Темрява, що жахає людей. Прірва смерті, страху, загибелі. Вона сповнена фантомами неуцтва, забобонів, приниженості. Десь тут — розгадка. І лише мудрість розуму, безстрашна мудрість пробудженого духу подолає ті фантоми, зруйнує мури неуцтва, розвіє примари. Джордано пригадав рядки з старовинного манускрипта Ані — Сина Зорі, героя шумерського епосу. Він переглядав колись ветхі пергамени в монастирській бібліотеці і був вражений безстрашністю мислення прадавнього мудреця, глибоким розумінням суті людського забобону, що вчепився жадібними руками лише в одну іскорку буття, бездумно відкидаючи безліч прекрасних світів, прирікаючи їх на небуття, назвавши ніччю, тобто — нічим.

А істина — у протилежному. Світло, видимість — лише мізерна частка безмірності, убогий клапоть на шатах всебуттєвості. Без ночі, в надрах якої загораються на небі далекі світила, людина не змогла б осягнути неосяжності космосу, і мислячих істот Геї довіку тисла б кришталева сфера неба, подібна до в’язниці, сфера, вигадана схоластичними умами древніх жерців і стверджена авторитетом Арістотеля та його церковних апологетів.

Джордано простягнув заковані руки до віконця, глибоко вдихнув прохолодне повітря. О ніч! Відкрий мені тайну свою в цей тривожний час остаточного вибору. Ти одна давала мені спочинок від тяжких мук, завданих променистими стрілами дня. О мати благодійна! Ти ховаєш своєю запоною месників і рабів, яких розшукують жорстокі наглядачі з псами, ти даєш їм спочинок, короткий сон і надію на рятунок. День, що насувається зі сходу, не пожаліє втікача, він перстом променя вкаже на нього, висвітлить, виведе на ешафот, ще й діамантом заблищить у страдницькій сльозі.

Ніч, ти ласкава мати й нянька. Найзавзятішому трудареві чи наймитові ти ніжно шепчеш: засни! Засни, нерозумний, жадібний, невситимий! Все одно не наповниш прірву дня ні працею, ні мандрами, ні кривавими боями, ні урочистостями. Світлу все мало — воно готове зідрати мерехтливі цяцьки з усього буття, щоб погратися ними на жалюгідній арені марних прагнень.

А ніч — справедливий суддя. Вона одбирає наші блискітки, кладе ласкаву руку на втомлені вії, заглиблює в світи дива й казки, щоб показати нерозумним учасникам світового спектаклю наші марноти й обмани, а разом з тим — правдиву глибину того буття, яке ми зневажили, відсторонившись від нього стіною страху й мороку.

Перед Ніччю з давніх давен схилялися мудреці, втаємничено кличучи її Великою Матір’ю — чистою і непорочною, котра цнотливо закрила дивний лик свій, ставши Тайною, і дала право шукачам вільно обирати шлях прагнення: принади світлових ілюзій, гуркіт празоряних світів, бурі видимих ер і епох — або безвидне мовчання її всеохопного серця, котре прадавні волхви називали Скарбом Буття.

Джордано заплющив очі, притулившись чолом до холодної стіни. Перед внутрішнім зором попливли ніжно-фіолетові візерунки — примхливі, ніби струмки зоряних світів, не введені в річище закону. Жаль, що не встиг він написати Апологію Ночі — Великої Пітьми. Тут ключ до розгадки багатьох феноменів великого двоборства творення й руйнації, тут загадка рабства й волі, правди й мари. А проте — за чим жалкувати? Все з’являється вчасно, як проростання зела навесні, як розквітання квітки на світанку. І все-таки… Бодай одна жива душа була поруч, щоб передати їй те, що вирує у серці. Передати перед тим, як він ступить у вогнище завтра вранці… чи вже сьогодні?

Він осміхнувся. Іграшки Хроноса — вчора, нині, завтра. Все єдино — це одна й та ж мить: народження, життя, смерть. Це лише різні стани моєї всеохопної свідомості…

Заскрипіли двері темниці, колихнулося полум’я смолоскипа. Джордано отямився від потоку дум. Хто це його турбує так недоречно серед ночі?

Брязнув засув, ніби вдарив по серцю. Темна постать непорушно стояла біля входу, тримаючи в руці світильник-смолоскип, очі ховалися під капюшоном.

— Вітаю тебе, брате Джордано, — почувся старечий голос, і Джордано збагнув, хто прийшов до нього опівночі. Сам інквізитор, чільник священного трибуналу, вшанував смертника вічними відвідинами. Прирікши в’язня на згубу, чого вони ще бажають?

Інквізитор ворухнувся, всунув держак смолоскипа в отвір біля дверей і ступив назустріч в’язневі. З-під капюшона зиркнули тривожні, якісь порожні очі, обмацуючи схудле обличчя засудженого, ніби жадали щось висотати в нього, побачити страх, покору, каяття. Проте в’язень дружньо й м’яко всміхнувся нічному гостю. Той здивувався:

— В твоїх очах радість. Чи мені здається?

— Правда. Радість завітала в мою оселю. І я шлю вітання всім людям.

— І мені? — розліпив пергаментні вуста інквізитор.

— Чому б ні? Ми в єдиному океані, розділені лише ритмом коливання подій: ти — в заглибині забобону, я — на верхів’ї осяяння, звідки видно зоряну правду віків.

— О, якби твої слова були істиною! — після довгої мовчанки прошепотів інквізитор. Потім чоло його втомлено зморщилося, і він зітхнув. — Все це міфи, скільки їх розвіялося в плині часу. А правда в тім — що на троні буття — невблаганний суддя. А ми — його виконавці.

— Правда не вимагає виконавців, — сказав Джордано. — Вона сама є вияв неминучості. Коли настає час правди — вона і людина невіддільні. Саме тому учитель, ім’я котрого ви узурпували, нічого не відповів на запитання Пілата: «Що єсть істина?». Про неї не розповідають. Нею стають.

Інквізитор слухав в’язня, докірливо похитуючи головою.

— Такий гіркий досвід у тебе, брате Джордано, і все-таки ти зберігаєш дитяче мислення.

— Я знав, що ти прийдеш, — зітхнув Джордано, — і знав, що станеш говорити сентименти, шукати стежки до мого серця. Дарма! Не брат я вам віднині. Вчорашній присуд навіки розірвав усі мости між нами.

— А може, їх і не було? Може, їх лише треба було будувати?

— Всі мої книги — пошук мостів.

— Навпаки — повне знищення всього сталого, що будували й плекали люди, — заперечив інквізитор. — Я втомився доводити тобі очевидне. І все-таки звідки ти знав, що я прийду?

— Звідки? — перепитав в’язень, задзвенівши кайданами. — Просто знав, відчував. А взагалі розгадка проста: ви забираєте в мене головне, що цінуєте, — тіло, насолоду буття, владу, речі, — а я не прошу вашої милості. Хочеш знати — чому?

— Хочу. Втрачаючи життя, що сподіваєшся мати на заміну?

— Хіба все міняється на щось або за щось?

— Безумовно. Це принцип рівноваги сущого. На цій основі тримається суд — корінь буття. Згадай святе письмо — історія світу починається з порушення рівноваги, і за це треба платити.

— Навіть ціною жертви сина божого?

— Навіть такою жертвою, — підтвердив інквізитор, — і насамперед такою. Бо, щоб утвердити справедливість, творець повинен мати сувору безжальність до самого себе, щоб ніхто не сумнівався в його верховному праві. Ми — слуги церкви — лише уподібнюємося божим начертанням. Тому твої безбожні вчинки, спонукані гординею, жадобою виключної слави, зустріли осуд церкви.

— Це я вже чув, — спокійно мовив Джордано. — Гадаю, не для схоластичних суперечок ти спустився сюди?

— Не для того. Ще раз запитую: що сподіваєшся отримати замість життя, яке віддаєш так необачно?

— Хіба мало людей віддають щось безкорисливо іншим? — задумливо спитав Джордано. — Хіба Месія йшов на Голгофу ради якогось зиску?

— Безумовно, — кивнув інквізитор. — Недарма ж на хресті він сказав: «Сталося!». Отже, він отримав те, що волів!

— Звідки ти знаєш, що саме «сталося»? — іронічно запитав Джордано. — Як ти можеш твердити, що учитель побачив чи відчув те, що бажав осягнути? Як ти можеш запевняти, що це «щось» він отримав на заміну тіла, життя чи ще якогось лахміття, котре ви так цінуєте? Може, його «сталося» — лише радість в’язня, котрий навіки звільняється з темниці, яку сам будував, прихорошував, освячував. А втім — навіщо брати такі великі приклади? Що отримує мати, породивши дитя? Часто лише горе й муку. Так і я, жадаючи подарувати людям новий обрій, не отримую нічого, крім осуду й страждання… і не волію нічого іншого.