«Не треба було цю малу сцикуху тримати у машині на руках», — подумала Раїса.

Її трусило. Шкодувала, що вдалася до такої авантюри. Видно, їй не судилося мати дітей. Якби не дивилися в спину ті, з машини, то поклала б дитину коло дверей і пішла б геть. А так мусила заходити всередину.

Тут її помітила медсестра, бо ж мала продовжувала репетувати, вже буквально заходилася плачем. Хворі в коридорі, котрі чекали прийому, повертали голови й ойкали.

— Що з нею? — спитала медсестра.

— Моя доня хвора, — сказала Раїса.

— Температура?

— Не знаю. Вона весь час кричить.

— Ходімо до лікаря.

У кабінеті Раїса сказала лікарці, що їй теж недобре, мусить сходити в туалет.

— По коридору наліво, — сказала медсестра.

Раїса вийшла в коридор і швидко попрямувала до виходу. Надворі побачила, що машини, яка привезла її з Солечкою, котра тепер вже не буде її донечкою (як жаль!), нема. Вона швидко пішла вулицею.

Її затримала на вокзалі піднята по тривозі оперативна група. Спочатку Раїса твердила, що ніякої дитини вона не приносила. Назвалася чужим іменем. Та потім збагнувши, що її везуть до лікарні, визнала — так, привезла сюди в місто хвору дитину своєї подруги на її прохання.

— Прізвище, ім’я, по-батькові матері дитини? — сказав міліцейський сержант. — І з якого населеного пункту. Ну?

Замість відповіді Раїса заплакала. Плакала ревно і щиро. Її плечі здригалися.

— Не прикидайтеся, громадянко, — сказав сержант.

Торснув за плече. Раїса хлипала, як маленька. За все життя у неї

не було таких сліз.

— Вона не прикидається, — сказав лейтенант, начальник групи. — Хай виплачеться. Зараз вона нам усе розкаже.

«Усе минуло, — подумала Раїса. — Ось я й прийшла. Але чого так довго йшла? І що то було?»

Цієї миті зрозуміла — їй байдуже, що їй буде, судитимуть за викрадення чи ні.

Найбільше, що хочеться — це хоча б раз, зараз чи потім, ні, зараз, зараз глянути на маленьку Соломійку.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ГЩАЬЕ

РОЗДІЛ ХІІІ ГОРДІЇВ ВУЗОЛ

1

Цей чоловік завітав до їхньої оселі теплого весняного дня, серед дощу, який прийшов на зміну яскравому сонцю, на третій день Паски. Цього дня обов’язково вже виганяли на роботу, садили бульбу, й жінки вельми зраділи, коли на півночі, десь у Білорусі, певно, стала збиратися хмара й нестримно, хоч надто повільно, як їм здавалося, почала наповзати на Загоряни. Молоденька Людка Бартусьова, котра прийшла у ланку на зміну Мартосі, навіть у долоні заплескала:

— Дощику, дощику, припусти.

— Тут нема капусти, — буркнула Варка. — Ще зіврочиш, то за Буг понесе.

— Тамика поляки давно відсвяткували свою Паску, — вставила слово Люба. — То нащо їм дощ?

Дощ таки пішов, потім і припустив рясненько, та ще не дочекавшись його приходу, на полі, як тільки хмара сповила село, кинули роботу й розійшлися по домівках. Коли Соломія вибиралася, незважаючи на дощ, до Вірки (ніяк не могла відвикнути називати подругу Віркою і Вірунькою), бо ж таки третій день свєта великого, годилося посидіти, несподівано й пришов той чоловік.

Звали його Гордієм, доводився молодшим братом тому самому Тимошеві, Тимкові, котрий сватався колись до Соломії. Тимко давно женився, мав трійко дітей. Рано так само обзавівся сім’єю й молодший десь на літ сім за Тимка Гордій. У нього діти вродили ще рясніше, раз за разом, було вже четверо, та два роки тому од раку крові померла Гордієва дружина. У селі співчували чоловікові, що лишився з таким дитячим кагалом, де найстаршій дочці ледь десятий рік минув, а найменшій на четвертий тико завернуло. Та казали, що Гордій з дітьми справляється, як може, й відмовився найменшу віддати двоюрідній сестрі, а про дитбудинок і чути не хотів.

Як похристосувалися і за столом трохи посиділи, Гордій і сказав, що хотів би з Соломією наодинці про одне діло побалакати. Вийшли в другу хату, ¹ й там, зітхнувши пару раз, зімкнувши, а потім розімкнувши пальці обох рук, Гордій і почав свою мову. Він почав з того, що ти, Соломко, певно ж, знаєш мою історію. Не буду приховувати — нелегко доводиться самому з дітьми. Ще жінці, як сама, буває, зостається, то якось ліпше, бо вона звикла й господарство вести, й за дітьми наглядати. А він що, звісне діло, чоловік, коло трахтура то все знає, і зорати, й дров нарубати, і щось змайструвати, а до женського діла, то, сама понімаєш, не звичний, не вельми йде до рук. Ну, Світлана, найстарша, помагає, старається, бідолашка, али ж тико дванайцятий на Спаса буде. Ну то він і рішив — нияк не обійтися без жінки в хаті. Багацько над тим думав і з дітьми радився, чого там, ну вони пристали на його думку, хотя й ни зразу. Мами не вернеш, жизня є жизня, то Бог розсуджує, що давати, а що забирати. Одним словом, ти вже вибачєй, Соломко, то прямо скажу — рішив я, що ліпшої жінки ни найду. Ни обижайся, коли ни так мовив.

— Я ж на літ сім ци й вісім за тибе старша, — сказала Соломія.

— На сім. То й що? Навіть колись на вік не вельми зважєли, а типер і вообще часи міняються.

І далі признався, як то колись слідом за Тимком у Соломію залюбився, бувало, крадькома й на їхню вулицю приходив, щоб побачити хотя би.

— То тре’ було й тобі посвататися, — Соломія жартома.

— Та в армію забрали, — цілком серйозно сказав Гордій. — Ну, а потому Таньку свою стрів.

А далі — у тибе двоє дітей, ну, старша, то вже геть дівка, а меншій — десь до десяти підбирається.

— Літом дев’ять буде, як дасть Біг, доживемо, — уточнила Соломія.

Одним словом, ще раз вибачєїться, мо’, й дурницю каже, а хотілося б поєднати їхні долі, ну, й сім’ї. Стрінуть неї діти добре, то він гарантує, ани дітей, ни неї не обіжатимуть. Ну, типер таке діло, маму мою, знаєш, німци ще у війну забили, батько геть старий, а братова там їдна чи друга, забігають, та в них зі своїми дітьми клопіт. Ну, я й подумав, що ліпшої жінки, як ти, Соломко, ни найти. Всі кажуть — і добра, і роботяща, і дітей любиш.

Того дня Соломія ледь стрималася, щоб ни сказати щось різке. Сказала тико, що подумає і за пару днів дасть відповідь. А як пішов Гордій, дала волю сльозам. Господи, нивже вона ни заслужила до цих пір ліпшого, як за чоловіка з чотирма дітьми йти? Чужі носи підтирати та одежу прати. Хіба їй не хватає двох власних доньок, раз чоловіка в хату Бог не послав, щоб чужих доглядати?

Цей чоловік явно хотів її надурити, ще відвертіше, ніж Вадим і Григорій, навіть не приховував того, що хоче нею покористуватися. Не тільки тілом. Її добротою, тим, що вона гарна господиня, все вміє. Він мовби погоджувався одружитися на ній, він указував їй місце, яке вона тильки й годна зайняти.

Так міркувала Соломія того дня. А виплакавшись, пішла таки до Вірки і ще посиділа там за столом, а потім й розказала Вірці про Гордіїв прихід і дивну пропозицію.

— І не думай, подруго, — сказала Вірка, трохи захмеліла. — Бач, що надумав той тихоня. Гордійчик! Гордійчик Мацарапків! Ну, йди, Соломко, моїм дітям носи та дупи підтирати. Та вже треба якою дурною бути! Ну штукар!

Та пройшло три дні, чотири, а той візит, той прихід, ті Гордієві слова ні-ні та й згадувалися. Нє, не хтів її образити, весь час вибачєвся. Може, й справді любив її колись, а типерка тая любов у такий дивний спосіб вернулася.

На п’ятий день, у неділю, були проводи. Соломія з батьками та обома доньками пішла на могилки. Перед тим ходила прибирати, то звіддалік ніби й бачила Гордія, жінка його скраю похована, тоже, мабуть, прибирав, граблями опале листя довкола могили згрібав. А сьоннє, як посиділи коло їднех і других діда й баби, поговорили із знакомими та родичами, щось ніби потягло Соломію у той, другий бік, на край могилок. Отоді й побачила їх усіх. П’ятеро. Троє дітей стояли рядочком, взявшись за руки, а найменшеньку Гордій на руках тримав. Казали, що вчетверте Тетяна його загрубіла, як уже знала про хворобу, та не схотіла вбивати нове життє. А померла, коли дочці ще й року не виповнилося. Світлану, найстаршу, якось бачила у школі, як на батьківські збори до Соломійки приходила. А решту дітей — вперше. Ой, нє, та ж Віталька Гордіюв з Соломійкою в одному класі!