— Куриш? — спитав у Максима.

— Курю.

— А папір маєш?

Максим з жалем розвів руками, — паперу в нього не було.

— І в нас, брат, немає, — сказав лейтенант. — Два дні вже не курили. Просто чортзна-що. Ані тобі крихти хліба (на цьому місці піхотинець, що сидів мовчки, смачно сплюнув), ані тобі паперу, щоб хоч з горя закурити. — І, вийнявши щось пучкою з махорки, подивився меланхолійно та:

— Даю орден за шматок газети! Хто хоче? Не віриш? Ось…

Справді, то був орден, і не абиякий, а Червоного Прапора! Максим узяв його в пальці, потер, а лейтенант серйозно, але з явною ноткою знущання над самим собою, промовив:

— Оце, браток, стільки коштують моїх троє ребер, а тепер ось ще й нога… Ну, — звернувся він до піхотинця, — чого носа повісив?! Як дійдеш до своїх, доложиш комісарові! Ви, хахли, на це мастєра… — і гірко зітхнув.

Салдат якось безглуздо засміявся, а тоді сердито сплюнув і вилаявся просто в білий світ. В знак протесту, чи що? А лейтенант закінчив уже до Максима:

— А я сибіряк, брат… Сибіряк!..

І з якою гордістю це було сказано!

— Бачу, — сказав Максим.

— Звідки ж ти бачиш? — жваво зареагував лейтенант.

— Та так…

Лейтенант подивився на Максима якусь мить пильно, мовчки, водячи по ньому всьому очима, покрутив головою, а тоді підкинув орден у лівій руці та:

— Ну, добре. Якщо ти бачиш, то — міняємо, значить? За шматок паперу! Добре?

— Сховай, — сказав Максим. — Недобре. Хоч я й не сибіряк, але якби я мав папір, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко „його“ заробив.

— Правда, — сказав лейтенант іронично й пригнічено. — Але як би ж його закурити? Душа, брат, уже вилазить із тіла геть, як воша з мокрого кожуха. Понімаєш? Два дні й ріски в роті не було.»

Тоді Максим згадав, що в нього ж є паляниця. Ціла паляниця! Вона вже геть розплескалась, як перепічка, але то нічого. Він витяг її з-за пазухи й простяг лейтенантові.

Враження від тієї паляниці було таке велике, мовби від якогось найбільшого чуда чи від наглого вибуху бомби. Перед тією паляницею поблідло все інше.

Салдат не витримав і радісно засміявся.

— Паляниця!

Але лейтенант узяв паляницю й дивився на неї, не вірячи своїм очам. Переводив погляд з паляниці на Максима, а потім знову на паляницю.

— Їжте, — сказав Максим.

— А ти? — спитав лейтенант.

— Я не хочу.

Лейтенант миттю розламав паляницю. Він розламав її все-таки на три рівні пайки — собі, товаришеві й Максимові — й роздав. І відразу їхні щелепи запрацювали. Максим дивився з цікавістю, як вони мололи ту нещасну паляницю, і в ньому прокидалася заздрість — заздрість до їхнього хижого, вовчого апетиту. Власне, це була заздрість до самого того факту, що вони-от можуть їсти, а він уже їсти не може… А як хлопці скінчили, Максим розломив свою пайку надвоє й віддав і її на млин. Хлопці миттю змололи й її. Позбирали крихти й їх теж повкидали в рот. Для таких двох молотників цього було мало, але все ж таки…

— Знамените! — сказав лейтенант. — Знамените, брат!

— От здорово, спасибі вам! — сказав салдат і закліпав очима на Максима. — Я тільки не пойму, як же це так, що ви самі її раніше не з'їли, га?

— Буває, брат… — прошепотів Максим своїми репаними й смаглими, вже посмаглими від гарячки, губами й узяв грудочку снігу. Смокчучи її, зачепився поглядом за лейтенантів кашкет — і згадав тюрму й винахідливість в'язнів.

— Ви шукаєте паперу, хлопці, а папір при вас! — звернувся він до своїх нових друзів.

— Де?! — аж скинувся лейтенант.

— Ось тут, — постукав Максим пальцем по його козиркові.

— Та тут картон! Е-е, я вже дивився.

— Ану, давай його сюди.

Лейтенант миттю відірвав геть козирок «з м'ясом» і подав Максимові.

Максим обдер геть матерію — всередині був шматок білого дебелого картону. Але це якраз і було те, що треба. Обережно й пильно, настирливо взявшись до цієї кропіткої роботи, Максим розслоїв помалу картон на тоненькі, зовсім тоненькі листочки… Лейтенант і салдат аж. заржали, зайшлися веселим, щасливим реготом.

— Ну, ти, я бачу, й сукин син! — ляпнув лейтенант Максима по плечі. — Якби я був Сталіном, я б тобі дав не тільки орден за це, а й звання «героя СССР». Де ти навчився такої премудрости? Га?

Максим промовчав. Навіщо йому знати, що такої премудрости можна навчитися тільки в сталінській же таки каторзі тієї «країни соціялізму», де видають ордени, що не варті навіть і шматка газетного паперу. Замість відповіді Максим скрутив козячу ніжку й наставив її по махорку.

Вони всі зробили по козячій ніжці. Але тут постала нова проблема — проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усі свої кишені, бідкаючись — «були ж, ось тут були сірники», але нічого не знайшли. Нема! Тоді Максим витяг своє кресало й кремінь і попросив пошукати якоїсь вати з одежі. Вата знайшлася — на лейтенантові були ватяні штани…

І от вони заходилися кресати. Кресали всі за чергою. Дедалі все з більшим оскаженінням. Вони геть позбивали пальці й розтерзали, розскубли лейтенантові штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з півгодини. Нарешті лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. «Не буде діла». Він уже кинув кресати. Салдат теж уже випрягся. «То дурна, безнадійна робота». Лише Максим не здавався. Він з олімпійським спокоєм бив і бив у кремінь крицею, висікаючи снопи іскор, і не втрачав надії. Ба, він абсолютно був певен, що вата рано чи пізно, а таки загориться. Фокус полягає лише в тому, щоб вибрати хоч трішки сухої, не пропотілої вати. Він завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут і до кінця свого життя.

— Покиньте, — сказав лейтенант. — Це безнадійна справа.

— Ні, — зітхнув Максим. — Якщо це безнадійна справа, то вибратися нам з вами живцем до хати — ще безнадійніша. Але те й друге в наших руках…

І кресав, і кресав.

І ось — вата нарешті задиміла. Викресав! Задиміли цигарки… Попливли хмарки тютюнового диму над «табором» трьох мандрівників.

— Е-е… — сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом. — Ти, я бачу, зух!.. — і крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу ніжку, він звернув другу та все дивився на Максима.

— Скажи, звідки ти є? — спитав нарешті.

Максим назвав своє місто.

— Он як? А ми ж звідти йдемо! А жінка є?

— Є.

— І діти?

— Синок… І дочка…

— Гм. А як звуть синочка?

— Борис.

Лейтенант про щось задумався. По хвилі:

— Гарне ім'я… Мого батька теж Борисом звали… І куди ж ти йдеш?

— Та… доганяю ж часть…

— Маладєц… — сказав лейтенант глузливо й зітхнув, насупився.

— Як і ви… — додав Максим.

— Авжеж, — згодився лейтенант тим же тоном.

— А хто ж це, хлопці, є там у вас у Борисівці?

— Є… Моя наречена… Пошти жінка. Я біля неї б як у бога за пазухою!..

Зайшла мовчанка.

«Чи він справді, чи „Ваньку валяє“?» — знову вела тієї ж самої Максимова нашорошена думка.

А салдат і собі зітхнув:

— Ех, молодці хлопці, которі там, у Рябині…

Максим спитав, що ж то за «хлопці в Рябині».

— Дві сотні… Встромили на фронті гвинтовки штихами в землю й пішли додому… Чернігівські, сумські, лубенські…

Лейтенант промовчав. А салдат подивився на Максимове пальто та:

— Ех і пальто ж на вас добре!

— Та де!.. От на вас шинеля — то одежина! А це вже онуча.

— Справді? Ну, то давайте мінька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам у придачу! Гаразд?..

— Бачите, — сказав Максим, — шинеля то добра, але мені обіцяли видати нову, як дожену свою «часть».

— Ви вже її ніколи не доженете. А я б у цьому пальті завтра й дома був би…

— Ну-ну, — сказав лейтенант. — Ми ж в одному пальті вдвох не втічем?..

— Та отож… — зітхнув салдат. — А жаль…

Вони сиділи далі мовчки. Курили.

Сонце вже хилилось на захід. Накурилися вони всі до одуріння.

Нарешті лейтенант і салдат стали збиратися в дорогу. Салдат перебинтував лейтенантові ногу. Потім підсадив його на коня. Підняв зі снігу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо йому було йти гаряче, а сидіти, мабуть, холодно. Ось так вони й зібралися.