– Це з цієї другої книжечки, – сказав Бумблякевич. – А от послухайте, як проникливо вона передала душевний стан людини, яка опинилася під совєтською окупацією:
Коли прийти? Приходь, либонь, весною,
Бо нині бачиш – вечір і сльота,
Тумани, мов орли, над головою,
І я така похмура і не та.
І все навколо дике й непривітне,
Що в дощовій краплині нишкне страх,
Уже себе самих останні квіти
Слухняно розпинають на вітрах.
А дні такі бездонні і бездомні
Повз наші вікна линуть вдалину,
І кішкою набридливою втома
Своїм нявчанням хилить нас до сну.
І ти такий далекий і печальний,
Хоч я й покірно-тиха, як колись.
Побіля ніг твоє сумне мовчання,
Немов калюжі крові розлились.
Хай божевільний вечір диригує
Симфонією тиші і журби,
Та свічка щось уперто нам віщує
І радить мені більше не любить.
А ти приходь… та тільки не востаннє,
Руками посвіти собі в імлі.
Приходь в ту ніч, коли мене не стане,
Коли й тебе не буде на землі.
Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.
– Вам би треба було жити в ті часи, коли це писалося. Ви ж бо відчуваєте якусь ностальґію, я це бачу. Я добре ті часи пам’ятаю, але виріс із них вже настільки, що на мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж, знаючи, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, уявляю перед собою молоду жінку, котра граційно скидає сукню і гола-голіська заходить у ставок.
– Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви бачили її!
Транквіліон сумно кивнув головою.
– То було вже давно. Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.
– Ви бачили все? – спитав Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.
– Я бачив її лише ззаду. Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати поважно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім’я, то враз переді мною сходить, мов сонце, її пречиста дупця… – І, вловивши знервований погляд Бумблякевича, спитав: – Це нічого, що я вдався саме до такого терміну?
– Що ви маєте на увазі? – не збагнув Бумблякевич.
– Я застосував у цьому контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжили слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульґарне, це принаймні збуджує, а зад – це щось безпросвітньо кобиляче. А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, – «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми – українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця – це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки – це її дупа! А натомість кожна дупа має своє обличчя.
Цей Пупс щодалі, то все більше подобався Бумблякевичу.
– Ви справді мислите поетично, – сказав він. – Цікаво, які ваші вірші.
Транквіліон Пупс набрав постави римського патриція і прорік:
Так ніхто не кохав через тисячі літ,
Вже куди я не пхав – ти холодна як лід.
Дивні скарби свої ти мені розпростерла,
Тільки вранці згадав, що ти вчора померла.
– Ну, це пародія на Сосюру, а я б хотів…
– Кий біс – на Сосюру! Та це Володька у мене й стибрив перші рядки, бо ж я цього вірша все ‘дно не міг видрукувати. От він і скористався.
– То ви поет-еротик! Це для нашої поезії щось нове. Досі вона пишалася своєю цнотливістю.
– Раніше я писав звичайну лірику.
– Прочитайте, – попросив Бумблякевич не без підступної гадки, що зачувши котрийсь давній вірш Пупса, безпомильно відгадає, хто саме з поетів криється у цій личині.
Пупс наморщив чоло, щось промурмотів і став деклямувати:
Я в день той по місту, мов привид блукав,
Із пам’яті здерши кору,
Ім’я твоє згіркле у роті жував,
Неначе печінку сиру.
Було те ім’я, мов п’янливе вино,
Воно моя сіль і мій хліб.
Я брів і дивився в закрите вікно,
Як дивиться мертвий у гріб.
Був день без’язиким, був сірим той день,
Неначе протерті штани.
Поніс мене вітер із листям вишень
І десь між будинків зронив.
Ти бачиш з вікна, як я гірко сміюсь,
Підкравшись з-за рогу тихцем.
О, прийде не раз ще до тебе Ісус
З моїм посмутнілим лицем.
– Ви – Михайль! – вигукнув тремтячим голосом Бумблякевич.
– Дайте спокій, – відмахнувся Пупс. – Це зараз не має жодного значення. Я тільки хочу сказати, що тепер чомусь мені багнеться всю цю поезію зґвалтувати, притому найбрутальнішим чином. Саме тепер, коли я припинив усі свої сексуальні поривання через похилий вік, мені багнеться чинити сексуальні надуживання на папері. В прозі це проявляється в диких сценах мордування і ґвалту. Я не можу писати цнотливо. Я задихаюся в усталених нормах української літератури. Мені хочеться підкласти під неї вибухівку, аби вся ця нефоремна споруда злетіла в повітря, і побудувати новий палац.
– Стривайте… ваші погляди мені добре знайомі. Вони близькі до тих, які висловлював Михайль Семенко. Признайтеся – це ви! І оце рідкісне слівце «багнеться»: «у ночі безмісячні темні самотні осінні замислені ночі… мені багнесь заплющити очі, щоб тихо і мовчки страждати». Або вірш «Кондуктор»:
Багнеться бути кондуктором
На товарному потязі
В похмуру ніч
Темну ніч
Осінню дощову
Сидіти на тормозі
У кожусі
Зігнувшись і скупчившись
Дивитись у прірву рухливу…
– Дивитись у прірву рухливу… – підхопив Транквіліон і продовжив:
Про дні що минули
Що в серці зосталися
Ясними плямами
Про образи згадні
Заснулі у грудях навіки
Навіки
Мріять
Вдивляючись в сутінь.
– Ви Семенко! – зблиснув Бумблякевич очима, що горіли від збудження.
Весь час, поки Транквіліон деклямував, він повторював за ним подумки кожне слово. Та щойно вірш закінчився, як Пупс знову прибрав того незворушного вигляду, за яким важко було розгадати, що в цей час у душі його коїться, і помітивши, як Бумблякевич силується розгадати його, сказав:
