Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Так, се він… се він…

– Хто? – спитав Бумблякевич ліниво.

– Я впізнала тебе! Се ти!

Бумблякевич навіть підвів голову:

– До кого це ви промовляєте?

– До Князя Мороку! Я впізнала його! Князю мій! Прийшла-м до тебе вклонитися і припасти до стіп твоїх, чекаючи на благословіння твоє, о Совершенний! О, князю моїх снів і марев! Господарю моїх темних пліснявих льохів, що бережуть зачакловані скарби! Чугайстре моїх кошлатих нетрів! Зглянься над моєю непорочністю, ввійди у мене, мов ніж у хліб, покрай мене на плястерки, посічи мене дрібно-дрібнесенько і спожий на славу собі!

Бумблякевич подумав, що цілком слушно встиг заховати ножа, бо хтозна, чи в запалі Фрузя й справді не забагне, аби її четвертували.

– А тепер я заграю на саксофоні, – сказала Фрузя і, припавши вустами до прутня, тоненькими пальчиками так спритно забігала по ньому, що Бумблякевич таки видобув із себе глибокий сексофонний стогін.

Заплющив очі і враз побачив цілий тлум школярок, що обступають його, хихочуть і задирають перед ним спіднички, декотрі, сміливіші, цілують його то там, то тут, дозволяють його рукам проникати у сутемінь їхніх тілець. Та недовго бавили його школярки, на зміну їм прийшли дупасті невільниці Сходу – чорні, жовті, кавові, помаранчеві й мармулядові. Їхній танок був шалений, але нетривалий, вітер розвіяв невільниць, наче пелюстки барвисті. І от зостався він сам на сам із Фрузею, тепер вона зайняла його уяву. Це вперше торкнулися його жіночі пальці, вперше чиїсь уста і язик мандрував складками його тіла, теплим диханням розігріваючи крижини Антарктиди – вони сповзали із нього, сповзали тихо й мовчазно, полишаючи по собі лише пухирці гусячої шкіри і пульсування живчиків. Що вона чинить із ним? Сама ж бо ще блукає навпомацки, підкоряючись тільки інстинкту. Десь високо вгорі кружляли рожеві пелюстки. Деколи йому вдавалося в них упізнати котрусь панну, викохану його ж таки фантазією, а може, навіть зачути ридання і зойк. Бумблякевич лагідно всміхнувся пелюсткам і прошепотів: «Я кохаю вас… Прощайте…» У відповідь пролунало ще жалібніше ридання.

Панна Фрузя відкинулася на спину, і все її тіло обійняла судома. Бумблякевич став на коліна над нею і, коли вона розвела ноги, то спалахнуло йому в очах золоте руно, і побачив вузенький причал, до якого прямували кораблі з цілого світу, вантажені імбиром, цинамоном, перцем кайєнським, ваніллю й дактилями. Вітрила шовкові, прозорі, мов крильця метелика, вітрила тонюські, мов майточки школярок, з гербом, що здалека нагадує щит і меч, а зблизька – піхву кудлату і прутень. Теплі вітри зизоокі приносять запах лаванди і мира, дим кадильний пливе над головами і закручується вгорі у велетенське сизе: «О-о-о-о!» Лежать вони в заметах постелі, наче на дні струмка – довге волосся, мов лінії спраги, розбігається навсебіч, білі терни палахкочуть в узголів’ї, і розпач долоні, котра вітає військо, викуте зі снігу – йде воно й дзвонить латами в місячнім сяєві. Окрики й порскання коней.

Тіла їхні сплетені, мов пальці, вітер несе їм в обличчя біле пелюстя терну, збите кулями. Довкола йде бій, війська наступають, в’язнучи у снігах, заплутуючи ноги в кущах. Все тепер понад ними – цілий світ, і сніги, і постріли крови, і стогін поранених, і переможні сальви, і металевий зойк. Усе понад ними, а вони на самому дні, в імлі, в намулі, в мушлі, в склі. До них стікають струмочки крови згори, або це не кров, а руде волосся, відсічене мечами. Усю постіль хурделить і метляє, лунає заглушливе скрипіння, мовби хто пиляє велетенського сухого дуба, пилка ячить і сковилить, наче поранене звірятко. Здається, ось-ось ліжко під ним розсиплеться на дрібнесенькі друзки, покій, розгойдавшись, упаде колодою карт і поховає їх під собою разом зі снігом і всіма арміями, котрі тут розвернули свої бойові шереги. Аж ось таки гримнуло гарматне ядро, і вибух струснув цілим світом довкола, обоє коханців гугупнули з ліжка і тут нарешті розплели обійми з голосним стогоном.

– Ге!.. ге!.. ге!.. ге!.. – видихав гаряче повітря Бумблякевич.

– Е!.. е!.. е!.. е!.. – вторила йому Фрузя.

А тут і світ вирівнявся, і стіни виструнчилися, а всі речі у кімнаті чемно зайняли свої місця.

– Боже, що ти зі мною зробив! – зітхнула Фрузя. – Щоб я тепер коли-небудь з клаком? Ніколи в житті.

Вона рішуче вхопила вазу, вийняла квіти і пішла до лазнички. Клак гірко ридав. Але це йому не допомогло. Він виплюснувся до мушлі разом з водою і помчав за течією звичними руслами каналізації. Бумблякевич упав на ліжко і відчув, що його починає зморювати сон. Одначе Фрузя і не думала це помічати. Вона примостилася біля нього по-турецьки і спитала:

– Тепер, після того всього, що між нами було, я не знаю, як тебе називати, коли ми зостаємося на самоті. На прізвище не пасує, «шановний пане» – смішно. Яке твоє ім’я?

– Що в імені моїм? Се тільки звук, луна…

– Тоді дозволь тебе називати Бумбликом. Добре? У тебе мусить бути пестливе ім’я. Коли мені ще захочеться з тобою… хи-хи… то я скажу: «Бумблику! Давай побумбляєм!»

– Одного не можу збагнути. Як тобі вдалося зберегти цноту, кохаючись із клаком?

– Ах, та чи ти не розумієш, що то була тільки гра? Який із клака коханець? Він тільки скубоче, пестить, катуляється там усередині, а від цього моя цнота аніскілечки не страждає.

– А я, до речі, переживав за тебе, коли ми вирушили на лови. Важко було повірити, що така зваблива панна зберегла досі цноту. Ану ж, думаю, одноріг її уб’є!

– Ну, що ти, якби я не була цнотлива, то ніколи б і не вирушила на лови. Хоча, правду кажучи, мала деякі сумніви. Клак клаком, а все ж таки я отримувала насолоду.

– Що то була за історія з Мальвою і однорогом?

– Звідки ти про неї знаєш?

– Від князя.

– І що тебе цікавить?

– Чи було щось між ними. Між Мальвою і однорогом.

– Авжеж, що мусило бути. Ніскілечки не сумніваюся. Чого б то вона раптом відмовилася брати участь у ловах? Та, правда, це не був простий одноріг, а їхній володар. Можливо, що це той самий, якого ти вполював. Теж такий самий незвичайно білий і вродливий. Хтозна, чи і я би втрималася і не віддалася, якби мене такий одноріг узяв собі на спину.

– А були випадки, що хтось кохався з однорогом?

– А нікому не скажеш?

– Ні.

– Поклянись.

– Клянусь.

– Княгиня теж колись на однорогові гарцювала. Та й догарцювалася.

– А то ж як?

– Народила князя.

– То він син однорога?

– Так.

– Але ж у ньому нема нічого від… е-е… татуня!

– Чому нема? У нього спина і ноги вкриті делікатним білим хутром. А над чолом є маленька ґулька. Вона схована у шевелюрі, і її так просто не видно. Але вона росте. Такий собі скромний ріжечок.

– Дуриш! – не повірив Бумблякевич. – Це повна абракадабра! Якби він був наполовину однорогом, то не полював би на своїх родичів!

– Одноріг – їхній тотем. Полювання і споживання тотему – звичай, який сягає правіку. У Теодорові по матері пливе цісарська кров, а по батькові королівська. Адже той одноріг був королем однорогів.

– Чи богом однорогів?

– Не знаю, як це у них називається. Що почула, те й переказую.

– А хіба ж там свідки були?

– Виявляється, були. Стара Вівдя, чарівниця, яка мешкає на Чортовому Болоті, бачила. Вона звикла тинятися лісами, збираючи різне зілля. Ото вона мені й розповіла, як натрапила на закохану парочку.

– А ти з чарівницею приятелюєш?

– Княгиня частенько посилає мене по зілля. Вона звикла пити гербату з медом.

– Цікаво, чи князь знає про своє походження.

– Цього я не скажу. Якщо й знає, то ніколи нічим себе не видав. Адже про цю таємницю більше нікому нічого невідомо.

– Невже? Та ж перша-ліпша дівчина, яка лягла з ним у ліжко, це легко виявить. Досить лише обняти князя.

– Так, але, він ніколи не роздягається повністю і носить такі цупкі сорочки, що крізь них нічого не намацаєш. До того ж він ніколи не лягає на панну, а бере її тільки ззаду. Як одноріг.

– Звідки тобі все це так докладно відомо?

25
{"b":"190958","o":1}