Шарко не втихав. За кілька хвилин він устиг наговорити ще одну книгу сенсацій.
— Ну, як же ти, інженере, одрекомендувався? — знову звернувся він до Сердюка.
— Залиш мене, Шарко, ти під градусом! — з несподіваною різкістю кинув інженер.
Журналіст підвівся і, роблячи суворе обличчя, спитав:
— Що ви сказали, сер?
— Ти під градусом,— ще раз різко кинув Сердюк.
Журналіст уже стояв перед інженером у трохи комічній,
але небезпечній позі. Його присадкувата фігура насторожилась.
— Ви, сер, не думаєте забрати своїх слів?
Криленко чекав скандалу. Але Шарко раптом схопився за живіт і гучно зареготав.
— Умора! — скрикнув він.— Оракул ти мій перпендикулярний! Невже ж ти гадаєш, що я, випивши трохи цензурного ларкового вина, не зумію тебе відрекомендувати?
Інженер підвівся, подивився прищуленими очима на Шарка й хутко вийшов із купе.
— Ну, от уже й образився,— звернувся журналіст до Криленка.^ Все нерви. «Міжпланетні інтервали» |2, так би мовити... Але я вам не договорив. Які ж цілі мав мій друг у цій подорожі? А цілі мав він от які. Будучи членом товариства міжпланетної комунікації... Він про це вам не говорив? А це ж цимес! Хіба це не блискуча рисочка нового побуту? Га? Ви розумієте: членом товариства міжпланетної комунікації, сиріч — напівмарсіанином, напівбогом!.. І от, будучи такою інтересною особою, він, звичайно, не міг не поцікавитись і новою кометою. І їздив він саме для того, щоб вияснити: чи не пошкодить дана комета його ракеті, що на ній він збирається летіти на Марс. Як ви на це дивитесь? Га?
— Так, це цікаво! — сказав Криленко, шукаючи в чемодані чайника і готуючись злізти на підлогу: потяг підходив до вузлового пункту, де Криленко хотів набрати гарячої води.
Шарко повалився на ліжко.
— Ви хочете подивитись на наші вокзали,— позіхнув він,— подивіться. Це не пошкодить. Європа — Європою, в біленькому кожний полюбить, ти покохай мене в чорненькому... Йдіть подивіться! А я, мабуть, поки заспокоїться мій друг, подрімаю трохи.
Експрес підходив до семафора. Раптом тривожно заревів він, але хутко змовк: червоний вогник, і йому дали дорогу. Метнулися в тумані білим світлом люкси, будівлі, і потяг
підлетів до перону. Тут мусили одчепити паровик і подати новий з депо. Тому вагони стояли біля перону щось біля, 3.0 хвилин»
Мало не весь цей час Криленко блукав по вокзалу. Тієї пустелі, що її він спостерігав кілька років тому, як не бувало. Ані півголих людей з мішками, ані нудних, часто стривожених, облич він уже не бачив. Вокзал виблискував пофарбованою підлогою, такими ж вікнами та підремонтованими жирандолями. В залі першого класу також холодно й чітко, як і до горожан-ської війни, стояли стільці й буфети. Навіть люди сиділи тут хоч і з заклопотаними, але з холодними обличчями» В кіоску дрімав хлопець, а ззаду нього, на стіні, висіла поруч із сучасіцод, (теж трохи холодним) плакатом об’ява про шустівздкий' коньяк» Було враження, нібито хтось нарочито вийняв її з архіву, щоб підкреслити недоречність мініатюрного оголошення на тій же стіні про зібрання комгуртка.
Чинно й холодно підносив’ льокай заспаним пасажирам буфетні продукти.
Тільки в «уборній» Криленко перенісся в минуле: на дверях було намальовано якимсь «братухою» похабне обличчя буржуа з відповідним текстом під ним. Але й це було не до місця й різало очі.
Загальна картина вокзалу цілком задоволила Криленка. Але, порівнюючи її з німецькими станціями, він найшов, що якусь нарочиту холоднечу втиснуто сюди і що таке враження в’їдливо лізе в голову. Внутрішній ледве вловимий зміст вокзалу мав щось інше, зовсім протилежне зовнішньому виглядові. Саме це його трохи й непокоїло.
Криленко пішов' на перон. Проходив важкий осінній туман. В депо кричали паровики. За білою стіною люксів стояв темний степ. З багажного вагона поспішно виносили якісь кошики. Метушились і кудись поспішали сірі тіні людей.
Коли Криленко ввійшов у своє купе, в ньому вже сидів інженер. Журналіст хропів.
— Не хочете гарячої води? — звернувся Криленко до Сердюка.
Той щось буркнув, і Криленко, не розібравши що, поставив чайника на. столик і поліз на шрове ліжко. Скоро він, засинаючи з надією вияснити-таки місце й значення своїх цікавих супутників у сучасному побуті, почув, що потяг покинув вузловий пункт,
III
Розворушив Криленка галас. Осіннє небо вже зайнялося світанком, і світанок поволі йшов у купе, блідий, анемічний, непевний. І при цьому світлі, що ніяк не могло пригасити
електрики, Криленко побачив таку картину: там, де розкинувся звечора журналіст, лежав з заплющеними очима Сердюк, сам журналіст стояв серед купе і, щось викрикуючи, держав в обіймах низеньку й чорненьку жінку.
— Те-емочко! — розібрав нарешті Криленко один із чергових викриків Шарка.— Ну, і що б ти робила, коли б я не вийшов з вагона? І досі б чекала потягу?
Жінка безпорадно борсалась у міцних обіймах і щось тихо говорила, раз у раз поглядаючи на Криленка.
' ; ■— Ну, сідай-но, моя голубонько! — сказав Шарко, цілуючи йолосся жінчиної голови, і посадив її на ліжко.
Журналіст так ласкаво й так без кінця фамільярно поводився з новою особою, що Криленко з певністю рішив: це — Шаркова дружина, по меншій мірі наречена, і, очевидно, він зустрівся з нею після довгої розлуки. І тому Криленко був дуже здивований, коли почув потім від журналіста, що він з цією жінкою не бачився «цілих» два дні і що з нею він познайомився місяць тому, і що він, нарешті, ніколи не покохає Темочку, бо вона пахне фабричним димом. Шарко і сьогодні говорив з тією ж непримушеністю, як і вчора; але сьогодні в нім більше було заклопотаності.
— Ви пробачте мені,— звернувся він до Криленка.— Я гадаю, що присутність нової особи у вашому купе і без вашого дозволу не вплине на ваші ж нерви. Тим паче, ми вже під’їжджаємо до стольного града.
Криленкові нічого іншого не залишилось, як прийняти факт. Після цієї церемонії журналіст, як і треба було чекати, познайомив Криленка з жінкою. Вона подала мініатюрну руку й сказала, що її звуть Тема Брук. Це вже було третє знайомство в дорозі, і Криленко мав певний трафарет реагувати на нього.
— Дуже радий!
- ^ От бачиш, Темочко,— скрикнув журналіст.— Тебе
навіть з радістю зустрічають. А ти боялась залишитись без місця.
Тендітна жінка підвела свої вишневі очі й хутко заговорила:
— Товаришу Шарко, я вас дуже прошу не конфузити мене... Ну, навіщо це?.. Не треба!
— Не треба? Ну, й не треба! — і журналіст фамільярно обняв її.— Ах ти, моя жидівочко...
Шарко довго не вгомонявся. Він розпитував жінку, як їй «працюється» на фабриці, чи не думає вона покинути цю посаду і перейти в інше місце. Невже вона не розуміє, що їй, інтелігентній партійці, не варт сидіти десь у тютюновому пилу. Це ж безвихідний ідеалізм, це архаїчне народництво. І коли вона запевняє, що нічого подібного нема, то він їй ніколи не повірить, бо інакше б вона не віддавала так багато часу та енергії тій праці. Ні, хоч він і безпартійний журналіст, але вона, комуністка, ніколи його не переконає. І не тому не переконає, що він не має партквитка (це єрунда, бо, по суті, він має більше права називатись комуністом), а тому, що вона справді помиляється, хоч вона й не дівчинка, тому що жодний із визначних комдіячів, з якими він щодня зустрічається, не поділяє її поглядів.
— Слухайте, товаришу,— суворо заперечила жінка.— Відкіля ці фантазії? Невже ви це про мене говорите?
— Про тебе, моя мила жидівочко, про тебе!
Жінка почервоніла.
— Слухайте,— ще суворіш сказала вона,— хто вам дав право говорити таку нісенітницю в присутності сторонньої людини?
Але Шарко не-вгомонявся. Розкидаючи скорострільні сентенції, він раз у раз притискав до себе жінку.
Це вже переходило межі жарту і набирало безпардонної похабщини. За час цієї сценки Криленко почув себе ніяково, особливо збільшилась ця ніяковість, коли він узнав, що перед ним стоїть однопартійка. Але й втручатись він теж не мав бажання: по-перше, він не знав новітнього місцевого побуту, по-друге, він завжди уникав скандалу, і, щоб вийти з ніякового становища, Криленко спробував був заснути. Але заснути він теж не міг: ані одноманітні перебої коліс, ані рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплінованого певним режимом, він фізично не міг піддатися снові більше того, як припадало йому за встановленим у блокноті розписом.
