тіла мого. Без неї не довершив би я великого діла, — дякуйте і любіть її.

— І замовкне злоба людська, як гадина, розчавлена ногою великолюда, і забудуться болючі хвилини минулого, бо в радощах великих окриються вони, як окриваються колючки роз серед листя і цвіту. І щолиш тоді скажемо, — ми щасливі, непроминаючим щастям, щастям, яке дає свідомість добре зробленого діла, — заслуженим щастям.

— І будеш ти сонцем вечора мойого, Мотре Василівна.

— І будеш ти місяцем ночі моєї, Іване Степановичу.

— І будемо жити, як подружжя, найщасливіше в світі.

— І будемо, як одна душа в двох тілах.

— Як бажання одне в двох серцях.

— Як сон один, що нараз двом людям сниться.

— Як мрія, що здійсниться…

Мотря незчулася, коли голова її опинилася на грудях гетьмана.

А він дух затаїв у собі, щоб не бентежити мрій.

Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокованим і вези розмріяну душу підхмарними шляхами. Як скоро твої білі коні женуть понад проваллям життєвим, крізь чорні гаї невідомого, на недосяжливі верхів'я бажань. Зникають суєтливі жилища людські зі своїми марними турботами, з буденною боротьбою за шматок насущного хліба, за місцечко на безталанній землі. Відчиняються вічнозелені левади, замаєні квітами казковими, шумлять прохолодні гаї, повіває вітерець з-поза світа, — велике, вічне, гарне промовляє до серця.

Заїжджай, фантазіє, своїм золотокованим возом і вези розмріяну душу підхмарними шляхами!..

Коли ж краще пускатися в таку мандрівку, як не нині? Нині всі ми мандруємо на схід, дорогою, котрою Марія з Йосифом до Бефлеєму йшла, котрою пастушки до бідної стаєнки поспішали і котрою трьох царів з востока дари свої новонародженому несли. Нині всі ми мандрівники в країну наших мрій дитячих, в найбільше з усіх царств, в царство незаспокоєних мрій і хотінь…

Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокутим! Ось і дзвіночок бринить, насилу звуки його пробивають собі дорогу крізь мороз і сніги. Вітер спиняє їх, мовкнуть і знов: дзень, дзень, все ближче й ближче підходять, — до Мотриного вуха біжать. Мотря розплющує очі.

— Простіть! Сон мене зморив.

— Сон, що душам двом нараз присниться.

— Мрія, що здійсниться… Встає:

— Пізно вже. Ось і перша зоря.

— Де?

— А там геть, бачите? На вершочку дерева зачепилася.

Дрижить, може, змерзла, а може, втомилася, здалеку йдучи.

— Від Батурина прийшла, з-над двора Кочубеїв.

— О, ні, ні! Здалеку примандрувала. Може, це та сама зірка, що трьох царів у Вефлеєм вела?

— Ні, Мотре, не та. Тамта була велика і ясна, а та несміливо кліпає очима, ніби справді дрижить, і ніби гасне… Ось і згасла.

— Згасла… — глухо повторила Мотря, і обоє замовкли.

А дзвіночок чимраз ближче дзвенів, до воріт підбігав, ніби просив, щоб відчинили.

— Хтось їде.

— Їде хтось.

Санки підсувалися під браму. Плохі коники насилу їх тягнули. На санках щось високо торчало, полотнами вкрите. Кількох людей сиділо на санях, кількох бігло за ними. Вимахували руками, билися по плечах, видно, змерзли, запарі їм зайшли, розгрівалися.

— Бурсаки приїхали з вертепом, — сказав, встаючи, гетьман. — Аж тут мене знайшли. Годі окритися перед тими гультіпаками. А все ж таки гарно, що не забувають.

— Як же їм забути про свого найбільшого добродія.

— Як забути? — кажеш. Отак, як і другі забувають, Мотре. Тепер на вдяку людську не числи. Молоді ще, незіпсуті, тому і тямлять, а виростуть, то, може, й забудуть, може, каменем віддячаться за хліб. Але піду я зарядити, щоб примістили їх добре й запросили до спільного стола.

— Лишаєте мене саму?

— Ненадовго. По старому звичаю, прийму святочні бажання, з'їм тарілку борщу і верну. Ми повечеряємо тут учвірку, ти, я, Лідія і Войнаровський. Добре?

Пішов.

Мотря потонула в думках.

Де і як святкуватиме вона віднині за рік?

Як гетьманша чи як черниця; у радості чи в смутку, серед успіхів чи після невдачі? Господи, як важко свою будучність відгадати!

Коли б хто тамтого року сказав був Мотрі, що вона на святий вечір опиниться у гетьмана в Бахмачі, Мотря розсміялась би йому в очі: «Збожеволів!» А нині вона тут, наперекір матері своїй і на смуток батькові старому.