– Тоді тим паче. Ти йдеш чи злякався, як заєць?

– Та йду, йду, твою маму, герой...

І вони пішли. Далі вже Яків пам’ятав, як у тумані. Нічному тумані, в якому вони підходили до вікна й чули за ним вовтузіння й любовні зойки. Як били те вікно й, відчинивши, вривалися крізь нього. Яку темряві скидали з ліжок і гамселили тих чортових ляських коханців. Цивільових. Як змусили їх геть ретируватися, добряче відлупцьованих. Репетували й вищали дівки. Вилітали з кімнати ті довбо...би.

– Де тут світло? – кричав лютий-прелютий Яків.

– Десь коло дверей, – то Прокіп.

У цій міський оселі таки була електрика. І коли світло з’явилося, то вони побачили на ліжках двох дівок з натягнутими до підборідь ковдрами.

Одна з них була Зося. Прекрасна Зося з розпущеним, чорним, як вороняче крило, волоссям. Вона дивилася... Як вона дивилася! Тисяча страхів, крізь які пробивався (так, так!) вогник захоплення, горіли в її очах.

– О, мій пан улан... Славний лицар на червоному коні...

– Мовчи, шльондро...

– Цо пан собє позваля!

– А те й позволяю, – сказав Яків. – Те й позволяю, ясна пані, – він казав українською. – Що пані зараз встануть і підуть звідси. Ну! – вже гаркнув.

Стягнув ковдру. Гола-голісінька. У міру худорлява і довгонога. Маленькі груденята. Кущик волосся між тими звабними ногами. Не прикрила, а розкинула ноги.

– Ґвалтуйте! Проше пана...

– Вставай!

Яків шарпнув її за ногу, потім за руку. Грубо й свавільно. Штовхнув. Прокіп тоді стягнув з другого ліжка іншу кралю, тоже доладно складену.

– Цо пані собє позваля?..

На порозі стояла якась розпатлана стара відьма в халаті. Хазяйка, зрозумів. Уруся, Урсула – як там її...

– Вимітайтеся!

Даремно вони намагалися опиратися. Благати про одіж. Вигнали їх голих-голісіньких надвір. Наказали йти, не озираючись. Старій відьмі – мовчати, бо... Бо уб’ю, кричав. Уб’ю, труп отут валятиметься. І смердітиме, гірше, як цеє кубло.

Дівки вибігли за ворота. За ними, трохи перечекавши, й вони пішли.

У темряві біліли, наче просвічуючи ніч, дівочі тіла. Ось вони спинилися, завагалися. Хочуть вернутися? Щоб він зробив, якби вернулися? Простив? Але за що прощати...

– Що на тебе напало? – спитав Прокіп. – Цяя Зоська... Вона, щоб ти знав, шляхтянка. І брат у неї якийсь чиновник. Дивись, окошиться на нас. Хто ми для них? Хлопи, вояки... Тильки всього...

Яків спинився. Відчув, як минули злість, шаленство, а на зміну приходить біль у голові і втома, страшенна втома.

– Шляхтянка, кажеш? – Сплюнув і відчув, що кров виплюнув. – То чого ж вона... така?

– Та щось про неї кажуть... Що була нещаслива любов, – сказав Прокіп і мацнув за бікта лайнувся – видно, таки боліло добряче.

– Любов? Хіба од любові пускаються берега?

– А чорт їх розбере, те панське насіння! Ходімо, бо ранком ми сонні повзатимемо.

Той чоловік з’явився біля їхньої хати, вже як викопали картоплю. Якову помагала копати й Оленка. Хоч що там у нього – латка на городі, свій пай віддав для обробітку Ольці й Тарасові. Ольці його приблуда тоже помагала. Олька перестала сердитися на дівчину, й відчув Яків – може, розказала Оленка його дочці про себе щось таке, що йому не відважилася.

– Дєд!

Він почув цей голос, мовби здалеку, з минулого, і озирнувся. Але перед ним стояла не Оленка, а молодий чоловік, у джинсах і засмальцьованій курточці, з розпатланим волоссям.

– Доброє утро, дєд, – сказав молодик, і всередині Якова щось тенькнуло.

– Доброго, коли не шуткуєте, – відказав. – Ви-те до кого?

– Да, навєрное, к тебе. Ето ж у тєбя жівйот девочка Альонка?

«Приїхав забирати? – подумав Яків. – Али хто ж він їй?»

Хлопець був блідим, схожим на мерця, що раптом ожив.

Бігали очі-очки, хоч було враження, що він їх намагається не те що сховати, а показати не такими, як є. Упевненішими, чи що? Не блудливими, а... Яків шукав слово і знайшов – погідними. Може, й не годилося, але чомусь прийшло.

– Так єсть у тебя Альона? По глазам віжу – єсть. І врать ти, дєд, відімо, не пріучен.

Хлопець обминув його, ніби Яків був кілком, що стовбичив посеред двору, й направився до хати.

Та Яків теж собі туди пішов.

Ступив і завмер.

Вони стояли навпроти одне одного – хлопець, гість незваний, і Оленка. Хлопчисько блимнув на господаря насторожено і вороже.

– Остав нас, дєд, на пару мінут. Ми давно не відєлісь, поговоріть надо. Ну?

– Про що? – Яків не стримався, щоб спитати, бо вельми вже мулько на душі стало чогось.

– Ну какой ти любознатєльний, однако. І нє вєжлівий.

Хлопець рушив на нього. Та Оленка схопила його за рукав.

– Едик! Не смій, – сказала чи швидше скрикнула. І до Якова: – Ми надворі поговоримо, Якове Платоновичу. Ми... справді довго не бачилися.

Вони вийшли й хвилини потягнулися, довші за години. Яків був уже певен – цей Едик приїхав по Оленку. Приїхав звідки й нащо йому Оленка? З виду, як трясця, не інакше – наркоман. Наркоманисько. Ци не хоче повернути в своє кодло цю порятовану дівчину?

Яків не стримався й таки відчинив двері в сіни. Прислухався. Голоси долинали ніби з-за хати. Різкий, крикливий чоловічий і значно спокійніший Оленчин. Сказала пару слів – не розібрав Яків, глухота стареча – і настала тиша.

Яків одчинив зовнішні двері. І мало не зіштовхнувся з хлопцем. Той винирнув із-за хати, за ним – Оленка. Хлопець явно знервований, озирнувся посеред двору:

– Смотрі, бля, пожалєєш. Зря отказиваєшся.

Він грюкнув хвірткою, а далі, на вулиці, враз зіщулився, сплюнув, забурмотів собі щось під ніс.

Яків зирнув на Оленку – дівчина стояла перед ним сама не своя. Мовби з хреста знята.

– Молодець, дочко, що не пішла за ним.

– Ви... Ви так вважаєте... Якби ж ви знали...

Вона кинулася йому на груди. Заплакала, здригаючись, мов у конвульсіях. Пташа, що вирвалося з силків. Таки вирвалося?

– Мені страшно, Якове Платоновичу... Мені страшно... Якби ви знали... Треба втікати, а нема куди...

Яків не знав, що й сказати. Відав тилько, що дівчину, яка стала йому майже рідною, треба від чогось захищати, али од чого й кого?

Голос. Голос. Голос. Далекий голос.

Його покликав той же Прокіп.

– Там вона...

Яків підняв голову – чистив якраз збрую. По руці шкрябонув щіткою, лайнувся.

– Вона? Хто?

– Зося.

– Яка ще Зося?

– Та сама.

Де?

– Коло брами тебе жде. Мені хлопці з варти передали, сказали, що до мене якась дівка прийшла, родичкою назвалася. Ну, я вийшов, а там – Зоська. Оділася, скажу тобі, як на параду. Тилько вона сказала, що не до мене, а до тебе прийшла. Не знала, як тебе звати, от і покликала мене. Підеш?

– Чого б мені йти?

– Ну, не знаю... Як хочеш...

Отака в них вийшла з Прокопом розмова. Він махнув рукою до товариша – чого стовбичиш, витрішки продаєш, іди собі. А сам взявся люто натирати те реміняччя. І тут почув якийсь віддалений стукіт. Раз за разом, мовби удар молотка. Далекий і водночас ніби близький. Що за холєра гупає, дратує? Те, що збагнув далі, змусило аж захитатися – то гупало його власне серце. А, мамо рідна, сказав собі, хай би його трясця вхопила, що ж то таке... Дурна звірина... Він переживає, хвилюється, бо тая сучка прийшла? А виходило, що так. А нєх би шляк трафив! Аж по-польському лайнувся. Кинув щітку, збрую з усієї сили. Що з тобою, Мех, кричав наздогін капрал, амуніція повинна бути складена. Він чув, але не спинився. Йшов, як сліпий. Почув окрик, лайку. Ба, не віддав честь офіцеру. Перепросив якогось зачуханого поручника.

І тут збагнув, що йде таки до полкової брами. Їхнього полку. Спинився, перевів дух. Сказав собі, що тилько дізнається, чого треба тій вертихвістці. Шльондрі. Шляхтянці, ха-ха!

Зося стояла вже по той бік воріт, на полковій території. О, вона вочевидь вміла замилювати очі й не таким, як цей клаповухий вартовий, чи то пак черговий по пропуску. Балакає, бісики пускає, курвочка. А той хлопак, мабуть, помітив його, Яковів, злий вигляд й одразу злиняв.