Моя батьківщина далеко… Навіть у добу найвищого розвитку вашої цивілізації, тоді, коли ви могтимете без надмірних зусиль прочитати мого листа, вам навряд чи вдасться розгледіти через найпотужніший телескоп на далекій околиці галактики бліду плямку нашого Сонця.

Ми далеко, ми дуже далеко від вас, але мушу сказати, що для нашої цивілізації це вже не така-то й складна проблема — зробити стрибок з нашої Сонячної системи до вас.

Не знаю, чи на той час, коли ви слухатимете мене, ваша наука і техніка стоятиме на рівні нашої, чи, може, вони підуть дещо іншими шляхами і ваші зореплани будуть трохи не такими, але наукові, фізичні, зрештою, навіть філософські принципи залишаться в основному спільними і для нас, і для вас, і ви зрозумієте, як літали наші зореплани.

Космос — не порожнеча, як ми думали колись. Космос — не порожня, чорна, холодна яма. Космос — це безкрайній океан. А в океані бушують шторми, в океані тихо плинуть течії, в океані бувають припливи і відпливи. І нема океану без попутного вітру… Для справжнього зореплавця кожен «вітер» попутний, треба тільки вміти спіймати його у «вітрило». А ми це вміли. Тиск променів, шалена енергія невидимих часток, гравітаційні поля, енергетичні сплески, магнітні бурі, ласкаві радіохвилі — все годилося для наших вітрил. Практично «питання пального, енергетичних запасів, харчів та кисню вирішені були нашими вченими раз і назавжди. Наш космічний флот назавжди залишився вітрильним, а моряків вітрильного флоту ніколи не турбувала проблема палива. Досить на, м вийти у космос, і космос сам подбає, щоб дати нам швидкість, напоїти і нагодувати нас,

Нашим морем був космос, і ми знали всі його примхи. Звичайно, як і кожне море, космос сповнений несподіванок і небезпек, але наші лоцмани і капітани мали чудесні лоції, і в час, коли доля зробила мене космонавтом, вони вже плавали не тільки біля берега. Вони запливали все далі й далі, вміло ловили в свої космічні вітрила найменший космічний вітерець. Навіть енергія метеоритів, які летіли нам, назустріч, рухала наші зореплани. Енергія була скрізь, де була матерія, — тільки бери її. І ми її брали.

Ми вміли брати не тільки дармову енергію космосу. Наші фізики знали давно, що поняття вічності і миті в космосі не існує. Час — умовна одиниця, запроваджена людьми для зручності. Але що таке час — космос не знає. Може, вам мої міркування здадуться трохи незвичними, але космос не знає і що таке розмір. Та воно й зрозуміло, бо коли підходити до Всесвіту з людськими мірками і підраховувати, у скільки елементарна частинка менша якої-небудь надгігантської зірки, то Всесвіт втратить поняття вічності і безконечності…

Був період у нашій науці, коли вважалося, що подолати простір не дозволить час. Швидкість обмежена, і за певним порогом швидкості матерія наших зорепланів разом з їхніми екіпажами просто за всіма законами фізики, перетворяться на енергію.

Та нескінченна людська думка! На неї ніколи не вдасться накинути. сільце, сказати: «Далі не можна!» Для людської думки не існує слова «не можна!» Вона не підвладна навіть зрозумілим нам законам природи! І коли сьогодні людина змушена скоритися якому-небудь законові природи, то це ще не значить, що так буде завжди. Сотні разів офіційна наука передрікала загибель нашої цивілізації…

Коли моє тіло не збереже земля і ви знайдете тільки мій кристалофон, то мушу сказати вам, що я майже удвічі вищий за ваших предків. Мені дуже важко на вашій Землі, я 8 великими зусиллями пересуваюсь, більше лежу…

Зела — так звуть мою рідну планету, звідки я прилетів до вас. Наша далека Зела об'ємом, мабуть, разів у двадцять менша за вашу Землю. Сила тяжіння на нашій Зелі, в два-три рази менша, ніж у вас. Я космонавт, я звик до перевантажень, але до таких постійних звикнути не можу. Що ж, залишилось недовго. Я йду з життя спокійно, бо мої брати по розуму й цивілізації, мої рідні зеляни вже давно переступили через ту межу, яка робить смерть загадковою і страшною. У нас вміють вмирати, вміють просто виходити з життя, як виходять з дому на вулицю. Думки про неминучу смерть і не однієї людини, а цілих народів, всієї цивілізації нашої планети, віками витали над нашою Зелою.

Ви, мабуть, вже зрозуміли, що білки нашого організму мають вуглецеву основу, і нам, як і вам, необхідний для життя кисень.

Тепер, коли я розповів вам хоч кілька слів про мою рідну Зелу, що загубилася десь на іншій околиці галактики, ви теж можете зрозуміти, що Зела наша втрачала атмосферу. Невелика маса нашої планетки не могла втримати на собі ніжний прозорий серпанок повітряного покривала. Життєдайні атоми кисню полишали нашу атмосферу і пропадали в безмежжі. Народжувались і вмирали цілі народи, змінювались історичні формації, а повітряна оболонка Зели все рідшала й рідшала, і вже холодний подих космосу відчувався над нашими головами.

Клімат змінювався… З космосу потекло жорстке проміння, бо воно вже не затримувалось і не розсівалось у зріділій атмосфері; Зела втрачала воду, шалені сухі вітри носилися з краю в край по планеті, висушуючи і без того суху землю. Швидко міліли ріки, озера, моря. Вода парою піднімалася над Зелою, щоб більш ніколи не повернутися на неї у вигляді дощу чи снігу…

На очах гинули рослини… Соковиті рослини, які ще недавно поїли атмосферу киснем, змінювались сухими, колючими травами з довжелезним корінням,* що пробиралося все глибше в товщу грунту, шукаючи вологи.

Пристосовувались до умов, які невблаганно змінювались, і вищі форми життя.

От уже вміст кисню в атмосфері становив не більше 10–12 відсотків, а люди дихали. Коли б вам довелось побувати в наших палеонтологічних музеях, ви б побачили, як за порівняно короткий час змінилася будова тіла вищих тварин. Тепер вони начебто наполовину складалися з легень. Могутні легені могли дихати в зовсім рідкій атмосфері і давати необхідну кількість кисню організмові, виловлюючи його з атмосфери. На кожну підступну атаку космосу, який крав нашу атмосферу, все живе на нашій планеті відповідало контратакою.

Таке становище не могло не впливати на розвиток науки і техніки. Але вони поки що були безсилі. І в першу чергу — техніка, бо наука, та хоч вирахувала приблизно дату нашої загибелі.

І, мабуть, надаремне.

Зеляни, дізнавшись, що через кілька поколінь почне вмирати життя на планеті, мимоволі зробили все, щоб цей кінець прискорити.

Протягом усієї історії розумного життя на нашій планеті існувала якась інстинктивна економія, що дозволяла утримувати життєвий баланс. Ще за багато віків до того, коли зеляни зрозуміли, яка небезпека загрожує їм у майбутньому, вони ніколи не зраджували залізному законові: коли ти зрубав одне дерево, посади три. Це було за кілька тисяч років до того, як люди зрозуміли, що своєю кисневою атмосферою вони завдячують рослинному життю. Може, саме завдяки цьому інстинктові й пощастило відсунути катастрофу на кілька тисяч років.

Окрім того, зеляни ніколи без потреби не висушували боліт, розуміючи, що болота, мочарі — це природні резерви річок. Наші пращури не любили перекраювати природу наспіх, тільки для того, щоб довести, — ніби вони — її царі. Існував залізний закон, продиктований хоч і неясною, але такою ж залізною необхідністю, і формулювався він зовсім просто і коротко: «Де взяв, там поклади!».

І от якось раптово зник цей залізний закон. Зеляни, не змовляючись, почали розхитувати рівновагу в природі, яка вже й так ледве трималася. Тепер, коли треба було зрубати одне дерево, рубали три, чомусь забуваючи садити на їхнє місце навіть не дев'ять, як велів закон, а хоча б одне. Зелянам раптом почали заважати болота, і вони, посилаючись на те, що землю, мовляв, можна використати краще, почали висушувати їх. А як наслідок — міліли ріки.

Були на планеті тверезі голоси, які кричали: «Схаменіться! Що ви робите?» Але хто їх слухав! Кому була потрібна економія, хто цікавився захистом природи? Для кого її берегти? Для дітей, онуків, правнуків? Дітям і так вистачить, а онукам і правнукам буде не до зелених гілок, коли вони почнуть смажитись на космічному промінні і хлипати порожніми легенями, намагаючись відвоювати в холодної чорної безодні бодай ще один-єдиний атом кисню.