Зося і Яків, котрий стискав її руку, підійшли до чоловіка з виправкою. Той подивився явно здивовано, Зося привіталася і сказала, що вона, Зоф’я М’ялковська, ревна католичка, шляхтянка з древнього польського роду, відомого ще з часів королів П’ястів, спадкоємиця по прямій лінії полковника Януша М’ялковського, відзначеного світлої пам’яті королем Яном Казиміром за походи проти запорізьких здрайців, правнучка Конрада М’ялковського і донька Броніслава М’ялковського. Якщо пан... пан...

– Капітан Армії Крайової Збігнєв Куртовскі, – таки представився чоловік.

– Якщо пан капітан не вірить, – сказала Зося. – То ось мій паспорт, а ось наша родова грамота, видана королем Яном Казиміром.

– Вєрім, пані, але...

Капітан взяв паспорта й таки глянув.

– Конрад М’ялковські, Броніслав М’ялковські, – він наче щось пригадував.

– Так, пане капітан, ви не помилилися: мій батько саме Броніслав М’ялковський, соратник нашого вождя Юзефа Пілсудського, який був разом з ним в російському засланні, і який стояв з ним поряд під час проголошення незалежності Другої Речі Посполитої 11 листопада 1918 року. Який згинув у поході проти більшовиків у двадцятому році. А мій прадід Конрад був близьким соратником князя Адама Чарторийського і помічником начальника канцелярії його світлості, а при Кастусі Калиновському також зложив голову за незалежність Польщі.

– То цо хце ясна пані? – вже з теплою ноткою в голосі спитав капітан.

Зося сказала, що вона разом зі своїм чоловіком Якубом, капралом війська Польського, який проливав кров за ойчизну у вересні тридцять дев’ятого року, хочуть бути поруч з тими людьми, котрі находяться в церкві, серед яких вони прожили значну долю свого життя. Капітан доволі м’яко заперечив, що така жертва непотрібна і нерозумна. Ці люди відступники і зрадники, схизматики і бандити. І пані Зоф’ї не робить честі те, що вона захищає їх. Я їх не захищаю, а прошу за них у пана капітана перед Паном Богом і Маткою Боскою. Тут Зося дістала іконки Маткі Боскєй Свєнтокшицької і Тарнобжегської. Або хай пан капітан дозволить померти разом з ними... Це неможливо, заперечив пан Збігнєв. Тоді, Зося вже підвищила голос, нєх пан капітан замість цих людей розстріляє її, Зоф’ю М’ялковську, доньку Броніслава М’ялковського і правнучку Конрада М’ялковського. Якщо конче потрібна чиясь смерть.

Нєх розстріляє, бо так їй кажуть і Матка Боска Тарнобжегська і Матка Боска Свєнтокшицька. Мусить вона прийняти смерть за цих людей, яко справжня полька і католічка з роду справжніх поляків М’ялковських.

Капітан завагався, Зося стояла і незмигно дивилася йому в очі – горда і виструнчена. Вперше цей бравий офіцер, що вже дивився в інші очі – смерті, не знав, що чинити. Спалити живцем, хай навіть разом із бандитами і відступниками, доньку близького соратника Юзефа Пілсудського і правнучку близького соратника Адама Чарторийського і Кастуся Калиновського означало заплямувати на віки вічні своє ім’я. І добре ім’я та честь свого роду. Найпростіше – не пустити силою, її і її чоловіка до церкви. Це можна зробити, але...

Капітан, що опустив погляд, знову підвів голову, відчув – ця жінка, ця вродлива горда полячка, до того ж знатного роду, донька одного з творців польської незалежності, мимоволі захоплює його. Яка гідна справжньої польки-аристократки мужність, відвага, не позірне, а справжнє благородство, пся крев! Яка дивовижна врода, що дісталася якомусь капралу, судячи з усього, мужлану. О Матка Боска, чому доля така несправедлива! А що, як ця пані, що навіть у цій глушині, певно ж, зберегла свої колишні зв’язки, скомпрометує у новій Жечі Посполитій, яка постане після перемоги над швабами, його ім’я...

І він прийняв рішення. Приклав руку до конфедератки, легко-легко вклонився і скомандував соратникам рушати за ним. Щось спробував заперечити чоловік, що приходив до Мехів, але капітан сказав, що рішення не змінить. Як тільки вони зникли на сусідній вулиці, люди хлинули з церкви. Хтось було зарепетував, що серед них полька... Та, дізнавшись, хто їх порятував, люди оточили Зосю і Якова, цілували Зосі руки, а декотрі вклякали на коліна, як перед святою. Тут Зося не витримала й забилася в істеричному плачі. Плакала й бурмотіла якісь слова. її заспокоювали.

Вже вдома, де їх зустріли стривожені, зарюмсані діти й геть посіріла мати Параска, коли Зося роздяглася, Яків сказав:

– Я знаю, що ти з давнього шляхетського роду. Але ти ніколи не казала, ким були твій батько і прадід. Твого ж батька звати...

Зося глянула на чоловіка й сумно всміхнулася. Її зеленкуваті очі були не тільки заплаканими, aлe й страшенно стомленими.

– Не знаю, чому я вигадала пана Конрада і пана Броніслава... Я проситиму Матке Боском Тарнобжегском і її сина свєнтего Єзуса, щоб вони простили рабі Божій Зофії цю велику неправду, – сказала вона.

На початку весни сорок четвертого Яків потрапив у облаву. В останні місяці, коли, переказували, совєти зновика стояли під Ковелем і вернули собі Луцьк, німці часто стали робити наскоки й на села, хапали на вулицях, а тут чорт його смикнув до міста податися. Кум Данько Плющів зорабив. Каже – я підводою їду, насіння купєти, а ви-те, куме, гувурєли, що хомута нового прикупити хочете, то й поїдемо.

– А як облава?

– Та ж казали, що німци тех, що возами приїжджають, не чіпають.

Еге ж, не чіпають. Правду кауть, що за дурною головою нема ногам спокою. Справді-таки, не чіпали тих, хто на возах сидів.

А він же відійшов, а тутка чоловік якийсь почув, що про хомута розпитує, каже: он тамо, на тій вулиці шорник живе, десь зі сходу приблудився, майстерню відкрив, збрую добру робить і хомути.

Купив, аякже, в того чоловіка. Ще й побалакали, про долю свою розказав. Про те, що став із своєї Харківщини втікати, як совєти наблизилися. Бо ж у сорок першім пощастило із розбомбленого шилона, яким їх, турміянів, вивозили, втекти.

– Враг я народа, – казав шорник. – Врагом і останусь. Чуєт сердце – і сюда доберутся. Єщо какой месяц – дальше на запад подамся. Хотя какой я враг...

Хотілось розпитати, за що «враг», та йти мусив.

Ліпше не затримуватися, не встрявати у балачку. Ще на підході до базару метушню помітив. Люди лементували, худоба ревла. Солдатів у чорній формі з собаками уздрів. Есеси! Став задкувати і повернувся, щоб втікати. Та куди втечеш...

– Хонде хох! – І кулі коло самої голови засвистіли.

Так його з хомутом в руках і взяли. Так з хомутом і гнали в колоні, бо даремно щось пояснити намагався, що от підводою приїхав, кінь там і віз у мене.

– Маршірен! Шнель! Русіше швайн![22] – і вся розмова.

Так з хомутом і до товарняка ввібгався! Дорогою хлопець-весельчак, що все жартувати намагався, радив замість коня найнятися німцям городи горати. Усміхнувся слабо – авжеж, наоре. На душі було мулько, гидко, відчував вину перед Зосею, мамою, дівчатками своїми, з якими міг не побачитися.

На станції, куди приїхали після двох днів і ночей дороги, без хліба, тільки з кухлем води, він із вагона з хомутом у руках вийшов, есес, зобачивши таке диво, зареготав:

– О, русіше пферде![23] Зер гут!

Підскочив, хомута на шию накинув. Так і йшов Яків з хомутом, боячись зняти, через всеньке чуже місто.

Яків йшов через місто, вже побомблене, похмуре, і здавалося, прямує кудись навік – у світ чужий-пречужий, такий, що от-от пащу, пащеку, як великий звір, роззявить і поглине. Поглине навіки.

Завезли їх, як виявилося, у Сілезію, місто Кенігсгут. Тут помістили у табір і на другий день до роботи поставили. Робота випала – вивантажувати з вагонів руду і тачками на завод, до доменної печі возити.

Звик Яків до всякої роботи. Годували поганенько, та чи йому жалітися. Зміг і письмо своїм написати. Правда, сусіди по бараку попередили, котрі вже довше тут жили – писати треба, як добре живеться і працюється, бо іначе не пропустять. Так і написав.