На нашій Зелі жило кілька народів з різним державним устроєм, але перед страшною небезпекою уряди всіх країн швидко знаходили спільну мову. Скільки планів було тоді висунуто, щоб врятувати нашу цивілізацію, але жодного, на жаль, не можна було здійснити. Деякі уряди впровадженням жорстких законів пробували зупинити або хоча б обмежити варварське нищення природи, проте навіть репресії нічого не допомагали…

Один відомий письменник того часу писав: «Наше людство все робить для того, щоб знову стати на всі чотири кінцівки, і не його в тім вина, що воно просто не встигне цього зробити».

Проте гіркій іронії видатного письменника, його сумним пророкуванням не судилося збутися. Людський геній не хотів скорятися перед стихією. Світлі уми нашого людства, наші вчені, зачинившись у своїх лабораторіях, падаючи з ніг від перевтоми, непритомніючи і навіть часом вмираючи за робочим столом, боролися за життя планети. їм не заважали, але їх не розуміли. Збоку здавалося, ніби купка вчених працює за інерцією, просто до останнього служить науці, як колись стародавні жерці служили в храмах своїм божествам. Справді, що могла зробити жменька навіть найгеніальніших істот перед невблаганним космосом? Закони природи не підвладні людям, люди можуть лише вивчати їх, скорятися їм, пристосовуватись до них…

У мене залишилося не так багато часу, щоб я міг докладно розповісти про всі ті шляхи, якими йшла наша наука, шукаючи порятунку.

Основних було два… Група вчених проектувала зореплани. Мушу сказати, що в епоху, про яку я розповідаю, вже було здійснено нашими космонавтами кілька значних експедицій навіть за межі нашої Сонячної системи. Космонавти побували на кількох порівняно близьких до нас планетах, привезли цікавий науковий матеріал, багатющі колекції мінералів і… невтішні вісті. Планети, на які сідали наші зореплани, були або зовсім позбавлені атмосфери, або атмосфера їхня складалася з метану, аміаку чи якого-небудь інертного газу. Пристосувати, обжити для майбутніх переселенців бодай одну з відкритих планет поки що не вдавалося. Правда, коли б було відкрито підхожу планету з кисневою атмосферою, то й тоді до розв'язання проблеми було б дуже далеко. Адже скільки зорепланів потрібно було, щоб здійснити таке переселення?!

Проте нові й нові експедиції покидали Зелу. Все потужніші й потужніші зореплани вирушали у всі кінці Всесвіту. Вони шукали. Теоретично в нашій галактиці мали бути тисячі планет з кисневою атмосферою, з відповідною середньорічною температурою, словом, з усіма умовами, необхідними для органічного життя.

Останнє, що вмирає в людині, — це надія. Втрачена надія — втрачене життя. І хоча нові й нові експедиції поверталися з порожніми руками, вчені вірили, що планета знайдеться. Інакше не могло бути! Не знаходив лише той, хто не хотів шукати.

А час минав…

Друга група вчених сушила голови над проблемою збереження атмосфери. Досить знайти спосіб, за допомогою якого можна було б «прив'язати» повітряні атоми-втікачі до планети, як людство і цивілізація — врятовані!

Зневірені зеляни чомусь найменше покладалися саме на цю групу вчених.

Але, як часто буває, порятунок прийшов саме звідти, звідки його найменше чекали. Після невдалих спроб використати електростатичні сили для втримання атмосфери наш молодий мікробіолог Бекут раптом запропонував таке, що сколихнуло увесь науковий світ. Наука завжди залишається наукою: що простіша і геніальніша ідея, то божевільнішою вона здається.

Тривалий час вчені навіть не мали підозри, що за межами атмосфери в неймовірному холоді і під нескінченним бомбардуванням космічного проміння може жити бодай найпростіший, найпримітивніший організм. І раптом — наукова сенсація!

Зореплани, що поверталися з далеких експедицій, на спеціальному супутникові-станції ретельно дезинфікувалися. Мало які невивчені форми бактерій могли бути занесені зорепланом на Зелу з інших планет, і хто знає, до яких трагічних наслідків це могло спричинитися. Потоки дезинфікуючих променів лилися на зореплани.

Після такого променевого душа, здавалося, знайти щось живе було практично неможливо. А молодий мікробіолог шукав. На що він сподівався? Ніхто ніколи не знає, як шукати, щоб знайти з першого разу. Не знав цього й Бекут, але шукав, так, задля науки…

І знайшов. Знайшов загадкові мікроорганізми. Знахідка була сенсаційною. Бекут взявся ретельно вивчати їх.

Насамперед, що вони являють собою. По-друге, що споживають. Бекутові, талановитому мікробіологові з чималим досвідом, неважко було встановити, що жовто-оранжеві мікроби, які він відкрив, зовсім не потребують кисню. Ось кому не страшне зникнення атмосфери, ось хто залишиться жити навіть після того, як останній атом кисню покине Зелу! Але це було навіть не відкриття, проста логіка підказувала, що коли жовто-оранжеві бактерії мешкали і розмножувались у космосі, то там для них ніхто не припас ані харчів, ані кисню. Як же вони жили? Структура їхня незвична. Складалося таке враження, що вони голодують усе своє життя, але в природі таке неможливе. Залишалося припустити, що ці загадкові бактерії годувалися лише сонячним промінням, здійснюючи надзвичайної. складності фотосинтез. Але допитливий вчений дослідив, що бактеріям, для того щоб жити і розмножуватись, необхідні ще й фосфати. Тільки при наявності фосфатів міг здійснюватися фотосинтез, і тоді, бактерії споживатимуть вуглекислоту і виділятимуть… кисень.

Дивного в цьому нічого не було. Споживати вуглекислоту і виділяти при цьому кисень вміють не тільки деякі бактерії, це вміє робити весь рослинний світ, і в першу чергу водорості, прості водорості. Вони роблять це навіть краще, ніж бактерії, але водоростям для нормального життя і розмноження потрібно значно більше «комфорту», а бактерії… Ці загадкові жовто-оранжеві бактерії, здавалося, вміли робити щось із нічого. Добре, але ж звідки вони брали фосфати у космосі? І раптом вчений розсміявся: таким простим здалось йому нове відкриття! Хто сказав, що космос — це порожнеча й безодня? Хто сказав, що в космосі не вистачить харчів для оцих крихіток, скалочок органічного життя? Та коли зібрати докупи лише космічний пил, лише мізерні, мікроскопічні уламки зруйнованих світів, то й тоді цього космічного матеріалу вистачило б на цілі галактики.

Сумнівів не було: жовто-оранжеві бактерії все необхідне для свого існування беруть прямо з космосу. Мікроорганізми, відкриті Бекутом, могли користуватися абсолютною автономією, їм нічого не треба від Зели, а Зелі вони могли дати все. Все — це кисень! Але як втримати його?.. Оповити на певній висоті планету надміцною тонкою плівкою з пластиків? Наробити цієї плівки тепер на Зелі могли надзвичайно багато.

Проте Бекут одразу відкинув цей проект. Адже метеори протягом дуже короткого часу зроблять-навіть з надміцної плівки решето, і кисень залишатиме планету й далі.

Я не маю змоги розповісти вам усе докладно, скажу просто: Бекут вирішив створити плівку над нашою планетою з самих бактерій. Метеорити тепер не лякали Бекута, він передбачав (і геніально передбачав), що плівка буде самолататися. В космічному просторі бактерії розмножуватимуться з шаленою швидкістю, і прошиті небесним дріб'язком дірки лататимуться перш, ніж цей «дріб'язок» згоратиме у щільних шарах атмосфери.

Проте перші практичні кроки принесли неймовірне розчарування. Жовто-оранжеві киснетворці виявились індивідуалістами, вони не хотіли рости колонією. У Бекута опускалися руки. Мабуть, його недаремно вважали божевільним, мабуть, його робота не принесе зелянам ніякого порятунку… Але там, де панує розум, не було випадку, щоб геніальне відкриття не знайшло свого втілення. У Бекута знайшлися послідовники, учні, помічники. Вони не боялися поділити з ним сумнівну славу співавторів божевільного проекту, вони просто працювали, зціпивши зуби.

Тисячі разів пересаджував Бекут бактерії з одного середовища в інше, тисячу різноманітних штамів було виведено, поки, нарешті, тисячу перший чи тисячу другий виявився тим, що треба.

Тепер слово лишилося за фізиками, астрономами, інженерами. Треба було так розрахувати орбіти автоматичних ракет, щоб воли одночасно і точно на певній висоті засіяли космос жовто-оранжевими бактеріями. Кожна ракета, незалежно від того, запустять її на екваторі чи на полюсі, на певній висоті повинна була випустити хмарку бактерій. Ця хмарка спершу, дуже малий проміжок часу, існувала б сама по собі. Бактерії множилися б, зближаючись і з'єднуючись, утворювали б мікроскопічні клаптики. А клаптики об'єднувалися б між собою в полотнища, які ширилися б і росли, стикуючися з іншими.