– А в мене хіба менше? – сказав Тиміш. – Ци ти хоч, щоб тутечки, на нашій землі, як не німота, то ляхи ци совєти хазяйнували? Та нас же по тюрмах зновика, як те сухе стебло, вижинатимуть.

– Ни хочу того, Тимоше, – одказав Яків. – Сам знаєш. Али я ліпше вам, коли продухтів яких, сала та м’ясця підкину. Та й село тра’ охраняти комусь.

– Ну дивись...

З тим і розійшлися. Яків і правда, записався в самооборону, ночами, коли випадала черга, ходив вартувати.

Теї ночі під зорями, а частіше під хмарами були ой якими тривожними. То тутечки, то тамечки на обрії спалахували й довго не гасли заграви. Яків стояв на краю села, вдивлявся в темряву, й серце стискалося так, геньби у нього хтось лещата запхнув. Щоби міг зробити, якби хтось налетів? Пальнути раз чи два з обріза? Бо на більше той самопал і не здатен. Та ще хіба у рейку забамкати, щоби село збудилося. Може, люде тоді й утекли б.

Ніч вдивлялася у нього стооким невидимим звіром, несла крадькома у чорній торбі сотню, а може, й тисячу звіренят, здатних рознести довкола біду.

А якось забіг на подвір’я брат Гаврилко, здається, на Спаса то було. Розкуйовджений, очі палають, на плечі самопал на мотузку теліпається, в руках вила.

– Гайда, братику, на польську колонію йдемо.

– На польську, кажеш?..

– Ну, на Зенюв.

Яків різким порухом рвонув з братових рук сокиру. Тоді другу руку простяг.

– Самопала давай.

У Гаврилка мало очі з орбіт не вилізуть.

– Ти що, брате, полякам продався? Щеби пак – маєш і в себе польську цяцю. Та виплодків ляських.

– Дуройо...

Яків ударив молодшого брата у підборіддя. Тоді за самопала шарпнув.

– Зосю не чіпай, брате. І дітей не чіпай. Забув, якою вони мовою балакають? А за колонію тую ти за весь свій вік не одмиєшся...

– А вони? Ти забув, що в Штуні, Вижгові, Висоцьку наробили? Церкви палять... Дітей на кілля... Слабак ти, брате...

– Може, й слабак, – згодився Яків. – Али самопала тобі не віддам.

Відступив і курок звів. Цівка дивилася маленьким, порожнім ще оком, у братові груди.

– Гляди-но, не пошкодуй, брате, – сказав Гаврилко з притиском, злостиво.

Та плечі в нього вже опустилися. І очі погасли. Мовби вітер дмухнув на теї жарини.

Яків повернувся і побрів за хату. Над селом пливли велетенські журавлі – білі хмари. Кружляли, готуючись до відльоту у вирій, инші, справжні птахи – боцюни. Стояла десь там, за бором, що синів у далечині, осінь. Все було, як і завше. Тильки люде були не такими. Ішли одне на одного. З сокирами, вилами, самопалами.

«Хто винен у тому? – подумав Яків. – Поляки? Совєти? Німци? А хто мого брата змусив узєти до рук сокиру? Господи, хоть би він не пушов на ту колонію з дурної голови».

Біда в їхнє село нагрянула негадано, коли вже ніби все довкола – бійня, підпали, напади – стихати стало: десь на п’ятий день по Покрові. За тиждень перед тим поляки напали на Полапи, майже сусіднє село. Спалили там церкву, а в ній чи не з півсотні людей. Після того рушили, певно, сп’янілі від успіху, на Загоряни. Та лісовою дорогою стрівся їм загорянець, старий Федько Бутмерець (бо з Бутмера, села коло Прип’яті, був родом, в Загорєни в приймаки пристав), то оточили його, стали розпитувати, як там, у Загорянах, все спокійно? А Федько зметикував, що біда до села їхнього суне – зі зброєю, тими ж вилами й сокирами в руках! З очима, ненавистю поїденими. І сказав, так, мов, і так (до того ж польською), в тему ахтемськім силі цілінька сотня «бульбашів» стоїть. Вчора ж прийшли й розквартирувалися.

– Бульбаші? Банда УПА?

– Атож, Гупа, – заливав Федько. – Крука сотня.

Нападники тривожно поперезиралися, дали діду пару стусанів: чи не бреше старий пеньок? Однак, порадившись, повернули назад. І старого відпустили, як не дивно.

Коли наляканий Федір розказав про те в селі, люди рішили, що до них тепер не поткнуться.

Поткнулися. Пройшли крізь вранішній осінній туман безшелесними примарами. Виникли у дворах, коло хат, заходили в хати. Мали, певно, чітку інформацію – з якої сім’ї в УПА є, хто на колонію ходив.

Зайшли і до Мехів. Двоє з рушницями в руках – молодший і старший. Наказали йти на зібрання до церкви. Тут до хати вступила Зося, котра якраз корову доїла, та, почувши шум, покинула. Відразу зметикувала, що й до чого.

– Джєнь добри. То у нас гості такі статечні і поважні?

Мабуть, прийшлі відразу за якимись певними ознаками – поставою, лицем, вимовою – визнали у цій жінці без страху в погляді свою. Своєї крові й роду.

– Пані єстем полька? – спитав старший.

– Нє тилько єстем, алє билам, єстем і бенде, – Зося ще більше випрямилася. – Проше пана, Зоф’я М’ялковська. Проше пана, полячка, шляхтянка і католічка. З кім мам защит розмавяць?

Її спитали, не відповідаючи: хто та звідки, як вона тут опинилася? Зося відповіла, що вийшла заміж за жолнєжа, улана Війська Польського, який уже захищав Жечу Посполиту од ненависних швабів. Тому й приїхала сюди жити – на креси всходні, одвєчну польську зємє, і цим дуже гордиться, бо принесла сюди польській дух і єнзик[20] польській. А ось мій, проше вельможного пана, муж Якуб, капрал Войска Польскєго, який захищав Жеч Посполиту, а то наші доньки – Зоф’я, Генефа і Юліана, а в колисці спить, проше ласкавого пана, донька Ядвіга. Звісно, Зося ризикувала, називаючи инші імена... Але після її слів той старший, з виразними мішками під очима, приклав руку до військового кашкета:

– До відзеня, пані Зоф’я. Щенслівего жиця...[21]

Коли вони вийшли, Зося заціпеніло опустилася на лавку. Здавалося, от-от заплаче, але вона не заплакала. Тико спитала:

– Що вони казали?

– Веліли йти до церкви, – сказала Параска. – Тамечки збирають людей. Мабуть, як у Полапах, палитимуть...

Зося підвелася, погладила по голові перелякану Парасочку, потім Зосечку. Тоді вийшла з кімнати. Як виявилося, пішла до комори. Щось там загриміло.

– Що вона робить? – Параска спитала схарапуджено.

– Хіба я знаю, – сказав Яків.

Зося вернулася, несучи на руках давню свою блузку, в якій приїхала сюди, спідницю, куртку-кожушок, чобітки, капелюшок. Зберігалися вони не знати для чого, бо навіть на великі свята не вдягала. Тико хіба час від часу діставала і просушувала. Після того вдягала, проходжувалася подвір’ям і знову ховала до куфера.

– Що ти задумала? – ступив до неї Яків.

– Я піду туди... До церкви...

– Нащо? Ти хочеш смерті?..

Почувши страшне слово, до мами з плачем кинулися старші доньки, а за ними й Уляночка.

– Не плачте, маленькі, – Зося пригорнула доньок, тоді повернулася до чоловіка й свекрухи. – Я мушу туди піти. Чуєте, мушу! Я не хочу смерті. Але піти мушу. І не стримуйте мене. Я все одно піду. Може, пощастить...

Не доказала. Але у її очах була та рішучість і затятість, яку вони вже добре знали.

– Тоді і я піду, – сказав Яків.

– Ми повернемося, – пообіцяла Зося, коли виходили з воріт.

Параска плакала. Кричала в істериці Параска-молодша. Заливалися сльозами менші. Зося із закаменілим обличчям вийшла на вулицю. У селі густо лунали крики й плач. Горіло кілько хат. Бахнув один постріл, другий. До церкви од них було зовсім недалеко.

«Куди я йду? – думав Яків, приречено переставляючи ноги. – Куди йде цяя шамашедша жінка? Хто же доглєне наших дітей, Божечку мій...»

Проте йшов. Поруч Зосі із міцно стуленими вустами. Виструнченої. Не схожої на себе.

Людей вже загнали в їхню стару дерев’яну церковку. Двоє хлопців з рушницями обкладали церкву соломою й сіном, біля сходів стояла каністра, з відчинених дверей храму, біля яких стояли ще двоє з автоматами, долинали плач, зойки і гамір.

На подвір’я якраз завели невелику групу людей, які здивовано дивилися на вифранчену пані, підвели до чоловіка з виправкою офіцера, біля якого знаходився і той, з чорними мішками під очима, котрий приходив до Мехів-Цвіркунів.