— Як ви гадаєте, чи не спробувати нам після сніданку познайомитися з ними? — спитав Маркос.

Так і вирішили. По дорозі до табору Маркос згадав про голос, що вчувся йому минулої ночі.

Усіх надзвичайно заінтригували ті дві постаті на скелі Корсара. Нашвидкуруч поснідавши, вони вирушили на пошуки незнайомців. Поминули печери, пройшли берегом — і все марно. Тоді Маркос запропонував вийти на гору. Їм нарешті пощастило.

Біля підніжжя гори стояв намет. Коло нього — джип. Від моря діти не могли побачити за очеретом авто й намет.

— У джипі сидить чоловік, — показав Пако і, повагавшись, додав — Може, вони просто приїхали на відпочинок, як і ми.

Друзі не погодилися з ним. Це було б надто просто. Щось тут не те. А може, й справді вони тут відпочивають?

— А де ж хлопчик? — спитала Аліна.

— Мабуть, у наметі,— відказав Маркос.

І справді, завіса відхилилась і з намету вийшла людина. Пепе перший зрозумів:

— Погляньте! Ніякий це не хлопчик!

До джипу прямувала від намету невисока жінка. Вона заговорила до чоловіка. З вершини гори діти, звичайно, нічого не чули. Жінка обернулась — мабуть, щоб зайти до намету, й помітила їх. Якусь мить дивилася, а потім сказала щось чоловікові й показала на дітей.

Він вийшов з джипу. Жінка привітно помахала рукою, запрошуючи їх. Діти та цуценя спустились пологим схилом і підійшли до табору.

— Добридень, — доброзичливо сказала жінка,

— Добридень, — відповіли діти.

Поки вони сходили з гори, чоловік не зводив з них очей, а коли підійшли, пильно подивився на них. Нарешті привітався. Але діти зрозуміли з його тону, що він не дуже їм радий. У нього були розумні очі. Він, принаймні в цю хвилину, не мав охоти усміхатись.

— Ви туристи? — спитала жінка.

— Так, — відповів Пако. І відразу ж з удаваною наївністю спитав — А ви?

— Ми археологи, — відказав чоловік. — Досліджуємо цю місцевість.

Пепе широко відкрив очі і прислухався.

— Ми з Академії наук. Його звати Енріке, а мене — Ірма.

Діти назвали себе.

— Археологи! — захоплено вигукнув Пепе. — Я теж археолог, займаюся в археологічному гуртку в школі.

— Дуже радий, — буркнув чоловік. — Ми недавно приїхали. Ходили на цю гору подивитись печери і бачили, як ви ловили рибу. Ви тут самі?

— Ні,— відповіла Аліна. — Нас привів сюди мій тато. Але він лишився в таборі.

«Якщо вони прибули вранці, то вночі я чув голос Хасінто», — подумав Маркос.

— А що саме ви шукаєте? — поцікавився Пепе. Він зметикував, що коли з Академії наук прислали сюди двох археологів, то тут, можливо, було поселення аборигенів.

— Гончарні вироби, — відповіла жінка. — Сподіваюся знайти щось із кераміки сібонеїв[6].

— Так я й знав! — вигукнув Пепе, мало не підстрибнувши на радощах. — Я знав, що тут повинно щось бути! Я здогадувався! Я теж шукатиму!

— Ви збираєтесь заночувати тут сьогодні? — спитав чоловік удавано байдуже.

— Ні, сказав із жалем Маркос. — Нам треба повертатись. А ви довго тут пробудете?

Ірма поглянула на Енріке й сказала:

— Напевне, тільки сьогодні. Маємо чіткий план. Ми лише оглянемо місцевість і поїдемо. Може, повернемось днів через п’ятнадцять-двадцять.

— Так, — втрутився археолог. — Ми натрапили в одному місці на курган. Треба підготувати розкопки.

— А що таке курган? — спитала Аліна.

— Місце поховання. Яма, де лежать кістки й усілякі предмети.

— А чи не може бути й тут щось подібне? — спитав з надією Пепе. — Тут печери, і можливо, що…

— Іноді шукають роками і не знаходять нічого, — сказав Енріке й поглянув на годинника. — Вже пізно. Нам треба підготувати спорядження.

Діти зрозуміли, що вони заважають археологам, і розпрощалися.

Пепе так розхвилювався, що тільки й говорив про розкопки та знахідки, поки не дійшли до переліску. І тут він, немов пригадавши щось, замовк на мить, а потім тихо промовив:

— Але якщо ми не повернемось на узбережжя, то нема чого радіти.

Діти зупинились. Пепе мав рацію. Вони справді забули, що сьогодні рушають додому і навряд чи повернуться сюди ще, бо Селестіно про це нічого не казав.

— Послухай, Маркосе, — захвилювалась Аліна. — Треба зробити так, щоб тато привів нас сюди ще раз. Тоді Пепе зміг би розшукати індіанські старожитності. Та й я теж хотіла б щось знайти.

— Так, скарб, — сказав Маркос і додав — Ще знаю чому, але мені теж здається, що він у Хасінто. Дуже дивний чоловік. Підглядає за нами, хоче налякати, а ми навіть не бачили його. Він поводиться так, мабуть, для того, щоб ми забралися з узбережжя. Думаю, що скарбом заволодів він. Але щоб знайти його, нам треба сюди повернутись.

— Саме так, — докинув Пако. — То чому б Аліні не піти зараз у табір до Ніно?

Ця пропозиція усім сподобалась, і вони виробили план дій: Аліна поговорить зі своїм батьком, а потім сходить з Маркосом до хатини Хасінто. Пепе буде супроводити археологів у їхніх пошуках, бо це єдине, що його тепер цікавило. А Пако робитиме те, що планував учора: огляне ту частину Лійкуватої печери, де чомусь гавкала Мочіта,

Не гаючи часу, діти розійшлись. Аліна та Маркос рушили до табору, а близнята з Мочітою попрямували до скелі Корсара.

— Он твої археологи біля Піратських печер, — показав Пако, коли вони дістались до скелі.— Що вони, казали, збираються шукати?

— Щось із кераміки… Хоча дивно. Не розумію, чому Ірма так сказала. Бо коли вирушаєш в експедицію— ніколи не можна знати, що саме знайдеш. Ну, гаразд, я пішов до них.

— Поспішай. Вони ось-ось зайдуть до Зоряної печери.

Археологи справді ввійшли до печери, яку до того оглядали діти.

— Бувайте! — кивнув Пепе й побіг.

— Облиш його, Мочіто. Ти підеш зі мною, — сказав Пако. Він підняв із землі палицю й кинув уперед.

Цуценя жваво кинулось шукати її, принесло і поклало перед хлопчиком.

Невдовзі вони опинились перед входом до Лійкуватої печери.

«Я таки дослідник у душі. Нерозгадане не дає мені покою, — подумав Пако. — Треба довідатись, чому гавкала Мочіта»,

— Якщо Хосефа наважиться ночувати сама — тоді може… Гаразд, побачимо, — сказав Селестіно своїм дітям. Ті заспокоїлися й подалися в своїх справах. Вони були майже певні, що навідаються на узбережжя ще раз.

Сховавшись на Сосновій горі, дочекалися, поки з хатини вийшов Хасінто й попрямував до моря. Маркос наглядав за ним, щоб сестричка могла спокійно діяти. Аліна тим часом спустилася схилом, поминула смітник перед халупою і поволі підійшла до вікна.

«Чому б мені не зазирнути? — подумала вона. — Може, побачу там якийсь ящик чи скриню…»

Дівчинка боязко заглянула у вікно. В хатині був страшенний розгардіяш. У кутку — поламаний ослін і старий нефарбований столик. Біля нього — складане ліжко з невміло залатаною ковдрою і кількома джутовими мішками, кі, мабуть, правили за простирадла. Окрім того, скрізь було розкидане старе лахміття.

«Якщо він і знайшов скарб, то ховає його десь в іншому місці», — вирішила Аліна. Вона вже випросталась, щоб відійти від вікна, аж тут помітила щось цікаве.

На стіні біля вікна висіла стара шабля. Дівчинка нічого не тямила в зброї, але збагнула, що це старовинна річ. Подекуди лезо було іржаве. На руків’ї — кілька подряпин і якийсь напис. Аліна витягла шию, намагаючись розібрати його.

— Ко-ко-а-нут, — по складах прочитала вона. — Коконут.

«Написано не по-нашому, — подумала дівчинка. — Звідки в нього ця шабля..?»

І раптом у неї промайнув невиразний здогад. Чи не піратська це часом зброя? Може, саме вона служила піратам у їхньому розбої? І якщо шабля у Хасінто, то, виходить, їхні підозри небезпідставні і він таки знайшов… скарб?

Тим часом Пако пробирався печерою вслід за Мочітою. Цуценя дісталося до вчорашнього місця і знову загавкало,