— І все-таки доки людина живе — є надія щось мати: дихати, милуватися небом, зірками (яким ти твориш апологію в своїх книгах), бачити світ, отримати найпростіші радощі плоті… А коли все щезає…

— Все? — усміхнувся Джордано. — А куди воно щезає — все?

— Для тебе — щезне!

— Невелика ж твоя віра в життя вічне.

— Слухай, брате Джордано. Поговоримо щиро. Нас ніхто не чує. Дозволь, я присяду ось тут, на твоєму скорботному ложі. Сядь і ти.

— Я стоятиму, говори. Я хочу дивитися на зорі, вони від мене нічого не вимагають, а дарують безмір’я.

Інквізитор довго мовчав, ніби прислухався до нечутних дум.

— Хочу відкрити тобі, Джордано, нашу таємницю.

— Я слухаю.

— Брате Джордано! Бога нема…

В’язень беззвучно засміявся, в його очах блиснули веселі іскорки.

— Ти хотів здивувати мене? Я давно знав, що ви безбожники, але не філософи-атеїсти, котрі викликають повагу, а грубі богофоби.

— Як ти міг це знати?

— Дуже просто. Люди, які проповідують щось, а діють всупереч своїм деклараціям, — не вірять в те, що стверджують. Ви проповідуєте ім’ям бога любові, а дієте ім’ям його антипода. Отже, не вірите в свій риторичний ідеал. Хто вірить, той ототожнюється з ідеалом. Хіба не так?

— Правду мовиш, — помовчавши, згодився інквізитор, непорушним поглядом пропікаючи в’язня. — Ми прийняли ношу, яка нам ненависна. Але повинні нести її, щоб творити свою справу.

— Яку справу?

— Божу. Оскільки його нема і ми — лише привиди в тумані буття, поміж лютих і жорстоких стихій, то ми повинні об’єднатися, щоб не загинути, утвердити себе над безоднею — бодай за рахунок інших життів. Ось чому церква нещадна до інакодумців: вони розпорошують сили, вони вносять непевність і волюнтаризм у плебейські душі, котрі ми жадаємо ввести у річище узгодженості.

— Якщо ви — привиди, то все, що дієте, виявиться теж примарою. Воно щезне, як нічне видиво.

— Ми живемо сучасною миттю, — сказав інквізитор. — Можливо, є лише вона. Ми хочемо нагромадити потенцію вічносущого тепер. І, може, колись мить породить дивне буття, як непорочна Діва. Ми будемо деміургами того буття…

— Жахливе дитя народиться від такої «Діви», — суворо сказав Джордано. — По образу й подобі все зачинається й твориться. Не гадай, що ви обійдете закон причинності й відплати. Сієте кров і вогнища — не зберете врожаю гармонії. Мить жорстокості породжує вічність ненависті й злоби…

— Ти не збагнув, не проник в потаємну суть мого задуму…

— Та ні, збагнув! І дозволь відверто сказати тобі, що — в іншому світі живу. Ми маємо однакові тіла, мову, історію народу, але душі наші живуть в інших вимірах. Ви бачите світ, як товпище привидів. І бог ваш — привид, жорстокий упир, що утверджує абсурдне буття серед безвидності. А я бачу світ, як світанок чарівного дня краси й любові. Ще сутінки скрадають небосхил, ще панують тіні і привиди на землі, ще очі й почуття сплячих жахаються вигаданих потвор, та вже бубнявіє зерно життя під грунтом, незабаром зійде сонце і радісні парості потягнуться вгору, до зірок. І в просторах далеких сфер зустрінуться дружні руки крилатих геніїв, щоб створити братерство розуму в безмежжі. Не — для суду, не для муки й відплати, а для радісної гри. Так, так; не хмурся! Світ — лише яйце, в якому задихається пташеня розуму. Яйце Великого Життя, про яке ми ще нічого не відаємо… проте є його часткою, його співучасником. Розломити шкаралупу яйця — ось доля розуму! А ви — боїтеся цієї вогненної справи; бо за межами яйця — для вас місця нема. Ви — безкрилі! І тому обрізуєте крила всім, хто пробує їх виростити у темряві планетарного яйця. І старанно затикаєте всі проломи, що їх прокльовують зрячі пташенята. Дарма! Світанок розуму настане так же неминуче, як і схід сонця…

— Інквізитор насуплено дивився на одухотворене обличчя в’язня. Мовчав. Пергаментні щоки сіпалися. Нарешті він підвівся.

— Жаль…

— Чого тобі жаль?

— Я втрачаю сильну людину, котра могла б допомогти в муруванні нових шляхів. Ти втрачаєш ниву життя, куди б міг посіяти творчі зерна.

— Я вже посіяв. Досить того, що зроблено.

— Тебе забудуть! Плебеї йдуть за тим, хто сильний. І живий.

— Жорстокість — не сила, а насилля, — відповів Джордано, глянувши на вогники зірок у вікні. — Глянь, які елегійні світлячки, оці далекі зорі. Вони нікого не жахають, не змушують. А яка сила впродовж віків! Як могутньо вони кличуть дух людини до себе, в лоно тайни. А ви своїми вогнищами і карами й страхами грядущого небесного трибуналу нікого не обігріли, не об’єднали, не втішили. Мені особисто байдуже — пам’ятатиме хтось мене чи забуде. Хто полюбить мене, той буде нерозлучний з моєю душею у всіх світах, у всіх віках. Не пам’ять потрібна людині — пам’ять легковажних поколінь! — а супутники пошуку й польоту. Як настане пора лебедю летіти у вирій — поклик вожака досягне слуху птахів на всіх озерах і ріках.

— Поезія, — втомлено сказав інквізитор. — Це гарно, щоб привернути увагу дитячих душ. Але вести їх треба до реальності, котра дуже сувора. Ви, мрійники, вічно обманюєте душі Адамових дітей нездійсненними прагненнями. Це — великий гріх!

— Гріх? — гірко запитав Джордано. — Ти говориш про гріх, посилаючи на вогнище людину, яка несе в душі лише любов?!

Палке слово в’язня лишилося без відповіді. Інквізитор, заплющивши очі, стояв перед Джордано, мовчав. Здавалося, вслухався у свої потаємні думки. Зрештою важко розліпив вуста:

— Є казки у різних народів. Там шукач, вирушаючи в путь, бачить на перехресті камінь, на якому висічено слова…

— «Ліворуч підеш — коня втратиш», — усміхнувся Джордано, — праворуч — в полон потрапиш…».

— «А прямо — з конем загинеш!» — докінчив інквізитор. — Мудра думка. Кожен — рано чи пізно — читає на камені своєї долі оці тривожні слова. Ти догадуєшся, що хочу сказати?

— Пропонуєш вибір?

— Дивлячись який… Найпростіше пожертвувати коня або перебути певний час в полоні, маючи надію жити й діяти далі. Всі жахаються прямого шляху, де все гине — кінь і шукач…

— Але там казка обіцяє рішення, — іронічно зауважив в’язень.

— Так, — кивнув інквізитор. — І я пропоную тобі такий шлях, де все гине… і все залишається. І навіть більше…

— Не втямлю.

— Поясню. Це моя остання спроба врятувати тебе, брате Джордано. Вирок трибуналу залишиться у архівах священної канцелярії, ти підеш на волю, і ніхто ніде не зачепить тебе пальцем, якщо…

— Якщо…

— Ти забудеш ім’я — Джордано Бруно, — твердо відкарбував інквізитор. — Ноланець[2] повинен загинути, ми викреслимо його з анналів історії. Якщо ти правду мовив і тобі байдужа думка інших людей, якщо ти цінуєш лише істину — то згодишся! Матимеш нове ім’я, прагнутимеш будь-яких ідеалів, писатимеш нові книги, навіть сміливіші за попередні, але розпрощаєшся зі старим образом, з ветхим ім’ям. Тут — непросте рішення! Якщо ти не софіст — то згодишся, що це чесна пропозиція.

— Але хто тобі сказав, — суворо одвітив Джордано, — хто тебе переконав у тому, що я повинен вибирати один з трьох шляхів, вказаних на камені? В цьому й біда людей, що для них завжди готуються визначені десь, кимось стежки. І все, що з ними трапляється, теж хтось передбачив. Навіть той «прямий» шлях, приготовлений для героїв та ентузіастів, є найвитонченіший полон. Ти кажеш про вибір? Я відкидаю вибір взагалі. Який вибір може бути у зерна, кинутого в землю? Великий Мандрівник залишив прекрасне застереження: «Якщо зерно, впавши в землю, не вмре, то самотнім залишиться, а якщо вмре — великий врожай народить». Мудрі слова! Те, що ти пропонуєш, — хитрощі змія. Я не волію жодного вибору, мені нема діла до того, що станеться в моїми книгами та ідеями, з моїм ім’ям. Те, що живе, — житиме, те, що тлінне, — зітліє. А я лечу за вожаком, за лебедем Тайни.

— Ти — божевільний! — жорстко сказав інквізитор. — Я ще раз збагнув неминучість того, що ти маєш загинути, щоб зберегти міць організму церковного.

— Нарешті! — насмішкувато підхопив Джордано. — Для цього хіба треба було приходити до в’язниці?