Куля наздоганяє Болиголову на півдорозі. Падає солдат. Котиться по схилу відерце. Все.

– Підводиться, – чути шепіт.

Але солдат зі шрамом не підводиться. Лежить, як инші. Тільки обіч стежки смерті лежить.

Сидять мовчки, може, півгодини, може, й цілу годину. Кожен гадає: хто наступний?

І тут старлей Топар каже:

– Пойдєш ти... Вот ти...

І в Якова пальцем тикає.

– Я... У мене тоже діти. Четверо.

І тут комроти каже тихо, але твердо:

– Ти вєрующий, тєбя не уб’ют.

– Я...

– Да ти... Я же відєл, как ти молілся. І крестік наверняка імеється? Єсть? Покажі...

– Є.

Яків показує хрестика. Командир роти радить: повісь хрестик поверх гімнастерки, щоб видно було.

Яків так і робить. Бере в руки останній котелок. Хреститься. «Зосю, дітоньки мої», – в думках промовляє. Повзе стежкою. Цьвохкають кулі. Але не влучають. Підбирає дорогою ще один котелок.

Ось і річка. До води рукою можна дотягтися. Він ще раз хреститься. Неслухняними пальцями бере хрестика, цілує. Тримає на долоні.

– Христьянин я, люди, вірующий, – шепче. – У Христа-Бога, Духа Святого і Матір Божу вірую.

Тихо, наче сам до себе, шепче Яків. Хіба ж почують на тім березі?

Руками, що раптом перестають тремтіти, набирає води в котелок. Надпиває. Тоді набирає в другий.

Тиша, ані шелесь, по обидва боки річки. Мовби хто заморозив тишу наприкінці зими.

Яків повертається спиною до ворога. Тоді рушає. Йде, ледь нахилившись. Будь, що буде. Будь, що...

Жодного разу не стрілили по ньому. Побачили, як хрестився, хрестика побачили? Чи Господь слова його почув?

Вертається Яків у окоп, відчуває, як підгинаються ноги.

– Ну, молоток, – чує чийсь шепіт. – Нєужелі Бог єсть в самом дєлє?

Судома стискає горло Якова.

...Ще три рази ходив Яків по воду. І жодного разу по нім не стріляли. Ци то німці, ци мадяри з того берега.

Понівечене гарне місто – Яків таких будинків і у Варшаві не бачив, тих, що уціліли, – лишилося позаду. Живим лишився і Яків, тільки дряпнуло руку. Шкіру здерло, покривавило трохи. Тико то не Будапешт був, Дьєр місто звалося.

Біг, як усі в атаку, і під містом, і вулицями од будинку до будинку перебігав. Стріляв з автомата. Чи влучив, убив когось? Хтозна. Не дивився. Його ж кулі обминули, хоч і пролітали зусім поряд.

І от їх машинами привезли зновика в Німеччину. Дихала на повні груди рання весна, от-от мали зацвісти садки. В таку пору, казали солдати, особливо не хочеться вмирати.

Полк їхній стояв у якомусь німецькому містечку. Та й не лише їхній полк. Цільна дивізія стояла, а може, й більше. Одні полки відходили, другі приходили. Рейвах, одним словом. Тико воєнний.

Та їдного вечора до Якова підійшов Зенько-галичанин, з яким ще в Мадьярії заприятелював. Озирнувся, під грушку стару потягнув.

– Чув, що під Берліном робиться?

Казав упівшепота, сторожко перед тим ще раз озирнувшись.

– А що?

– На явну смерть нашого брата гонять. Кажуть, що навіть зброю перед тим забирають.

– Зброю? – Яків не міг ніц уторопати. – Як то?

– Ага, зброю. Бо ж на мінні поля гонять. Кауть, за десятки верстов перед Берліном німаки мін понаставляли. Гетьби всі поля й луги, всі дороги заміновані. Ні пройти, ні проїхати.

Зенько казав, а Яків дивився широко розплющеними очима, а під гімнастерку холодок все більше заповзав. Хоч вечір ніби й теплий був, тепліший, як ото посеред весни в їхньому селі бувають вечори.

Тепліший, а бач... Зимно, ой, зимно, ще зимніше стало од наступних Зенькових слів...

– Такі-от діла, братику-волиняче...

– Та ж дороги й поля розміновувати мона...

– Мона то мона, та багато врем’я тре’. Кажуть, що наш Йоська хоче, абись до Берліна совєти бистріше уступили, гамериканців хоче випередити... Ну й Жуков радий старатися... Ото й придумали... Що їм те, що трупом укладуть...

Яків пополотнів. От тобі й кінець війні, про який тилько останні дні й чешуть язиками, от тобі й дома, й Зоська з штирма доньками... Як німота у піч не вкинула, то ції, нібито свої, погибель приготували.

– Нас узавтра, писар штабний казав, я з ним мадярськими цигарками поділився, мають кинути...

– Виходить, погибель...

Зенько до самісінького Якового вуха нагнувся, вже зовсім зашептав:

– Ти як хоч, а я цеї ночі змиюся. Тобі кажу, бо знаю – не продаси...

– Куди? Спіймають і під трибунал підеш. У штрафну й на те саме поле... А то й на місці – в расход... Того хоч?

– Ну, я додом не піду, хоть там і жінка з дитиною зосталися, – сказав Зенько. – Крізь гори до Чехії пробиратимусь. Отако... Ходімо?

Думаєш, туди совєти не прийдуть, заперечив Яків. Зенько йому: прийдуть, вони в усі щілини, в усі країни пруть, як ті таргани. Та, може, туди раньше гамериканці з англійцями доберуться. Ну й порятують.

– Підеш зі мною?

Яків відказує, що нє, не піде. Смерть, то й смерть, чому бути – того не минути. А вдома у нього ж не їдна дитина, а цілих четверо. Штиройко діток, такеї діла. То хоч помоч за нього, як загиблого, будуть получати. Так і сказав Зенькові, а в самого серце як занило, то вже й не переставало. Вже й не переставало до самісінького ранку. Задрімав, прокинувся, зновика задрімав. Під ранок, уже після підйому, в сусіда уперше закурити попросив. Затягся. Закашлявся. Холєра...

А Зенько таки змився вночі. Не побоявся, значить.

– Дєзєртіра і прєдателя поймаєм і будем судіть, – пообіцяв командир полку, низенький підполковник із сивими скронями.

Чи піймали Зенька, він не дізнався. А їх таки спершу справді повезли на машинах. І скоро побачили вздовж дороги все поле, трупами усіяне. Ходили полем солдати, підбирали ті трупи. А більше бачили – криваві кавалки валяються. Захвилювалися солдатики: правда, виходить, їх на смерть везуть...

– Молчать! – взводний, лейтенант зелений, гаркнув. Ще й пальнув з пістоля угору.

А скраю кузова двоє в плащ-палатках з автоматами сиділи. Не у їхній, не піхтурській формі. Автомати напоготові.

Потім їм звеліли спішитися, а коли з кузовів вистрибнули – цілий десяток машин привезли – скинути й скатати шинелі.

– Вперьод! В атаку!

Уже на бігу полем, мимо розірваних людських тіл, Яків почув, як каже до нього солдат найближчий:

– Автомати-то наші порожні...

Ці слова почув боєць з правого боку. Перезарядив, спробував стрельнути.

– Нас без патронів женуть, братці! – крикнув.

Повернувся, назад щоби бігти. За ним ще пару рвонули.

– Назад! Труси! Предателі!

І черги вже за спинами почулися.

Заградотряд – от як то звалося – йшов близько за ними. Стріляли по своїх – чітко, без жалю. Падали, лаялися. Содом і Гоморра, тилько де ж грішники?

А попереду рвалися міни. Гриміло раз за разом. Вогонь пекельний палав. Крики. Крики...

– Пекло, пекло! – чув Яків бурмотіння.

От вони дістаються краю, за яким таки справжнісіньке пекло. Вибухи. Крики! Цілі фонтани крові. Тіла, що злітають у повітря й падають на землю.

– Впєрьод! Впєрьод, мать вашу! Я тоже тут! – то кричить лейтенант майже зовсім поряд. – За Родіну! За Сталіна уміраєш! Ето гордая смерть!

– До сраки така твоя родіна, – солдат, старший за Якова, кидається до лейтенанта і збиває з ніг, б’є копняками.

А тоді з перекошеним лицем, з ошалілими від страху й розпачу очима біжить далі. Біжить і Яків. Прощається в думках, що, мов птахи неждані, злітаються до нього, із матір’ю, Зосею, дітьми прощається.

«Все, гаплик, твою таку», – встигає подумати.

Міна розривається спочатку попереду, розриває того, що біжить перед ним, потім інша – навскоси збоку. Біль обпікає нижче коліна, десь у боку, потім над бровою. Ще встигає зробити крок, другий і падає, наче у півсні помічає, як світ робиться спочатку геть червоним, а потім чорним.