— Ну, тоді тобі буде легко. А ми надішлемо ще книжок. Ти їх прочитай — поновити знання тобі буде корисно.

Вони тепло попрощалися з нами й поїхали.

Наші справи йшли дедалі краще. Ми розчистили ще одну ділянку, і землі в нас стало так багато, що ми вже не встигали вчасно її обробляти. Самих бананів ми збирали стільки, що доводилось не менше як раз на тиждень відвозити врожай на базар.

Але одного дня Джінна сказав:

— Чи не поїхати нам завтра на той бік острова?

— Авжеж, треба нарешті поїхати. Я й забув, що ми туди збирались.

Але нам знову не пощастило. Коли назавтра ми, поснідавши, заходились лаштуватися в дорогу, до нас зовсім несподівано приїхав Поді Гама-рала в супроводі сільського старости і якогось чиновника з міста. Як незабаром з'ясувалось, чиновник прибув сюди через анонімний донос. Хтось написав, що ми порушуємо правила користування землею. Нам влаштували справжній допит. Староста поставився до нас дуже вороже, але чиновник, побачивши наші посадки бананів, грядки маніоки й батату, став люб'язніший і заговорив майже по-дружньому.

— Нещодавно тут були ще непрохідні хащі, — сказав я, — і мешканці села навіть ступити сюди боялись. Ми два роки працювали на цій землі з раннього ранку до пізнього вечора, викорчовуючи дерева й кущі. Якби ви тільки знали, що нам довелось перетерпіти за ці два роки!

На допомогу мені прийшов Поді Гама-рала.

— Не часто трапляється зустріти таких працьовитих і сміливих хлопців, — сказав він чиновнику. — Ви ж і самі розумієте, що корчувати дерева і винищувати бур'ян справа нелегка. А в наших краях, як тільки пройде дощ, на розчищеній ділянці бур'ян і кущі починають рости наче з води.

— Все це я розумію, — відповів Поді Гама-ралі чиновник, — але мене цікавить юридичний бік питання. Вони без дозволу вирубали ліс, що належить державі, а такі дії караються законом.

Тут вже я зовсім розгубився.

— Невже нас оштрафують і виженуть звідси? — спитав я.

Чиновник, схилившись до Поді Гама-рали, стиха промовив:

— Якщо хто-небудь візьме на себе зобов'язання платити за цю землю більше, ніж ці хлопці, то їм справді доведеться покинути свою ділянку і виїхати звідси.

— Ми будемо платити стільки, скільки нам скажуть! — вигукнув я у відчаї. — Адже це наша земля.

— Бажаючих платити оренду за цю землю знайдеться скільки завгодно, — втрутився в розмову староста. — І вони радо платитимуть чималі гроші.

Поді Гама-рала насмішкувато глянув на нього.

— Це ми знаємо, що скільки завгодно, — відказав він старості і звернувся до чиновника: — І перший серед цих бажаючих сам староста. Хлопці аж два роки з ранку до вечора працювали тут, посадили цілу бананову плантацію, домоглися того, що щотижня можуть продавати свій урожай на базарі, а староста бачить це, і його беруть заздрощі. Він надумався змовитись з деякими хазяями, вижити звідси хлопців і вимагати оренди на землю. І я знаю, що дехто згодний вступити з ним у спілку.

— Надії на те, що земельний інспектор схоче оформити оренду на хлопців, дуже мало, тому що вони не тутешні, — відповів чиновник. Очевидно, буде оголошено аукціон. У цьому випадку хлопці зможуть взяти у ньому участь нарівні з усіма іншими.

Проте Поді Гама-рала і далі захищав наші інтереси:

— Дуже вас прошу, допоможіть цим хлопцям дістати цю землю в оренду.

— Спробую. Та й справедливість цього вимагає, — мовив чиновник. — Але ж ви знаєте, як складно буває додержатись усіх формальностей, та й з урядовими установами мати справу нелегко.

— Що ж, ми візьмемо участь в аукціоні, — сказав я.

— Правильно зробите, — відгукнувся Поді Гама-рала і знову насмішкувато глянув на старосту. — Обов'язково беріть участь в аукціоні і домагайтесь оренди. Якщо ж у вас не вистачить грошей, то я вам позичу всі, скільки в мене є.

На закінчення розмови чиновник сказав, що нам треба буде приїхати в Галле і дати пояснення в районному управлінні.

Потім ми пригостили всіх кокосовим молоком, а чиновнику хотіли подарувати два грона бананів. Проте він рішуче відмовився.

— А ви беріть, ваша милість, — сказав Поді Гама-рала. — Хлопці вони добрі і дарують вам банани від щирого серця. Ви тільки не подумайте, що вони хочуть підкупити вас цим подарунком. Це вони просто виявляють вдячність за те, що ви поставились до них по-людськи. А староста і його компанія матимуть справу зі мною. Хай тільки спробують заявитись на острів! — гнівно закінчив Поді Гама-рала, красномовно подивившись на старосту.

— Цей чоловік захищає хлопців через те, що сам забирає в них половину врожаю, — напівголосно сказав староста чиновнику.

— Неправда! Неправда! — вигукнув я, обурений цим підступним наклепом. — Поді Гама-рала допомагав і допомагає нам, але нічого з нас не бере!

Поді Гама-рала не чув слів старости, але коли я їх йому повторив, його обличчя набрало такого суворого виразу, якого я ще не бачив.

— Що ж, хай пан староста поскаржиться на мене в суд, там розберуться, — холодно мовив Поді Гама-рала. Староста зрозумів, що допустився помилки, і після цього мовчав до самого від'їзду.

Вранці наступного дня я вирушив у Галле. Зі мною поїхав і Поді Гама-рала. В місті ми перш за все завітали до юриста, який був у нас на острові, і він зустрів нас дуже гостинно. Ми розповіли йому, що привело нас у Галле, і він пішов з нами в районне управління. Там він поговорив з чиновником, що приїжджав до нас із старостою, потім з земельним інспектором, всіляк захищаючи наші інтереси. Кінець кінцем інспектор погодився віддати нашу землю в оренду мені. Я тут же сплатив оренду за два минулих роки з розрахунку двадцять п'ять рупій за рік.

Обідали ми в юриста. Потім повернулися з школи його діти і страшенно зраділи, побачивши мене. Вони пригостили мене чаєм з печивом і різними ласощами.

— Упалі, — звернулась до мене дівчинка, коли побачила, що ми з Поді Гама-ралою збираємося йти, — залишайся в нас до завтра.

— Ні, не можу, — відмовився я. — Адже мій друг Джінна на острові сам. Не пізніш, як увечері, я повинен бути вдома.

— А чого ти приїхав без нього?

— Не можна ж залишити хазяйство без догляду!

Перед нашим від'їздом брат з сестрою знову подарували мені англійську книжку.

— Це дуже цікава книжка про Робінзона Крузо, — сказала дівчинка.

Подякувавши господарів за гостинність, я запросив брата й сестру приїхати на острів під час канікул.

— Ми обов'язково приїдемо, — сказала дівчинка. — Мій брат дуже любить ловити рибу.

— О, риби у нас багато, а вудочок у мене вистачить, — відповів я.

На прощання хлопець простягнув мені праву руку, а я простягнув ліву.

— Праву, праву, Упалі! — розсміялась дівчинка. — Пам'ятаю, на острові ти подавав праву руку, а зараз, мабуть, розгубився, побачивши стільки людей і машин.

— Звичайно, він не звик до міста і до людського натовпу, — втрутився в розмову Поді Гама-рала, — але не може бути, щоб він розгубився. Він хлопець сміливий.

— Ти на неї не ображайся, вона жартує, — сказав брат дівчинки, потискуючи мені руку.

— Але звикнути до міських звичаїв зовсім не важко, — зауважила дівчинка, теж потискуючи мені руку. — Ось коли ми до тебе приїдемо, то привеземо з собою виделки і покажемо тобі, як ними їсти.

— Тоді йому треба буде звикати носити й штани, а не саронг, — докинув Поді Гама-рала.

— То й хай звикає, — засміялась дівчинка. — Нічого поганого в цьому немає.

— Але ж тоді він не зможе працювати на своїй ділянці, — заперечив Поді Гама-рала.

— Нічого подібного. В штанях йому буде навіть зручніше.

На цьому наша розмова закінчилась. Годині о шостій вечора ми виїхали з Галле і пізно вночі я прибув на Зміїний острів.