Білгород…

Грайворон…

Охтирка…

Скелька…

Опішня…

Диканька…

Полтава!.. Нанизані вони всі дорогим разком на голубу нитку з золотою прошвою, ім'я якій Ворскла, і мерехтять усі, плинуть у широкий Дніпро…

Ось у тім Грайвороні, в тім звучнім місті Грайвороні й мала ніби вирішуватися їхня доля. Там мав бути «трибунал», чи то «військовий польовий суд»… Процес… Позорище… Голгота… Там, де голови велетнів дитячої уяви лежать на мечах, заворожені. «Нас тут триста, як скло, товариства лягло…»

Ген-ген бовваніє він там он, на синявому тлі — якийсь чужий тепер, невідомий і загадковий. Там… Але до нього так тяжко йшлося, що, здавалось, до нього дійти взагалі було неможливо! Та то й добре, либонь. Але Грайворон вабив, як вабить усе смертельно небезпечне. І хоч усе, здавалось, тупцялося на місці, не здібне вирватися з пекла, все те, разом із пеклом, посувалось-таки до Грайворона.

І Максима ноги несли теж уперед — туди, де вже мав бути кінець усьому. Він, власне, не йшов, його гнав якийсь надлюдський інстинкт. Гнав його душу, а тіло несла стихія, в якій він плив, мов тріска на каламутній бистрині. Був він у тому стані, коли тіло його було вже немовби само собою, а воля — сама собою, коли воля, безсила перебороти інерцію байдужого, розчавленого, до краю виснаженого й агонізуючого тіла, горіла й шалено билась крилами об нього, об теє тіло, як об гливку землю, не в силі піднести його своїм поривом угору. Для цього сила її мусила б бути подвоєна, потроєна, в двадцять разів збільшена. Ба, вона мусила б бути титанічною, щоб переступити межу можливого. Переступити межу можливого!

Зовнішній світ для нього погас, горів тільки вогонь усередині — його власний світ, переливаючись усіма кольорами веселкового спектру. Він набрякав, як хмара майбутніми блискавицями. Треба було тільки викресати першу іскру.

А навколо було темно й глухо.

В тій глушині, в тій напруженій тиші було чути, як серце доходило до грані. Ось-ось… і буде вже навіки темно. Але над ним стояла душа, стояла — вогневіла, дедалі грізніша, дедалі затятіша, не бажаючи здатися. Ще трохи — і буде великий бій: бій по той бік можливого, але по цей бік реального. Бій за того Янгола, що постав мов Фенікс із попелу… Бій, що має скінчитися…

Чим може скінчитися бій одинокої, скаліченої, розторощеної, малої людини проти всього світу — проти світу зла, проти чорної великої ночі безглуздя й смерти?..

В темряві їх загнали в льох.

Це був уже Грайворон. Власне, це був льох, а льох — це ніби й був Грайворон. Але для в'язнів те й друге було чимось більш теоретичним, ніж реальним. Реальною була тільки темрява, решта ж існувала лише в припущенні. Темрява була вогка, слизька, запліснявіла й якась потойбічна. Щільно збита й герметичне заткнута, вона була, проте, намацальна й вагома, як вода на самім дні океану, — така ж і сірчана в своєму хемічному складі й така ж безмежна в своїй чорноті. Лише коли вартові присвічували запалюваними папірцями, натоптуючи людей у темряву глибокого й великого підземелля, — те, що було припущенням, на мить виривалося з темряви, являючи себе реальністю: льох! Із деталів, вирваних у темряви, можна було судити, що це був не звичайний, а якийсь особливий льох, середньовічний, — під склепіннями тяжких мурів, з гаками в мурованих стінах, з покрученими сходами вниз, із тяжкими виступами тощо. А на дні була пріла, вилежана людьми солома, валялись криваві бинти й тхнуло екскрементами й іншими підозрілими смородами… Десь там, либонь, мусили лежати й скелети, черепи…

«Такий, власне, і мусив бути льох у Грайвороні… Саме такий!..» — чомусь відзначила Максимова думка, коли тіло його спускалося вниз, зависнувши в людському товпищі. Ціле те товпище вливалося в чорну пащу дверей і сходів, як якась суцільна глевка маса. її згори запихали, натоптували вниз, вганяли в землю…

Ось так ними засипали льох, як засипають вугіллям чи глиною. Ще й потопталися зверху й придавили лядою. То, власне, була не ляда, а залізні, ковані двері на тяжких засовах, але уявлялась ляда.

Засипали, утрамбували й так лишили…

Оце й був Грайворон. Можливий кінець усіх початків.

Їх лишили чекати. Може, чекати довго, а може, лише мить, щоб переселитися в тісноту ще тіснішу й чорноту ще чорнішу, вже зовсім ідеальну. Але перед тим іще мало відбутися позорище «суда». Для чого, коли ж можна й так?.. Люди вже ані стогнали, ані ремствували, ані говорили взагалі. Вони поприлипали один до одного, збиті докупи, посхиляли голови один одному на плечі, на груди, переплелись руками й ногами й, так спресовані, не то висіли, не то лежали в темряві. Темрява їм усім заплющила очі.

Ніхто не мав вогню й ніхто не мав махорки. І ніхто не мав голосу, як ніхто вже тут не мав і свого власного обличчя. Ніхто й не ворушився. Лише серця… Боже! Якби хто їх — їхню енергію й їхню нудьгу — міг злучити докупи й увімкнути в алярмову сирену, вона, мабуть, так би вила, що дахи валились би людям на голови, як від землетрусу. А може, скавуліла б злобно й клекотала гураганом страшної, чорної, найтрагічнішої лайки. Чи кричала б криком остаточного й непоправного вже, вічного спустошення…

Так, це був саме такий льох, який, на думку Максима, й мусив бути в Грайвороні: глухий кут, у який мало нарешті все впертися. Це було безвихіддя, й саме так сприймала це вже унезалежнена від усього — від тіла й від душі — Максимова думка. Його тіло лежало розпластане й притиснуте іншими, нерухомо. А душа блукала в темряві, зосереджено шукаючи якоїсь щілинки, щоб глянути на зорі, зорієнтуватися й прийняти якесь рішення. Хоч і відчувалось, що вже пізно.

Пізно?.. Чи справді вже пізно?!.

Мабуть, таки вже пізно. Та й не видно ніде ніяких зір і ніяких щілин.

Ні, не може бути. Не може бути! Треба б тільки мати підойму, — зринуло в думці, — оту Архімедову підойму, що нею можна повернути й хід плянети…

Під склепінням повік текла вогненна ріка, і то, власне, під склепінням тих повік товклася й душа, не в силі їх розімкнути, зрушити, знайти з-під них щілину.

«Отак-от у Шевченка натоптано в ту могилу товариства…»

«Нас тут триста як, скло…»

«Так, скло. На жаль, цього разу таки скло. Не триста, а чотириста тут, але — скло, череп'я. Дрібне, побите, потовчене і — непотрібне. Купа піщинок із того велетенського самуму Соломонового — піщинок, уже звалених у дюну. І це вона ось присипала ноги й руки…»

Хтось, шукаючи зручнішого місця, щоб заснути, поклав голову Максимові на груди, притиснувся вухом до його ребер, мовби лікар, дослухаючися, чи ще б'ється серце-Максим тримав ту чиюсь голову на грудях і заколисував її своїм диханням. Нехай слухає!.. І плив разом із тією головою чиєюсь на грудях. Плив, лежачи горілиць на хвилях, намагаючись її вирятувати… вирватися з нею з самуму піщинок, — вирватися геть і піти собі…

І от він вирвався. Він іде по землі. І несе щось на грудях… Злива сліпучого-сліпучого сонця… А він іде собі й щось несе…

Що ж він несе?

Господи! Та це ж син! Це ж його синок!.. Синочок!! Несподівана й приголомшуюча знахідка. Загублений у руїнах, серед людських юрбищ, у повіні жаху й смерти, а тепер-от знайдений, синок! На чадних, жаских румовищах, серед червоної пустелі, захаращеної торосами руїн, у самумі людських істот знайдений, і от тепер він несе його!.. Дитячі руки обхопили батькову шию, маленькі долоні розгладжують чоло, розправляють глибокі зморшки. А очі зазирають у очі, й пломеніють, і мерехтять великими сльозинами дитячого безмежного щастя — щастя зустрічі… На хлопчикові тяжкі, великі чоловічі черевики, драні й позв'язувані дротом… Максим скидає ті черевики геть і голубить малі натруджені ноги, що так довго блукали по торосах рун., шукаючи батька, в тяжких чоловічих черевиках, позв'язуваних дротом… Вони тепер ідуть удвох… Ідуть крізь зливу сонця… Йдуть десь крізь дим… Крізь юрби…

Потім вони зустрічаються з цілим родом. Це немовбито на якімсь вокзалі. Вони всі мають десь вирушати, кудись їхати. Далебі, до рідної хати, що десь там — за морями, за горами руїн, за проваллями бомбових кратерів, за пустелями згарищ… Вони з синком мають поспішати до матері, до тихої, гордої їхньої матері й дружини… Та тільки ж син не може бути так-от босий, і Максим іде по гостинець, по дитячі черевички, лишивши синка з родом… А коли повертається назад із черевичками — нікого вже немає. Нікого. І синка теж. Тільки він сам посеред руїн — один із маленькими черевичками в руках.