— Ні,— заперечив Енріке. — Ти, напевне, чув голоси Антоніо та прикордонників, що прибули туди після того, як їх сповістили рибалки.

— А чому їх не заарештували тієї ночі? — спитала Аліна.

Їй відповіла Ірма. Антоніо та його люди не знали, де судно приставало до берега. Тому вони не встигли заскочити бандитів на гарячому і навіть упевнитись, чи де те саме місце, бо не виявили жодних слідів. Згодом Невмирака признався, що тієї ночі він переніс ящики з човна прямісінько до печери. До берега вони не приставали.

А наш агент повідомив, що вибухівку група не одержала. Отже, вона мала бути в якійсь схованці. Він гадав, що повинні були підвезти ще один вантаж. Тоді виник план — захопити змовників під час передачі вантажу. Було визначено три ймовірні місця проникнення на узбережжя.

Щоб приспати пильність бандитів, було обмежено патрульні обходи. Натомість у кожну з трьох зон направили розвідників, які видавали себе за випадкових людей.

— Нас послали до Піратських печер під виглядом археологів, — пояснив Енріке. — Того дня, коли ви нас помітили, ми тільки прибули. У нас була підозра, що в печерах могли ховати вибухівку. Але ми нічого не знайшли.

— Коли ми спіткали вас біля слідів на піску, то вже дещо намотали на вус. Ці сліди ми бачили раніше і подумали, що їх залишив Хасінто. А коли почули від вас, що це ви ловили вночі рибу разом з Артеміо, — то повірили в не остаточно, — роз’яснила Ірма. — Тепер ми знаємо, що їх залишив пірат на прізвисько Вусань. Це він переносив ящики.

— Якими ж дурними ми були: не зрозуміли, що їх забирають через озеро в печері,— забідкався Пако і додав: — Напевне, той компас, що ми знайшли, був їхній.

— Не журись, адже вони навіть нас збили з пантелику, — сказав Енріке. — На якусь мить ми майже повірили, що шукаємо не там, де треба.

— Але потім ми змінили свою думку, — зазначила Ірма, — Учора в дзеркальце джипу я помітила людину, що стежила за нами, ховаючись на горі. Ми знали, що Хасінто ловить рибу з човна, отже це був не він. Тоді ми вирішили вдати, що від’їжджаємо, а вночі повернулись.

— А я, дурень, розбив передавач.

— Ну що ти, Маркосе, — сказала Ірма. — Ти ж не знав, хто ми насправді.

— Отже, вони висадились вночі, гадаючи, що на березі нікого немає? — спитав Пепе.

— Авжеж, — підтвердив Енріке. — Вусань не знав про вашу присутність.

— Вибачте, — підвівся Пако. — Я зараз повернусь, — і пішов до своєї кімнати.

Аліна пересіла на його місце, ближче до Ірми.

Пако повернувся до вітальні.

— Я вас запрошую на морозиво, — сказав він і показав гроші.

— Ні в якому разі,— заперечив Енріке і підвівся. — Це ми вас запрошуємо. Ви теж багато зробили для успішного проведення цієї операції.

По дорозі до кафетерію Пепе згадав:

— Ми повинні повідомити Академію наук про наскельні малюнки, кістку та кам’яну кулю!

— Що таке? — зацікавився Енріке, який вперше про це чув.

Хлопчик розповів про відкриття.

— Це місце поховання сібонеїв, — сказав Енріке. — Я недавно перечитував про них. В їхніх могилах звичайно знаходять кам’яні кулі. Розмір цих куль залежить від віку небіжчиків. А кістки вони фарбували в червоне, бо для них цей колір символізував сонце або кров.

Вони вже дійшли до торговельного центру і попрямували до кафетерію.

— Будь ласка, морозива для всіх, — замовила Ірма, коли вони посідали. — Шоколадного.

Вони ласували морозивом, аж раптом почули гавкіт і чоловічий голос.

Пако вискочив надвір. Решта вийшли за ним.

— Це Мочіта! — вигукнула Аліна.

— Я погано причинив двері, коли ходив по гроші,— згадав Пако і покликав: — Мочіто! До мене!

Якийсь чоловік задкував від Мочіти, що оскаженіло на нього гавкала. Це був племінник Белісаріо.

— Заберіть собаку, — попросив Омар здаля.

— Мочіто! — ще раз грізно покликав Пако.

Але цуценя спробувало вкусити чоловіка за литку.

— Вона ніколи так не поводиться, — винувато сказав Пепе.

Пако підбіг до Мочіти і взяв її на руки.

— Вибачте, — сказав він.

— Заберіть її,— буркнув невдоволено Омар і заквапився до свого авто, що стояло біля тротуару.

Ірма, Енріке та їхні друзі підійшли до Пако.

— Не розумію, що це з нею, — дивувався Пепе. — Вона ніколи не кусалась. Чи не так, Пако?

— Мабуть, їй не подобається цей чоловік.

— Давайте повернемось, а то розтане морозиво, — сказала Аліна.

— То кажеш, що ніколи не кусалась… — повільно проказав Енріке. Аж раптом цуценя вислизнуло з хлопчикових рук і майнуло за Омаром, який саме підійшов до свого авто.

— Іди геть! — намагався відігнати Мочїту чоловік.

Маркос кинувся забрати Мочіту, але не встиг: цуценя вчепилося зубами в чоловікову ногу.

— Ах ти стерво! — вилаявся Омар і хотів ударити її ногою, але не влучив.

Пако закляк на місці. Він згадав минулу ніч.

— Це він! — вигукнув хлопчик. — Це він! Це той чоловік, що напав на мене! Це він! Вусань!

Омар був останнім з банди. Зараз утече. Енріке не встигне, бо бандит уже відкривав дверцята авто. Маркос плигнув на ворога.

Омар нагнувся і вдарив хлопця кулаком знизу. Маркос упав як підкошений. Омар озирнувся: біля машини стояли жінка і чоловік з перебинтованою рукою. Вусань накинувся на Енріке.

Перший удар прийшовся в поранену руку. Другий мети не досяг. Енріке зігнувся і ступив крок уперед, повернувшись спиною до Омара. Той здогадався, що тепер треба чекати удару ліктем у живіт. Та було запізно. Від сильного удару в ребра він осів. Далі Енріке звалив бандита з ніг, врізавши його ребром долоні по шиї.

Підійшли інші. Маркос, що вже оговтався, нахилився і задер у чоловіка холошу. Над кісточкою, біля свіжого сліду від зубів цуценяти, виднівся такий самий знак, тільки вчорашній.

— От ми його й спіймали, — сказав, важко дихаючи, Енріке. — Причепіть йому фальшиві вуса і відразу його впізнаєте. Ми схопили останнього з банди.

— Пепе досі немає, а все вже готове, — непокоїлась Ана, мати близнят. — Хай тільки прийде, я йому покажу.

— Але ж, мамо, — заступився за брата Пако. — Ти гадаєш, він може спокійнісінько снідати, ні про що не дізнавшись? Він навіть уві сні бачить…

Вже минуло півгодини, як Пепе пішов зателефонувати на прикордонну заставу. Вчора на узбережжя прибула експедиція Академії наук, і дослідники сказали йому подзвонити в цей час: вони скажуть свою думку про знахідку.

Окрім Пепе, всі були в повному зборі. Їдальня неначе побільшала завдяки столу, який Селестіно позичив у Артеміо. Добрий сусіда, тепер щасливий батько двох гарненьких синів, звичайно ж, не відмовив. Отож Хосефіна могла посадити за стіл усіх гостей разом. А Пепе все не було…

— Ви тільки подивіться на цей стіл, — промовив Пако до своїх батьків. — Хосефа зготувала чудовий сніданок: смажене порося, білий рис, чорну квасолю, щойно зірвані соковиті банани, маніоку з підливою…

Цього дня всі були щасливі. Батьки пишалися геройськими вчинками своїх дітей. Маркос та Аліна дістали дозвіл старших відвідати своїх друзів у місті під час наступних шкільних канікул.

— Після всіх пригод дітлахи заслужили на таку винагороду, — кивнув Селестіно на накритий стіл.

— І Мочіта теж, — додав Пако, що саме виніс її з кімнати, де цуценя тримали замкнутим. — Це вона вивела на чисту воду Вусаня.

Коли він пустив її додолу, Мочіта почала лащитись до хлопчика.

— А навіщо той чоловік повернувся до селища? — поцікавився Хосе Луїс.

Маркос розповів Тм, що знав від Ірми та Енріке, які допитували бандита. Омар, він же Вусань, вирішив поводитись, ніби нічого не сталося, а згодом спокійно виїхати з селища. Тому й прийшов, як звичайно, у торговельний центр скуповуватися.

Під час обшуку в його кімнаті виявили передавач з антеною. Потім з’ясувалось, що Белісаріо навіть не здогадувався про злочинну діяльність свого небожа і що саме Вусань утримував старого від переїзду до селища. Тепер Белісаріо місця собі не знаходить і хоче якнайшвидше переїхати, як це зробили всі його давні сусіди, серед яких Мануель та їхня бабуся.