Зося була вдягнута в сірий, з великим білим горошком жакет з викладом на грудях. Спідничка ледве покривала коліна, й між черевичками і подолом виднілися стрункі загорілі ніжки. Напівпрозорий капелюшок і незмінні рукавички, цього разу світлокоричневі, швидше руді, з прорізками на пальцях. Картинка!

Вона зиркнула на Якова, що підходив, поглядом королеви – величним і зверхнім. Ледь-ледь відставила ручку, недбало, ніби вагалася – подавати чи вказати хамові, котрий наближався, його справжнє місце. Може, біля її білих черевичків?

– Зоф’я М’ялковська, проше пана, – сказала й далі невинно поцікавилася, як звати пана улана й чого панові від неї було потрібно.

– Мені?

Яків мало не вкляк. Ото так! Виходило, що не вона казна-чого припхалася, а він, бач, її покликав. Так, вам, сказала вона підкреслено чемно, бо ж посильний чи хто там, не тільки казав, що пан улан хоче її бачити, а ще й неодмінно зараз, тому вона й зібралася швидко, відклавши всі свої справи.

«Чого вона хоче, чого добивається отсією кумедією?» – подумав Яків.

Бо зрозумів, що дівка не тико вар’ятна, а й грає вар’ята. А глянув улице – в очах бісики з переляком змішані – й інше збагнув: вона пропонує почати стосунки з чистої сторінки, ніби й не було тієї паскудної ночі. Почати... Може, з тієї ж поїздки, коли віз її на коні, коли зсадив і вона прошелестіла: «Зося».

Зося? Дешева шльондра чи шляхтянка, що стоїть із гордою поставою голови перед ним, хлопцем з Полісся?! Хотілось вибухнути, показати й свій гонор, але сили не було. Чомусь не було.

– Я... Я тоді не хотів, – раптом сказав він. – Пробачте, пані, вийшло справді по-дурному. Я йшов... А ті, ваші кавалери, чи хто там, нас стріли...

Він завжди, коли хвилювався, тут, у війську, переходив на свою мову. Чи, може, то був його бунт? Бунт-вибачення?.. Але вона зрозуміла.

Про що ви, пане улан, сказала непідробно-здивовано (таким був її голос), я вас не розумію, певно, ви про когось іншого, а може, пан розповідає сюжет якоїсь вистави? Пан ревнивий? Певно, що дуже ревнивий. Але ж вона ще не давала жодної підстави. Була тільки одна маленька мандрівка. Мандрівка до раю, сказала вона. На червоному коні. Чи пан улан так не вважає?

Пан улан був геть збитий з пантелику. Вона, ця панянка і шльондра в одній особі, ніби насміхалася й водночас її слова казали про щось інше, йому не підвладне.

Гаразд, сказала, не діждавшись його відповіді, вона чекає пана в гості. Цієї неділі, втім, будь-коли, як тільки пан пригадає, навіщо вона йому була так нагально потрібна. З тим простягла йому руку. В рукавичці. Сказала, бо ж він стояв стовпом, що чемні кавалери цілують дамам руки – при зустрічі й прощанні. І він таки поцілував. Кінчики пальців. Улан, хо-хо! А вертаючись із того незвичного побачення (мусив за ворота провести), не міг збагнути, радий він чи ні й що означає ця придибенція.

Другий приїхав через тиждень на машині. Гарній довгій чорній машині. Із затемненим склом. Коди виліз із теї машини, Яків побачив, що й костюм у чоловіка дорогий – чорний, з ледь помітною смужечкою. Тилько краватки не було. Комірець білої сорочки не застібнутий, навіть два ґудзики не застібнуті, й з-під сорочки видніється цілий корч чорного закрученого волосся. Таке ж саме, аж смолянисте волосся в чоловіка, котрий вийшов з машини, на голові.

«Я ніби ждав його», – подумав Яків.

А таки чекав, бо чого б кожнісінького дня за ворота виходити? От тільки не на такій машині виглядався, швидше, взагалі без машини, пішадрала, як той, що в джинсах і курточці потертій. А бач, цей приїхав.

– Яків Платонович, якщо не помиляюся? – сказав чоловік поштивим приємним голосом.

– Я, – одказав Яків.

– У вас проживає громадянка Краліщук Олена Віталіївна? Я не помиляюся?

Такий був у нього приємно-впевнений, і в той же час вимогливий голос, голос начальника, що Яків сказав:

– Проживає. А ви-те хто їй будете?

– Я її господар, – сказав чоловік.

– Господар?

– Ви дивуєтесь? Все в цьому світі має господарів. Цілі колективи й держави. Сім’ї й навіть циганські табори. То чому б окремо взятій особі, тим більше такій, як та, що ви пригріли, не мати свого господаря? Логічно, чи не так, Якове Платоновичу?

Чоловік говорив убивчо-спокійно. Ввічливо. Грамотно. Вельми грамотно, не простий чоловік, Яків одразу те допетрав. То чого ж йому треба, цему поважному гостю?

Дівчину?

Всередині Якова ворухнувся страх. Ощетинився. А потім десь у глибині його єства загарчав. Та враз зробився покірним і заскавулів, мов маленьке собача. Бо звір супроти був надто великим. Той, що сидів у цьому спокійному, гарно вдягненому чоловікові. Чоловік був за страх сильніший, страх лусьнув і став розтікатися по дворі. 

Тут із хати витекла Оленка. Поволечки. Мовби ноги стриножені були, як ото в перші дні, коли Яків її лікував і боявся, щоби кудись не втекла.

Спинилася. Дивилася на прибулого...

Дивилася так...

Тут Якова пронизало щось болюче. Наче йому голку в шкіру загнали. Тильки не в його, старечу, а молоду.

Він згадав розповідь покійної бабці Параскеви, материної матері, тоже Параски, невідомо з яких закутків виникла, згадав про те, як гадюка заповзає у пшеницю чи жито, щоб зловити жайворонка. І підповзає близько та починає дивитися на пташку, що співає. Пташка, коли зустрічається з поглядом зміюки, ціпеніє і втрачає голос. І вже не може відвернути своїх оченят і злетіти.

«Гадюка спершу з’їдає її голос, цеї пташини, потому очі, а вже далі й самого жайворонка», – ось як казала бабця.

А чоловік, перед яким спинилася Оленка, сказав інакше:

– Ну, здрастуй, моя дівчинко. Чому ти не обіймеш любого татуся?

Голос був лагідним-лагідним і крижаним воднораз.

Батько? Ні, не схоже, вирішив Яків. І надто молодий – Оленці вісімнадцятий іде, знав Яків, а йому хіба яка тридцятка, ну, на рік-два більше.

– Я...

Щось здушило горло Оленки. Хоче сказати якесь слово й не може.

– Я... Ти... Приїхав мене забрати?

– Забрати... Авжеж, це ти точно сказала... Точно, люба дівчинко... Завваж, приїхав сам... Чому ти не виконала мого наказу?

Чоловік схопив Оленку за руку. Рвонув. Тоді другою рукою взяв за підборіддя. Глянув.

– А ти знаєш, що буває з тими, хто не виконує моїх наказів?

– Зна...

Ти вже раз була покарана. І тепер зробила мені прикрість вдруге...

– Я...

– Ти мене досі любиш?

– Так...

Яка мука була в короткому слові – Яків аж здригнувся. Оленка...

– Тоді марш в машину, – вже тилько крижаним голосом промовив чоловік.

– Я візьму речі, – несміливо сказала Оленка.

– Ніяких речей. Вперед!

І вона пішла. Тою ж стриноженою ходою.

– Заждіть, чоловіче, звиняйте, не знаю, як вас звати, – сказав Яків. – Раз ви од мене забираєте...

– Ви хочете компенсації за турботу про неї? – Чоловік поліз в кишеню, дістав гаманця, а з гаманця зелену купюру. – Будь ласка. Гадаю, вистачить?

– Не в тому річ, – одказав Яків. – Грошей мені не треба...

– То в чому? – спитав чоловік.

– Дозвольте, коли ваша ласка, на прощання пару хвилин переговорити з Оленкою?

Яків казав те так солодко й покірно, що сам здивувався.

Добре, – голос чоловіка ледь полагіднішав. – Я даю вам п’ять хвилин. Можете попрощатися. Але не тратьте даремно часу на відмовляння. Вона поїде зі мною. Бувайте.

Чоловік кинув гроші на землю й пішов – упевненою ходою справдешнього господаря – і не лише цієї дівчини – до машини. Оленка повернулася лицем до Якова. Стала наближатися. Тремтіла.

– Як його звати? – спитав найперше Яків.

– Ростислав.

– Хто він тобі?

– Довго розказувати. У нас п’ять хвилин. Скажіть щось інше, Якове Платоновичу. Або.. Ні-ні, мовчіть. Я вас буду довго пам’ятати. Ні, не так... Завжди... Доки житиму...