Варта вишикувалася в дві густі подвійні шпалери — один ряд у цивільному, другий — у військовому. Між ті шпалери вганяли в'язнів, ставлячи їх по чотири. Довжелезна колона зайняла все подвір'я й простяглася навгород, а з будинку ще виливалася й виливалася сіра маса. Господи! Звідки стільки людей? Як вони могли в такому будиночку вміститися?..

Карнач кричав, гарячився, підганяв усіх, а карнача підганяв командир військового гвардійського відділу.

Нарешті вийшли всі. Наостанку привели звідкілясь групу жінок-в'язнів, печальних «жінок-мироносиць», — і поставили в кінці колони. Довжелезна колона стояла готова, «зформована», біліючи плечима, спинами та колінами, — люди винесли на собі всю крейду зі стін тюремних, усе вапно й порох цегли та весь бруд із підлоги. Але обтрушуватись нікому навіть і на думку не спадало. Люди дивилися безтямним зором навколо, на білий світ, на людей, на жінок, навряд чи щось із того до пуття бачачи й розуміючи… Відділ військової варти переформувався — вийшов із шпалери, розділився надвоє, половина стала спереду колони, половина — ззаду. З боків лишилася двома суцільними парканами міліція.

— Кроком!..

— Швидко! Бистро!.. Давай!!

— Маррш-ш!!.

Заголосили нестримно, затужили жінки. Загукали щось діти. Біля міліціонерів тюпали їхні жінки, матері й сестри, припадаючи, а арештантські матері, жінки й сестри бігли віддалік, збоку…

Колона повернула не до цвинтаря! Всупереч сподіванням, вона повернула зовсім в інший бік — на ту саму дорогу, якою прийшла вчора.

Коли колона витягнулася з двору в перевалок, а з перевалка на широку вулицю, її було зупинено знаком з переду. Там стояли — начальник міліції, командир відділу гвардійців, Заєць та інші. Командир гвардійців підняв руку й суворо звелів усім жінкам і дітям іти геть, бо інакше, сказав, він змушений буде стріляти — тобто що він розстріляє їхніх чоловіків і синів тут на місці. Жінкам міліціонерів теж було наказано йти геть.

Жінки завагалися.

Тоді командир дав знак і три автоматники пустили три черги вгору, понад головами. Жінки розсіялися.

— Марш!!.

І колона пішла. Вона пішла в бік, зовсім протилежний тому, де стояв печальний і ніжний янгол мармуровий, оберігаючи й оплакуючи душі замучених і вбитих, охороняючи їхнє останнє тихе пристановище…

Варта квапила шалено, немов чимдуж утікаючи геть від того мармурового янгола.

Дивно!

Нікого… Вони знову не зустріли нікого з людей. Вони перетяли місто навскіс, але ніхто не вийшов і не вибіг їм назустріч, ані не виглянув через паркан. Тільки й помітив Максим, що, коли вони проходили вулицями, де-не-де людські очі визирали крізь щілини й дірки від сучечків у парканах — нишком, обережно. А може, то йому так тільки здалося? Взагалі ж навколо була пустка. Лише вони, колона смертників, бігли серед тієї пустки, бігли по мертвому, вбитому в землю, втоптаному геть у болото місту, — колона блідих істот, виваляних у смітті, в крейді, в глині. Та ще високо-високо в небі кружляли стрижі… Ген там, над собором…

Але ні, то були не стрижі. І не над собором. То лише в тому напрямку, де був колись собор, над хрестами якого колись було все кружляли в блакитному зеніті стрижі, — там десь геть-геть далеко кружляли зграєю літаки. А коло них раз по раз з'являлись кудлаті баранці вибухів.

А коли вже колона пробігла всі вулиці й звернула на останню — до них таки вибігла людина. Це було на вулиці Широкій. На тій самій Широкій, магістральній вулиці, яка вела вже геть із міста на схід і на якій була та розбомблена «тюрма». Колона поминула ливарний завод, що стояв край великої площі, де починалася Широка, й звернула в вулицю по розквашеній, по коліна розмішаній грязюці. Варта притискала колону до парканів, панічно тиснучись до тих парканів сама перед літаками, що вже кружляли низько над містом, виючи.

На шосе не було нікого. Лише на пішоході, відокремленому від шосе глибокою канавою, рухалася ця колона, притиснена до парканів і гнана вчвал, виривалась із-під вогню.

І тут до них вибігла людина. Невідомо звідки вона взялася. В колоні почулись навіть здивовані вигуки, і всі в колоні почали повертатись обличчями ліворуч. Там, на шосе, паралельно колоні бігла жінка. По коліна в грязюці, боса, простоволоса, розхристана — вона бігла боком і тримала в руках дві ікони, дві почорнілі дошки — Спасителя й Марії з дитям. Вона піднімала їх високо над головою і хрестила ними колону… Бігла боком, і хрестила, й хрестила… Очі її були божевільне витріщені, вона безумно щось кричала без слів і… без звуку… Груди — сухі груди матері, що викормила ціле покоління дітей, були розхристані й оголені, але вона того не бачила… Волосся її розвівалося на вітрі… Вгорі ревли літаки, але вона не чула, вона хапала ротом повітря а чи беззвучно щось кричала… Бігла боком, і хрестила, й хрестила всіх, всіх, всіх…

Враження було приголомшуюче. Варта відвертала очі й квапилася дужче. В'язні блідли, спотикалися й бігли… бігли…

А Максим дивився на розхристану, збожеволілу від великого-великого відчаю матір і відчував своїм серцем справжній трагічний зміст усього цього. «Але кого вона хрестить?.. І навіщо вона хрестить?! Навіщо вона цю колону хрестить? І за що?..»

«А-а!.. Це вона хрестить, мабуть, того рябого, подзьобаного віспою салдата!.. Того офіцера з Окремої Червоно-прапорної!.. „Дай людям хліб!“»

А жінка задихалася. Вона хрестила не когось одного, вона хрестила всіх, всіх. Вона вже відставала, безсиліла, але не хотіла відстати. Так ніби це вона хоронила єдину й останню свою надію й не хотіла хоронити, хотіла її вирятувати. Вирятувати!..

І здавалось, що вона кричала без слів тим криком відчаю, що ним кричали колись її предки й предки всіх тих, що бігли в колоні, коли ті предки прагнули вирятувати свого повергнутого в безодню земного бога, волаючи: «Видибай!.. Видибай, боже!..»

Хтось поруч Максима плюнув і по-босяцькому розсипався похабною лайкою. Тоді другий х т о с ь, схлипуючи спазматичне, на ходу з усієї сили вдарив того першого в вухо. Вдарив понуро, страшно здоровенним своїм п'ястуком, як довбнею. Вдарений полетів сторч головою в глибоку канаву, повну води… Колона бігла мимо, варта теж… Ніхто й не думав зупинитись, ніхто й не думав витягати.

Бігла колона, і бігла жінка. Вона зовсім не бачила, що там трапилось, бо вона взагалі нічого не бачила. Вона лише бачила суцільну сіру масу людей, десь ведених на страту, і не хотіла з ними розлучитися, мов це вели останніх людей, що були ще на цьому світі.

Та помалу жінка відставала. Грязюка була надто глибока, сили надто слабі. Вона відставала помалу, але все ще бігла і все хрестила, хрестила…

Коли вибухла десь позаду бомба, Максим саме в ту мить озирнувся. І бачив, як у відсвіті спалаху жінка високо змахнула руками, мов крилами, ікони полетіли геть, а вона з усього маху розпласталась у грязюці… Ця картина мигнула й погасла. Промерехтіла, як при світлі магнію чи при спалахові блискавки, після чого стало темно. Світло денне померкло від сажі й диму. Чи, може, від туману в очах?..

Це був останній кадр із рідного міста. І це була остання людина, остання жінка, остання мати, що вийшла їх проводжати.

Ніхто не знав, що сталося, куди їх так гнали, в чому справа… Спереду колони невідомо звідки з'явились підводи, і на них посідало «начальство». І от наявність тих підвід із усім начальством спереду збивала з пантелику. Збивав з пантелику й такий темп, і те, що колона рухалася на схід, і така кількість комбінованого конвою — військового й цивільного… Люди питали один одного поглядами, питали й пошепки, але ніхто нічого не знав. Потім поповзли дві чутки — одна тривожна, друга єхидна: тривожна — що їх ведуть на великий показовий «суд» і на розправу десь у Грайророн чи навіть у Харків; єхидна — «відступають!.. вириваються!.. втікають!..»

Але друга не виключала першої. Власне, тільки підтверджувала: тут не можуть зробити над ними «суду», бо відступають, а тому зроблять це десь в іншому місті. А зроблять… якщо раніше не вистріляють без ніякого «суду». Але взагалі ця чутка щодо «суду» — це був, либонь, лише здогад. Проте «точніша» інформація, що поповзла по колоні пізніше, саме це підтверджувала, — «в зв'язку з тим, що фронт коливається, їх ведуть у тил і там судитимуть, а не тут». А ще пізніше — «Відступають!!. Панічно!!. По всьому фронту!!» Але ніхто з чутки про відступ не радів, нікого це не тішило, бо ніхто не бачив для себе в тому ніякого рятунку. Взагалі для них, здається, не було вже рятунку — чи «відступають», чи «наступають», чи «доганяють», чи «утікають», чи «ці», чи «інші»… Цілковите безвихіддя…