— Лягай!! — крикнув хтось несамовито до Максима, здається, Костик. Він і всі інші лежали ниць на підлозі й, накриваючи торбинками, лахміттям і руками свої голови, коцюрбилися, як лист на вогні — на вогні передсмертної лихоманки. Максим щойно встиг опуститися в куток, як нагло будинком скажено струсонуло. Зі стелі посипалися шпаруни й тріски, з груби полетіло каміння, вапняний пил, дим, сажа, від чого камера враз затемнилась, мов заповнилась непроглядною хмарою. А в ній — людські несамовиті зойки, стогони, молитви, клятьби.
— Мовчіть! — сказав із серцем Максим. — Уже… Вас минуло. «Господи, — подумав, — які ж бо все-таки ті люди безпорадні й безглузді, коли їх б'є гістерія жаху!»
Хмара вапняного пилу й сажі помалу осідала, розходилась. Розходився й жах, затихав, як і той гуркіт. Потягло вітром, хмара зникла, й стало раптом ясно, як на вулиці. Бо таки й справді було… на вулиці! Передня стіна геть цілком упала. Велика бомба, вибухнувши недалеко, відірвала її геть уздовж усього будинку, повалила на землю й обернула в купу цегли. Ніби зумисне зроблено було так, щоб показати тюрму в перерізі.
Люди охнули. Потім хтось гукнув дико по-козацькому, ніби кидаючись в атаку, — либонь, спробував вихопитися звідси геть. І враз услід за тим заклекотіла стрілянина з багатьох автоматів і розітнувся несамовитий крик. То кричав Заєць:
— Лежати! Ні з місця!.. Варта! Наказую стріляти по кожному, хто… Метр над землею — вогонь!! Не руш із місця!
І варта стріляла. Вона стріляла не «по кожному, хто», а по всіх зразу, притискаючи людей вогнем до землі, загородивши тим вогнем дорогу до світу — стіною з вогню й свинцю, замість стіни цегляної. Той вогонь навис низько, продірявлюючи стіни метр над людськими головами. Ніхто не пробував бігти. Тих кілька осіб, що кинулися зразу, було розстріляно на місці, решта лежала.
Так. Варта добре виконувала свої обов'язки. Бомби — бомбами, смерть — смертю, а служба — службою. В розбомбленій тюрмі було втримано спокій і «порядок».
Так вартові тримали людей у лежачому стані кілька годин. Навіть не можна було Максимові подивитися, чи ті салдатики грають ще в карти, чи вже ні. Проте він не витримав і подивився, підвівшись, за що мало не заплатив життям. Дивно — салдатики сиділи на санях і грали собі й далі в карти, так ніби нічого не трапилось. Коні з набоями десь забігли, й хлопці далі були без діла. Та й яке, справді, зараз могло для них бути діло важливіше за «очко», за гру з долею в піжмурки, в щастя? «Переборі», «недоборі», «наша!», «не наша». Аж поки випаде «очко»…
Тим часом надходив вечір і щось треба було тюремній адміністрації робити. Вихід було знайдено дуже просто: вартові нанесли колючого дроту, гаків, цвяхів і заплутали геть те місце, де бракувало стіни, замінивши її дротяною загорожею. Вийшов справжній звіринець. Лише нікому було на той звіринець дивитися.
Світ наче вимер увесь геть. Місто теж. Навколо — ані голосу, ані знаку чогось живого, людського. Зенітку також надвечір було прибрано і вже два салдатики-фаталісти не грали в карти там, навгороді. Немовби все програли й уже ні на що було грати в «очко».
Жінок і дівчат, закутаних у хустки й плащі, зажурених, як ті жони-мироносиці, теж було прибрано з-під шопи, й там уже нікого не було. Варта також десь тулилась по закутках, і її теж так ніби й не було. Лишилось тільки це звалище відгороджених дротом людей посеред порожнього, темного світу, посеред смороду піроксиліну й горілої сажі.
А ввечері прийшли карнач і два міліціонери й забрали з «камери» Максима. А забираючи, вони наклали на нього елегантні німецькі наручники, чим Максим був неабияк здивований: це було щось нове в практиці цієї «фірми». В ній, правда, перед розправою путали людям не тільки руки, а навіть і ноги, але не такими розкішними наручниками, а колючим дротом — путом дешевшим, але більш надійним і «переконливим»… Отже, наклали наручники й повели. Довго вони його водили в тих наручниках чорною пустелею, розбомбленими вулицями — ні, не вулицями, а хаосом, поміж ямами, скісно лежачими стінами, поваленими телефонними стовпами. Водили й усе щось шукали, а при тому про щось між собою бурмотіли й лаялись. Максим тинявся разом з ними й зовсім не пізнавав рідного міста. Його не було. Була лише немилосердно здовбана чорна земля, залита багном і зловонням, засипана трісками, щебенем, покрученими шматками бляхи, мотлохом руїни. Все було обернено в хаос — у хаос пустелі. Таке було враження, що єдиною точкою, де ще дихали якісь живі істоти, серед цілої цієї безмежної руїни була та точка, звідки вони вийшли, — тюрма. Та вони її загубили й тепер ледве чи знайдуть.
Довго так тинялися карнач і вартові, водячи Максима в наручниках… По довгих блуканнях смертельно натомлені й люті вартові з карначем і Максимом припхалися назад. Так і лишилось невідомим для Максима, куди й чого вони водили його в таких «гарних», в таких міцних німецьких наручниках?..
Прибувши назад, деякий час усі стояли посеред двору, серед уламків і вивернутих брил землі. Карнач із вартовими побубоніли щось, поплювали, боячись навіть закурити в такій зловісній темряві, й вирішили чомусь не заводити Максима назад до «камери». Вони завели його під ту шопу, де недавно сиділи «жони-мироносиці», й залишили його там у наручниках. Вони не зняли їх, а здали його так вартовому, що відповідав за цю «тюремну точку», й звеліли чекати.
Вартовий посадив Максима на якусь діжечку біля зовнішнього стовпа, а сам десь заховався вглиб, проказав звідти звичайну формулу попередження й після того більше нічим уже не нагадував Максимові про себе — десь тільки мовчки й пильно за ним стежив.
Таким чином, нарешті Максим лишився на самоті з собою.
Максим був радий і такій самотності. Перешкоджали трохи наручники, але він скоро й про них забув. Обіперся спиною об стовп і занурився в свою втому, в забуття, в глибокі, тяжкі свої думи. Навколо тільки мла й ще щось — туман не туман, дим не дим, газ не газ. Усе те перемішалось разом після довгих бомбардувань, і пожеж, і тління, й випарів, і холодного-холодного зацепеніння. Навіть не знати було, чи то хмари клубочились на небі, чи то клубочилася там сама чорнота ночі. І серед тієї чорноти було задушно й тихо, немов під переверненою діжкою…
Коли Максим по деякому часі прокинувся від холоду із забуття й розплющив очі — було якось аж дзвінко від тиші й… зоряно! Низько-низько нависли над землею й мерехтіли зорі. Міріяди зір. А під ними — холодна мла й принишкла тиша. В тій тиші було чути. як десь дзвінко тріщали крижинки на пришерхлих від морозцю калюжках… Зорі були якісь аж наче червоні, мовби заплакані. І чувся дух — ледве вловний специфічний дух безмежного румовища, над яким ті зорі нависли.
І ще щось…
Максим прислухався, й волосся йому почало ворушитися на голові. Він услухався всім своїм єством і вдивлявся викоченими очима в темряву, мов намагаючись те «щось» побачити, але побачити нічого не міг. Перед очима — тільки зорі… Вони виступили на чорному небі, немов буйна роса, немов аж осипаючися над пришерхлою землею. А під ними — чорнота, мов у безмежному-безмежному проваллі, й нашорошеність, як в урочисту годину перед творенням світу. Ніде ні людського гомону, vi вітру, ні рипу, ні стуку. Штиль. Штиль чорного, глухого північчя, тієї години, коли, мовляли старі люди, десь там у пеклі «чорти навкулачки б'ються», а весь світ причаївся й слухає.
Штиль… Ні, не штиль. Прислухався… Тиша гойдалася. Вона гойдалася все більше й більше. І вже чути було виразно — над усією землею стояв далекий-далекий клекіт. Перекочувався, наростав, наростав… Стихійний, жаский, безмежний клекіт. Мовби лемент грішників у пеклі. Містерія! Якась моторошна опівнічна містерія… Нарешті — збагнув:
«Та то ж собаки!..»
Так, то в а л у в а л и собаки. Це явище завжди потрясало Максимову душу — ця дивовижна собача симфонія. Ще змалку він чув її над цим містом отакої-от зоряної ночі, і сонне місто здавалося йому тоді безмежжям усесвіту, а собачий лемент над ним — містерією другого життя, життя якихось інших, потойбічних істот, що перевтілилися в псів і зчиняли свою перекличку, коли людський світ засинав. Вони заводили тоскну гавкотняву в бездонне зоряне небо, — спочатку всі пси десь на одному кутку міста, потім до них приєднувалися всі пси другого, третього кутка, і далі, далі, на всіх кутках і по всіх вулицях, площах і околицях здіймалося море лементу й розливалося все ширше й ширше. Воно перекочувалося на передмістя — на бойні, на чинбарні, на сонні хутори й села, на далекі-далекі виселки й котилося звідти назад, на південь, на північ, на захід, на схід… Однотонна, безперервна гавкотнява. Вони всі — тисячі й тисячі псів — повторювали все одну й ту ж саму ноту — до безконечности. Одну ноту. Різнилися лише тембром — тонюнькі дисканти, тенори, баси, тяжкі захриплі октави… І мимоволі приходило на думку — хто ж диригує тією дивовижною містерією? А хтось-таки диригував!..
