— Отже, ти кажеш, що моя мати відродилась у вигляді кобри і, бажаючи показати мені свою любов, прийшла сюди? — майже несвідомо перепитав я.

— Я не зовсім у цьому впевнений, але, мабуть, це була саме вона. Коли ти пішов по банановий сік, вона поповзла слідом за тобою.

— Таким чином, я хотів застрелити свою матір?

— Авжеж.

— Перестань ляпати язиком! — крикнув я, страшенно розлютившись.

— Я не ляпаю, про це написано в священних книгах. Можеш сам прочитати, якщо хочеш.

— Якщо ти ще хоч раз скажеш, що моя мати кобра, я тобі в'язи скручу!

— Не розумію, чого ти сердишся. Я повторюю те, що написано в священних книгах.

— А ти читав ці священні книги чи хоч бачив їх?

— Сам не читав, але мені розповідали люди, які їх читали і навіть вивчали.

— Хто ж ці мудреці?

— Та хоч би й мій рідний дідусь.

— А, цей старий базіка! Он від кого ти набрався цих дурниць!

Зрозумівши, як глибоко він мене образив, Джінна перестав твердити, ніби моя мати перетворилась на кобру. Але, правду кажучи, обурився я зовсім не через те, що вважав, буцімто Джінна плете нісенітниці. Ні, я сам майже вірив у те, що він казав. Адже мене з дитинства виховували в пошані до релігії, і я ні разу не замислився, чи відповідають релігійні уявлення дійсності і чи має людина безсмертну душу. Я не вірив, що моя мати перетворилась на кобру, хоч підсвідомо все ж таки припускав таку можливість, і на моїй душі лишилось гірке й гнітюче почуття. Цілих два роки самий лише вигляд кобри викликав у мене забобонний страх, який я перемагав лише великим зусиллям волі.

Приготувавши ще одну склянку бананового соку, я дав його Джінні випити і звелів йому не виходити з печери. Робити було нічого і, аби чимось розважитись, я взяв вудочки, сів у човна і вирушив по рибу. Через якийсь час я знайшов гарне місце, став на якір. Закинувши одну з вудок, я поклав вудлище в човна. Потім наживив другу і теж закинув її, але вудлище тримав у руках. Недалеко від мене сиділи в човнах інші рибалки. Волосінь на їхніх вудочках була саморобна, гачки зовсім маленькі, і вони безперервно витягали з води дрібну рибу. У мене ж була капронова волосінь і великі гачки. Такий гачок могла взяти тільки порівняно велика риба, яка ловилась значно рідше.

Раптом мою вудочку так смикнуло, що вудлище аж зігнулось. Я різко підсік і почав обережно виводити. Проте на гачку була не велика, із сріблястою лускою риба, якої в озері було дуже багато, а інша — неїстівна.

Я зняв цю рибину з гачка і кинув у воду. Вона трохи пропливла догори черевом, потім перевернулась і зникла в глибині. В цю мить потягло ту вудочку, що лежала в човні. Я швидко підсік. Судячи з опору, рибина була досить велика. Вона шалено кидалася з боку в бік і намагалась порвати волосінь. Я не поспішав, попускаючи волосінь, коли треба і, підвівши хвилин через п'ятнадцять знесилену рибину до борту, втягнув її в човен.

Всього того ранку я зловив трьох рибин, м'ясо яких, як згодом виявилось, було дуже смачне. Джінна почував себе досить кепсько, і їсти рибу йому ще не можна було, йому я зварив рису, а собі приготував каррі з рибою, доповнивши обід маніокою і кокосовими горіхами.

Після обіду я надумався поїхати в село і заходився лаштуватись в дорогу. Зварив рису, зрізав три грона бананів з м'ясистими соковитими плодами, почистив кілька бананів і приготував з них смачне каррі, накопав молодої маніоки, поклав усе в човна й поплив. Перепливши озеро, я спочатку пішов на базар, де продав банани і маніоку за добру ціну, а потім завітав до Поді Гама-рали. Поговоривши з ним і пригостивши вірного друга банановим каррі, яке він дуже полюбляв, я надвечір повернувся на острів.

Джінна сидів на камені біля води і нетерпляче чекав, коли я повернусь.

— Ну, як ти себе почуваєш? — спитав я його.

— Добре, — відповів Джінна, — ось тільки кволість не минає.

— За вечерею їж більше рису з каррі.

Але остаточно Джінна видужав лише через тиждень, і тоді ми почали збирати маніоку. З акра землі нам пощастило зібрати чималий урожай. Копати маніоку було дуже важко, тому що земля під пекучим сонцем стала тверда, мов камінь. Але винагородою за тяжку працю було те, що бульби виросли надзвичайно великі. Навантаживши повнісінький човен зібраною маніокою й бататом, ми повезли свій урожай на базар, де й продали, правда, досить дешево.

Перед початком сезону дощів ми скопали землю і вдруге посадили батат і маніоку.

Робота так захопила нас, що ми й думати забули про те, щоб потрапити на протилежний бік острова. До того ж наше господарство стало справжньою фермою і в нас не було часу на цю поїздку. Наш батат здобув таке визнання, що на базарі покупці вже вимагали «батат із Зміїного острова», а жінки легко відрізняли нашу городину від всякої іншої. Мешканці села, перш за все торгівці, бачачи наші успіхи, почали виявляти до острова і нашого господарювання підвищену цікавість. Під приводом прогулянок вони дедалі частіше навідувались на острів. Приїжджали також численні любителі риболовлі з Коломбо, іноді навіть у супроводі своїх сімей.

Одного разу Поді Гама-рала привіз до нас своїх знайомих з міста Галле — юриста з дружиною, дочкою й сином. Ми запросили їх пообідати з нами і пригостили вареним рисом та каррі з сушеної риби, маніокою, а також кокосовою самболою. Дружина юриста дуже хвалила наші страви і навіть сказала, що ми «чудові кухарі».

— Мені ще ніколи не доводилось їсти такого смачного рису, — запевняв юрист, — а ваш сік з плодів коркового дерева справжнє диво.

— Обов'язково приїжджайте до нас у Галле! — кілька разів запросила нас його дружина.

А їхня дочка вважала нас справжніми героями. Вона ще й ще просила розповісти їй про наші подвиги.

— А можна приїхати до вас на канікули? — спитала вона.

— Ми будемо дуже раді, але я побоююсь, що вам не сподобається наша їжа.

— Та ви що! Обід у вас був просто чудовий. Хоча, якщо казати правду, дома ми такі прості страви, мабуть, не схотіли б їсти.

— І ми щодня кататимемось на човні, — промовив її брат.

Моя розповідь про кобру і про те, як Джінна мало не загинув, справила на брата й сестру велике враження. Проте коли я сказав їм, що на думку Джінни кобра моя мати, вони шалено розреготались, але потім замовкли і замислились.

— А чому в нього виникла така думка? — спитала нарешті дівчинка.

— Є таке повір'я, — почав пояснювати її брат. — Люди гадають, що після смерті можна відродитися в подобі кобри. Якщо в селянина вмирає, наприклад, хто-небудь з близьких родичів, то, побачивши у себе на городі кобру, він упевнений, що то його родич.

Ще більше враження справила на брата й сестру моя розповідь про мандрівний вогонь і таємничий човен.

— Ні, під час наступних канікул ми до вас неодмінно приїдемо! — палко вигукнула дівчинка, коли я закінчив розповідати. — І разом з вами обстежимо весь острів. Брат привезе з собою таткову рушницю, і тоді в нас буде аж дві.

На дорогу брату й сестрі я дав смачних фруктів, а їхній матері подарував півмітка бататів і маніоки. Юрист хотів був заплатити мені десять рупій, але я рішуче відмовився взяти гроші. Тоді його дружина сказала, що дарує нам красивий гребінець, два бруски мила і дві коробки печива.

— Мило й печиво нам уже не потрібні, — умовляла вона, — а вам вони згодяться. Я погодився взяти лише один брусок мила, але жінка сама віднесла в печеру обидва бруски разом з печивом. Діти сказали, що залишають мені як подарунок дві англійські книжки.

— Але я не вмію читати по-англійськи, — зізнався я.

— То нічого, хай вони будуть у тебе на згадку про нас, — сказала дівчинка.

— Ось ми знову приїдемо на острів, то будемо навчати тебе англійської мови, — сказав брат.

— Я трохи її знаю, бо вивчав два роки в школі.