Тимко належав до тих загорєнців, яким ще не доставало вісімнадцяти літ у сорок четвертому, а їх уже забрали до війська — казали, бояться, щоб у ліс, у повстанці не пішли. Тимко потому крадькома розповідав, як доводилося гибіти в таборі під Саратовом, як зимою будували якийсь там газопровід до Москви. Ледь остався живим, а потім, літом сорок п’ятого року, повезли на війну з Японією, де при розміновуванні одірвало йому два пальці на лівій і вирвало цималий шмат м’яса на правій руці. Повезло, казав Тимко, бо ж могло бути й гірше — оно двоє загорєнців у тим таборі пуд Саратовом й поховали, а ще четверо лишилися служити на Дальнім Востоці й невідомо, коли то додому вернуться. Був Тимко гарним, високим, хоч і худорлявим, майстровитим. Али. Нічо, окрім легкої симпатії, Соломія до нього не почувала.

Одболів. Одболів, нивидомо чому, та ж уже не так часто згадувала, Петро. Двічі за п’ять літ тико й приснився — один раз, що у вікно стукає, вона його лише бачить, каже, що вийде зара на двір, і виходить. Сама у довгій своїй сорочці, на грудях помережаній. Виходить, а надворі нима никого, тільки місячно-місячно, здається, ни голки, а макові зернята мона збирати. «Де ти?» — питає Соломія. «Я тут», — чує голос. Петрів голос. Розуміє, що то він захотів погратися у піжмурки, як бувало в дитинстві. Вона ще й очі заплющує, руки розкидає, йде навпомацки, шукає, але нікого нима, розкинуті руки зависають у темряві, доки не торкаються якогось дерева. Соломія розплющує очі — авжеж, то їхня грушка, що на вуглі хати росте, а Петра ніде немає. Вона зводить очі на місяць — і раптом розуміє: він десь там, на цему небесному світилі, її коханий.

— Петрику, агов, Петрику, — зувсім, як колись, як малими були, гукає Соломія.

— Я тут, — чує вона голос Петра, та якийсь скрадливий, начеб його й не його, винуватий, у когось позичений, як у них казали.

— Я тут, — повторює він. — Я тутечки. Али ти не озирайся. Бо побачиш рись.

— Ту саму рись? — дивується Соломія.

— Авжеж, ту саму, — чує Петрів сміх.

Вона таки озирається. Стрічається поглядом із жовтими пронизливими очима.

Рись?

«Али чого мені так зимно? — думає Соломія. — Хіба зара зима? Я ж бачила рись літом».

Відчуває: рись ось-ось стрибне на неї. Стрибне й цего разу не промахнеться, задушить, а потім загризе.

— Ни треба, — шепче Соломія.

І тут відчуває, як її обіймають, притискають до себе міцні, дужі руки. Розуміє — то Петро. Вона мліє од щістя, радіє, що він захистив неї од рисі, повертає голову й стрічається з жовтими палаючим очима.

— Нє! Нє! Нє! Петре!

Соломія кричить — дико, розпачливо і. І прокидається.

Коло неї стоїть мама Соломія. Нахарапуджена, тремтить рука, яку прикладає до доньчиного лоба.

— Що, мамо?

— Ти так кричєла, доню. Петро приснився?

— Петро? Так, Петро. І рись.

— Рись?

— Ну, я ж тобі казала, що тоді, як у таборі були, я в лісі рись бачила.

— Спи, доцю. На бік ляж, — мама Соломія сідає на доньчине ліжко.

— Доцю. Хіба я маленька, мамо?

— Завше маленькою будеш.

Соломії тепліє на душі од цих слів. Даленіє дивний і страшний сон. Та вже до ранку вона не засне.

А в другім сні, десь за півроку, мо’, більше, йшли вони вулицею, взявшись за руки. Ніжно-ніжно. Гладили пальці й долоні одне одного. Плече в плече йшли. Про щось говорили. І раптом Петро попросив Соломію не дивитись на нього.

— Я такий, як мене вбили, — сказав він.

— Нє, — сказала Соломія. — Ти зувсім, як був колись.

— То дивися, як хоч, — наче байдуже погодився Петро.

Соломія таки глєнула. Петро був молодим, примруженим од

сонця, що висяювало навпроти них.

— Ну, бач, який я став убитим, — сказав Петро.

— Ти такий як був, ще ліпший, — ніжно мовила Соломія.

— Тоді я не тутешній, — сказав Петро. — Не туте. ш. ні.

Голос його подаленів. І сам мовби розтав. Тильки тепло лишилося на долоні.

Сон Соломія згадала, як прокинулася. Крізь вікно просіювався світанок. Вона одвернулася од вікна. Притислася лицем до подушки і тихо-тихо заплакала.

А Павло снився тоже два рази. Першого разу кохав Соломію. Вона відчувала на собі його тіло, його гарячий подих, бачила очі, що світилися в темряві. Хтіла щось казати, та Павло затулив їй поцілунком рота, й вона почала задихатися. І з затуленим ротом почула свій віддалений крик. І шепіт Павла — як він її любить.

Після того сну Соломія раптом почала боятися, що присниться, як він лупцює її віжками. Навіть якийсь час засинати боялася. Та цей страшний сон (так, він мав бути страшним) так і не навідався, не став тривожити.

Зате прийшов інший — Павло ніс неї на руках і все наказував, що вона має зробити, доки він воюватиме. Повтори, казав, і вона перераховувала — і свиней, і корів годуватиме, і полотиме городи, і жатиме жито.

«Хіба жито жнуть зимою?» — уві сні дивувалася Соломія.

Питала начеб не Павла, а себе, а Павло наказував особливо добре годувати гуску. Гуску, бо вона мусить дождатися, доки він повернеться з тої войни.

— Добре, — казала Соломія. — Я неї глядітиму.

Й цілувала Павла, щоб прокинутися геть змокрілою од поту, із дзвоном у вухах, що розхитував густу темінь осінньої ночі.

Гуску. Гуску зарізали, як вона, Соломія, пушла з хати Пав- лових батьків. Хтіла навіть попросити, щоби дозволили взяти ту гуску з собою, та не посміла.

А першої повоєнної весни прийшла до них свекруха Марія й сказала, що просить Соломку, як і сватів, прийти на роковини Павлової смерти.

— Прийдемо, — сказала Соломія. — Я прийду раніше, на обід поминальний готовити помогу.

— Того ни треба, — суворо сказала Марія. — Ми великої поминальниці не робитимемо, то є кому зготовити. Али прийди. Бо. Бо ж він тебе таки любив, Соломко, як же любив, Божеч- ку мій.

Покотилися сльози у Марії. Тихі й солоні. Соломія раптом на губах відчула, які то солоні сльози. Страшенно солоні. Вона захитала головою, а руки затрусилися.

— Мамо, — зойкнула вона.

— Я знаю, що ти не винувата, — сказала Марія. — То приходьте .

— Прийдемо, — сказала Соломія. — Прийдемо, мамо, всі прийдемо.

«Цілий рік минув», — подумала.

Якраз перед тим одважилася до Любомля з’їздити і навідатися до тої хати, в яку колись німець неї привів. Хата стояла із забитими вікнами. Сусідка сказала, що в сорок другім сина тітки Галини у Німеччину відправили, там і пропав слід, а вона хворіє, то дочка забрала до себе. Часом Геникова сестра навідується, каже, якби знали, що не вернеться брат, то продали б хату.

— А ви їм хто будете? — спитала. — Якісь родичі?

— Вважєйте, що так.

— То я вам адрес дам. На вулиці, отамо, коло городища живуть.

Соломія не одважилася піти. Не могла. Тільки жив у грудях

безмовний зойк, доки додому їхала.

Через цілих п’ять літ зрадіє, коли дізнається — таки вернувся той, хто порятувати її хотів. І хоч його, що пройшов німецький табір, відправили у інший, «свій», все ж була надія — житиме.

Тоді ще вони всі ходили — вона, мама Соломія і тато Антін. І Василько. А через два роки з хвостиком Василько їх покинув. Подався у далекий світ. Десь у Росію. У якийсь Кіров-шмиров. За Руфиною.

Руфина була заміжньою за тим своїм офіцером, котрий тепер уже капітаном став, як через два неповні роки по женячці у відпустку з ним до Загорєн приїхала. Йшла селом горда, розфу- фирена, з наквецяними губами, з головою непокритою, а на голові ціла копиця збитого, тико не сіна, а волосся, пофарбованого в темно-червоний (бурячковий, казали в них) колір. Коли через два роки ще раз приїде Руфина, то буде на голові у неї рожевий капелюшок із сріблястою стрічкою впоперек, над крислатою, що нависала над лобом, по якому зміївся ловко закручений кучерик.

Втім, Руфина вже була не Руфина, а Раїса, Рая, Раєчка, Ра- юня, як називав її чоловік з видимим задоволенням і гордістю.

— То вона типерка Райка, — повідомила неїна мати Марина, котрій нове доччине наймення було не вельми до вподоби, хоч і ліпше за мовби жидівське, що впаяв колись покійний отець Ан- дроній, царство йому небесне, і щоб на тім світі гикнулось.