— Христино… Відчуй мою тривогу… Моя любов… Христино… Поспіши, кохана! Я ж іще не сказав тобі заповітного слова! Христино, серце моє! Поспіши!..

Стара Ярина відчула кольку під серцем, зойкнула. Ледве добралася до ліжка, лягла горілиць.

— Це щось з Василечком трапилося. Невже кінець? Прислухалася до того, що діялося в грудях. А там котилася гаряча хвиля знизу вгору, торкалася серця, обмивала його і хлюпала в голову. А від ніг насувалася студеність, холонули ноги і руки, туман сповивав білий світ, закривав його непроникною габою.

— Прости, Василечку, — прошепотіла Ярина, заплющивши очі. — Не діждуся тебе… Прости мене, мій друже…

Закрижанілою рукою намацала чорну коробочку магнітофона, торкнулася клавіші. Згасаючою свідомістю прислухалася до тихих слів Юрка: «Вітаю тебе, мамо. Ви всі за святковим столом — ти, татко, Христина, Марійка, Іван, Борис, Грицько, ваші і мої друзі. Ви гадаєте, що мене нема поряд з вами, але то лише здається. Чуєш, матінко? Ось я підходжу до тебе, обнімаю тебе, і ніхто не почує, що я тобі скажу. А скажу я тобі ось що, рідна моя…».

Умиротворене обличчя матері осяялося променем червневого сонця, завмерло. А тихий голос Юрія вів далі синівську сповідь, ніби жадав утримати ту, котра породила його, в цьому буремному, неспокійному світі: «Мене прославляють за подвиг, за досягнення. Я бачу дивовижні таємниці і велич всесвіту. Але хто досягнув цього, хто підняв мене до висоти, звідки відкривається небувале і шляхи дерзання?

Це ти, мамо. Це дерзання таких, як ти. Ми лише взяли те, що ви, матері, тяжким віковим подвигом здобули для нас. Непомітні, ласкаві, всепрощаючі… Яка пісня прославить вас достойно? Та й не потрібна вам слава. Я знаю, рідна моя, що ти — понад хвалою і хулою.

Ти носила мене під серцем, як паросток у зерні, як насінину в глибині теплої землі. Ти оберігала мене в суворі дні. Ти дала мені слово і пісню, вірність і любов. Ти оберігала мене над безоднею, коли, здавалося, всі сили хаосу готувалися поглинути твого сина.

Ти закрила обличчя своє, щоб син міг прийняти славу подвигу! Спасибі тобі! Спасибі тобі, вічна, кохана. Прости — слова безсилі передати те, чим переповнене серце. Хай все інше скаже тобі мовчання…».

Юрій вдивляється у знайомі обриси рідної землі, на синю стрічку Дніпра. В очах спалахнула тривога. Він побачив на зеленому масиві лісу багряну квітку пожежі. Миттю ввімкнув сигнал аварійного зв’язку:

— Космоцентр! Тривога! Бачу пожежу! Стихійна пожежа! Горить заповідник «Надія». Повідомте протипожежній авіації! Поспішіть!

Земля відгукнулася одразу:

— «Сокіл»! Все зрозуміло! Екстрене повідомлення передаємо. Ескадрильї протипожежної авіації вилетять негайно. Спокійно, друже! Все буде гаразд!

Марусишин і Чуров наблизилися до Гука, обняли його, занепокоєно впиваючись поглядами в блакитну сферу планети, на якій розпливалася вогняна цятка пожежі, ніби жарина бікфордового шнура. Юрій шепотів слова, ніби заклинання, і йому здавалося, що той шепіт громом відлунює в безмірності:

— Тривога… Тривога… Горить заповідник «Надія»… Горить заповідник «Надія»… Люди Землі! Тривога!!!

Вона сиділа на кручі, дивилася в далекі луги, на вогні бакенів, на білі привиди лілей, що спочивали на сонних водах затоки, слухала шелест очерету.

З сутінок з’явилася постать Гриця. Він побачив у мерехтінні зірок, в обіймах примарного місячного сяйва ту, до котрої прагнув крізь віки і світи. Підійшов мовчки, тамуючи радість, і біль, і тривогу, й кохання, що рвалися з грудей, з кожної цятки тіла. Вона глянула на нього чаклунськими очима, ніби давно чекала появи Гриця саме тепер, в цю хвилину. Показала рукою на кільце хмизу, складене на кручі, тихо звеліла:

— Запали…

Він зробив це блискавично, ніби ждав такого наказу. Спалахнули перші багряні пелюстки, весело застрибали на сухому гіллі. Русалія зірвала з себе літнє платтячко і стояла перед ним нага, ніби тільки що народжена зорями і виплекана, омита Дніпром донька праслов’янського краю, відсвічуючи рожевим перламутром юного тіла. Владним рухом звеліла зробити те саме йому. Заворожено дивлячись на неї, він роздягнувся. Відчував, що відсутня жодна засторога, жодна незручність чи соромливість. Кілька хвиль — урочистих, неповторних — стояли вони мовчазно, як титани прадавності, обнімаючи поглядами одне одного, п’ючи напій тривоги й тайни, що мала відкритися.

Вона простягнула йому руку, рожеві пелюстки пальців переливалися в променях полум’я, ніби казкова квітка. Він розкрив сильну долоню, в яку Русалія віддано поклала свою руку.

— Ввійдемо в огонь, і хай він очистить і з’єднав нас! — тихо мовила вона. — Навіки!

— Навіки! — щасливо повторив він.

І вони стрибнули у багряне коло, яке вже ширилося, росло й набирало сили.

І завмерли у обіймах вогняного вихору, з’єднані полум’яною дорогою пошуку. А далекі зорі дивилися на них, обціловуючи цнотливі тіла й душі, і золотисті протуберанці урочистого Вогнесміху танцювали довкола їхньої спільної долі, мов біля Сонця, змиваючи, спопеляючи, змітаючи останні краплини сумніву, тривоги, павутину хитань і втоми, клапті образ і розчарувань, готуючи їх до нових, таємничих обріїв вічного життя, завершення якого годі й мислити у всеосяжності сущого…

1979-1986 рр.

1

Текст Антоніни Гармаш.

2

Нола – містечко в Італії, де народився Д. Бруно.

See more books in http://www.e-reading.biz