Криленко похилився на вікно, вдаючи, що він уважно розглядає подорожні краєвиди і нічого не чує.

Потяг ішов з надзвичайною швидкістю, так що треба було припустити — за годину-дві вони будуть на місці призначення. Вже зовсім розвиднилось. І сьогодні стояв туманний ранок, і тільки зрідка, коли розходились хмари, одкривалась убога перспектива в сіру осінню далечінь. Також зрідка одлітали оселі, але Криленків погляд зупинявся лише на тих будівлях, що виникали руїною. Він уважно придивлявся до них, наче шукав тут того майбутнього, яке чекає його. Він так замислився, що й не звернув уваги, як Шарко вийшов.

Інженер уже прокинувся і розмовляв з жінкою. Остання, коли її, нарешті, залишив Шарко, зовсім перетворилась. З обличчя зникла розгубленість, і повеселішали вишневі очі. В особі Сердюка вона найшла свого справжнього співбесідника. Але й інженер став балакучіший.

— А все-таки, панно Темо, ви спізнились на роботу,— сказав він.

— Товаришу Сердюче, який ви чудний,— зареготала Брук: — сьогодні ж неділя!

— Неділя?». Так чому ж ви так поспішаєте?

— Як чому? От тобі й раз: не вік же мені жити в подруги, я й без того спізнилась на дачний.

— На дачний? — чомусь здивовано спитав Сердюк.

— Ну да, на дачний! — і жінка знову зареготала: — Ой, який ви чудний, товаришу!

Інженер підвівся, подивився на Криленка і, підкинувши плече, кинув несподівано:

— Тільки ви, будь ласка, не кажіть панні їраїді, що зустріли мене тут.

— Чому ж це?

— Та, бачите... словом, я не хочу! — і, помовчавши трохи, додав: — Я все-таки певний, що ніхто не догадається, яку роль зіграє комета із сузір’я Рака.

— Ви вже про комету? — сказала Брук, очевидно, зовсім не дивуючись різкому переходові на іншу тему.— Ну, добре, яку ж роль?

Вона зложила свої руки і так уважно, з такою легкою теплою іронією подивилась на інженера, наче вона мала слухати трьохлітню дитину.

Мене цікавить, головним чином,— сказав інженер, постоявши хвилину серед купе,— так звана «червона комета», що пройшла по еліпсі ще в 1811 році. Появитись вона мусить тільки через 3000 років. Припускаючи, що цей термін для істоти, яка живе на Землі і зветься людиною, являється терміном поза всяким виміром, я не можу погодитись з вами, що цей же термін для свідомості істот іншої планети являється ірраціональною величиною... Але ви, будь ласка, не шукайте тут якогось символу: ця комета в астрономії так і зветься «червоною».

. — Товаришу Сердюче, ви ж допіру говорили про комету в сузір’ї Рака,— заперечила Брук.

Інженер по-дитячому зареготав.

— Так, я говорив про комету із сузір’я Рака, і ви, будь ласка, не звертайте на мене уваги.

Криленко не витримав і, повернувшись, зустрівся з очима Сердюка. Той уважно подивився на нього і з легкою усмішкою перевів погляд на жінку. Все це Криленка збивало з тями. В чому справа: ненормальність чи дешевенька інтрига? Це питання його так зацікавило, що він забув навіть основне: потяг наближався до останньої станції, і йому надходив час збиратися. Він знову ув’язався в розмову.

— Скажіть, будь ласка, товаришко,— звернувся він до жінки,— на якій ви фабриці працюєте?

— На'шостій тютюновій.

— Ну... а живете де? — підбирав слова Криленко.

Жінка раптом почервоніла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове з нею.

— А вам яке діло?

Криленко теж почервонів: він і справді кинув нетактовне запитання.

— Будь ласка, пробачте мені,— сказав він.— Я погано знаю город, і мене цікавили деякі дані про розположення вулиць.

Брук заспокоїлась.

— Вулиць?.. Хіба вам це потрібно?.. Щодо мене, то -живу я в провулку Вільної Академії, будинок професора Полоза. Не знаю тільки, як ви скористаєтесь з цієї інформації.

— Професора Полоза? — повторив запитанням Криленко: це прізвище по асоціації знову перенесло його в Берлін.

— Так, професора Полоза.

— Тоді скажіть, коли ласка ваша: сам професор чи не був недавно в еміграції?

— Ви саме про нього й говорите: професор декілька місяців як повернувся з-за кордону. Хіба ви знаєте його?

— Так, знаю. Мені приходилося з ним зустрічатись у Берліні.

— Дуже приємно,— кинула Брук,— виявляється, ми маємо спільних знайомих.

Сказавши це, жінка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Що ж до Криленка, то він, дивуючись випадкові, пригадував останню зустріч з професором.

Це було ще в посольстві.. До нього в кабінет увійшов (він акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Він і на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що він хоче повернутися знову на Україну і працювати в Радянській Республіці, що він буде корисний новому суспільству і т. д. Криленко і на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечні місця розмови. Навіть на пряме запитання, як він дивиться на диктатуру молодого класу і чи не думає він публічно одмовитись від своєї колишньої політичної позиції, яка привела його до еміграції, професор так відповів, що, з одного боку, можна було розуміти одне, а з другого — зовсім протилежне. Але у всякому разі професор справляв дуже приємне враження і безперечно хотів повернутися на батьківщину. Цього ж разу він навіть показав Криленкові портрет своєї старшої дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комуністичної партії і, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що він, не дивлячись на його роки, ще багато б приніс користі суспільству. Уряд амністував професора, професор зі своєю тонкою дипломатією переїхав на Україну, але образ його дочки на деякий час залишився в Німеччині» Потім в пам’яті Криленка стерся й він.

Тепер, перекинувшись кількома фразами з Темою Брук, він знову пригадав професорову карточку, і щось приємне лягло йому на душу.

— А скажіть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? — спитав Криленко, провіряючи, чи дійсно про знайомого йому вченого йшла допіру розмова»

— Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цікавить Іраїда?

- — Можливо, я про неї й чув. Вона комуністка?

— Одразу видно, що ви не тутешній,— усміхнулась Брук.— Але як ви про неї чули?

Криленко розказав про зустріч з професором, про розмову в посольстві і, нарешті, про портрет.

— І що ж: подобалась вона вам? — спитала Брук і в перший раз із зацікавленням зміряла Криленка»

— Я її не знаю,— заперечив той.— Я тільки бачив її портрет.

— Хіба вам не досить цього? — ядовито сказала жінка.— Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фізії» Це, так би мовити, формула... партійна... Ви, здається, теж партійний?

— Так»

— Дуже приємно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрічаюся з партійним. Так і хочеться кинутись в обійми: як же, такі близькі родичі — я теж належу до тієї ж партії — і така безодня в нас спільних інтересів... Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити"'з Іраїдош. Завітайте до професора.

— Можливо, завітаю,— сказав Криленко»— Передайте, будь ласка, професорові мій щирий привіт»

Тема Брук ще раз подивилась на свого співбесідника й кинула:

. — Як же! Не сумнівайтесь. Найщиріший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерігаю зворушливе єднання комунара з безпартійним вченим»

Потяг підходив до перону, і жінка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за двері» Через хвилину вбіг журналіст. За той час, коли Криленко збирав свої речі* вікгвстиг наговорити йому ще одну книгу сенсацій» Розлучились вони добрими знайомими з надією (так говорив Шарко) зустрітися в городі» Сердюк після розмови з жінкою не сказав жодного слова і, тільки виходячи з купе, несподівано повернувся до Криленка й кинув:

— Ну, а я з вами зустрінусь обов’язково.

Приїхали до матері та три сини: Той сини вояки, да не ’днакі, Що ’дин за бідних, Другий за багатих...

п. ТИЧИНА

Батько цих бойових хлопців помер дуже давно — так давно, що й не скажеш. Поховали його на осінньому кладовищі в тому ж таки дореволюційному містечку і саме тоді, коли Остап та Андрій тільки-но розпочинали свою життєву путь» Як пам’ятають старожили, з батька був звичайний собі кравець і — можна сказати — надзвичайна людина. Ну, хто б, скажімо, наважився назвати його Тарасом Бульбою ²?"Хто б ризикнув з цього сморчка зробити хоч би поганенького вояку? А от глядіть же: тільки й думок у нього було, що про тую неспокійну козацьку старовину. Зігнувшись над якимись штанцями, скажімо, та перегортаючи сторінки раннього Гоголя, кравець (розповідають старожили) завжди тяжко зітхав і з такими словами звертався до своєї молодої дружини: