Кондуктор Стьопа штуркає сплячого.

- Ану вставай, дядя, приїхали!

«Дядя» не реагує. Кондуктор Стьопа штуркає сильніше.

- Просто бєдствіє з цими пияками! - каже він. - Понапиваються гдє-то в Києві, доповзають до електрички і щітай море по коліна! А ти, Стьопа, тут, у Мироновці, вже роби з ними, що хочеш. Бери і на металолом здавай! А я що, приписався з алкоголіками няньчитися?! В мене робота до десятої, а потому - сім’я, діти. Вставай, дядя, бо зараз лопне терпіння і міліцію визову!

Жанка підхоплює пиячка за один бік, кондуктор Стьопа - за інший. Поволі виводять його з електрички на платформу. Пиячок внутрішнім зором зауважує лавку і миттєво на ній розкладається, підклавши, як раніше, руки під голову. Сусідні лавки вже зайняті його колегами.

- І що би я без тебе робив, Жанка, - безперервно повторює кондуктор Стьопа.

Дає знак машиністу, що електричка «чиста» і вагони можна відганяти в депо.

- Ну, як завжди, Жанка?

Жанка киває.

- Ні за що не переживай, - каже вона. - Я все зроблю.

- І що би я без тебе робив, Жануся…

Кондуктор Стьопа тисне Жанці руки.

- Слово честі, якби я не був жонатий…

- Йди, Стьопа, додому.

- Слухай, Жанка, я давно хотів у тебе спитати, - Стьопі незручно, - ти тільки не подумай, що я лізу не в своє дєло! Ці мужики, ну, вони вже кончені…

- Не кажи так, Стьопа, вони просто п’яні…

- …я імєю в віду, що ніхто за ними не спохватиться. Їхнім родичам до самої фєні, чи вони живі, чи вже нє. А тобі, Жанка, який в них інтерес?

- Ніякого інтересу нема.

Кондуктор Стьопа недовірливо позирає на Жанку.

- Ти, Жанка, кожного вечора доправляєш кончєних алкоголіків з вокзалу додому. Напевно, години три з ними мудохаєшся. Нащо ти це робиш? Мусить бути якийсь інтерес, я в альтруїзм з дєцкого сада не вірю. Ти… чистиш їхні кошельки?

Жанка знічено потискує плечима.

- Тільки не подумай, що я лізу не в своє дєло, - схоплюється кондуктор Стьопа, - мені до фєні їхні кошельки! Ти маєш на них повне право, єслі що. Ти панькаєшся з кончєними алкоголіками, тягаєш їх на собі по три кілометри… я би тобі, Жанка, даже зарплату від Укрзалізниці виділив за такі труди. Кошельки - що кошельки?! Там, напевно, одні копійки в налічії…

- Не виправдовуйся, Стьопа, усе нормально.

- Ну то на добраніч, - каже кондуктор Стьопа і зникає.

- На добраніч.

Жанка присідає на краєчок лавки і думає. Чолов’яга в шкірянці і кросівках «Abibas» неспокійно шарпається вві сні.

- Бідний, - Жанка гладить його по потилиці. - Подивися, куди ти себе загнав.

Жанка вагається.

Тоді обережно пропихає руку в кишеню шкіряної куртки і виймає звідти дерматиновий гаманець. Справді - самі копійки. Жанка висипає копійки собі на долоню.

- Дивися, - каже Жанка до сплячого, - я забираю собі білі, а жовті лишаю тобі.

Власник гаманця бурмоче собі під ніс текст пісні «Горіла сосна, палала».

- Вибач мені, - шепоче Жанка, - я мушу красти в тебе гроші, щоб люди не подумали, ніби я краща, ніж є насправді.

Вікторія Вікторівна вночі викликала «швидку» - «дьоргало» під ребрами.

- Знаєш що, Жанка, - каже вона, - треба бізнес наш приостановити, бо я боюся.

- Чого боїтеся, Вікторія Вікторівна?

- Розумієш, Жанка, я цілий день жарю пирожки. А потім, уночі, думаю про пирожки. Як не жарю, то думаю, як не думаю, то жарю. Пирожки забирають у мене все время. А в мене його вже дуже мало. Я боюся.

- Чого боїтеся, Вікторія Вікторівна?

- Смерті, Жанка. Боюся смерті.

Жанка полегшено зітхає.

- Не бійтеся, Вікторія Вікторівна. Вам до смерті ще далеко. Скільки вам років?

- Шістдесят сім.

Жанка мовчить.

- Цей травень ніколи не закінчиться, - несподівано меланхолійно каже баба Віка. - І не тепло, і не холодно. Ненавижу таку погоду. Дощ кожного дня ллє. Всьо так буяє…

- Так. У місті дуже багато тополиного пуху, а в мене на нього алергія. По через день приступ. Цього року тополі рано зацвіли.

- Бачиш, Жанка, - каже баба Віка, однією рукою масуючи себе там, де мало б бути серце, - у цій країні ніхто нічого доброго не зробить іншим. Понасаджували тополь, бо вони швидко ростуть. А те, що в людей буває алергія на тополиний пух, то їх не цікавило. Ну хіба ж так можна? Це ж преступлєніє.

- Преступлєніє, - повторює Жанка.

- От насадили б соняшників…

- Соняшників?

- Соняшників.

- Соняшників.

Баба Віка замріяно дивиться у вікно. Жанка дивиться на бабу Віку.

- Я десять років продавала на вокзалі сємушки, - каже баба Віка. - Ну, до пирожків, ти знаєш. Жарила сємушки, розходувала цілі міхи сємушок, і ніколи, щоб ти знала, Жанка, я не бачила соняшників. Що називається - міщанка до мозка костєй, - баба Віка вдавано сміється.

- Як їхати електричкою до Києва, то можна цілі поля соняшників побачити.

- А ти їх бачила, Жанка?

Жанка мнеться. Вона не пам’ятає точно.

- Здається, бачила, - каже вона, - але, може, бачила по телевізору.

- Отак і я! По телевізору. По телевізору все показують… Знаєш що, Жанка? Давай поїдемо до Києва, га? На електричці. Коли соняшники будуть цвісти. Давай?

- Добре, Вікторія Вікторівна, поїдемо.

Вона не сміє підняти голову. Розглядає порепаний асфальт під ногами. Ноги. Форму власних туфель.

Але він іде - Жанка в цьому впевнена. Він наближається. Лоток з морозивом сьогодні вихідний. Він іде до неї, до Жанки.

- Один пиріжок, - каже він і простягає Жанці гривню п’ятдесят.

- З чим? - Жанка тремтячими руками бере гроші і спідлоба зиркає на нього.

Боже, думає Жанка, який він гарний.

- А з чим є?

- З картоплею… з м’ясом… з капустою… з цибулею і яйцем… з горохом і… і… і… з абрикосовим джемом.

- Ого! Буде тяжко вибрати!

Він уперше за два роки розглядає Жанку.

У міру товстувата, нічим непримітна жіночка середніх літ. Чи це та сама, що продавала тут пиріжки вчора? І минулого тижня?

- Як вас звати? - раптом питає він.

Жанка підводиться на ноги. Жанка з ним майже одного зросту, а раніше завжди здавалося, що він високий, як вежа.

- Жанна. Мене звати Жанна.

- Таке якесь… пишне ім’я, - його гучномовець спадає з плеча на землю. Він збентежений.

- Пишне? Ви натякаєте на те, що я товста?

- Ні-ні! - він нагинається, щоб підняти гучномовець. Мацає руками порепаний асфальт, наче сліпий. - Я говорив тільки про ім’я. Ім’я - пишне. Так можна було б назвати торт.

- Торт?

Він обмацує асфальт, вона порпається в коробці з пиріжками.

- Який вам пиріжок давати?

На першу колію вокзалу тихо, немов змія, підповзає київська електричка. Двері відчиняються: натовп людей вивалюється на платформу. Годинник на вокзальній вежі показує 13:48. Тополиний пух зависає в повітрі. Кінець. Це кінець, думає Жанка.

Підходять відразу четверо любителів Жанчиних пиріжків.

- Чотири з м’ясом, Жануся.

- З картошкою.

- Сонце, два з абрикосами. У кульочок.

Гучномовець знову на плечі. Він пропихається вперед крізь стіну шкірянок і кросівок.

- Вибачте, мужики, але зараз моя черга. Жанна, - звертається до неї, - прошу, один пиріжок на ваш розсуд. Який дасте, такий буду їсти.

Жанка дерев’яніє. Перебирає в руках пиріжки з різними начинками. Картопля. Горох. М’ясо. Яйце/цибуля. Абрикосовий джем. Холера.

Безпомічно дивиться на нього.

- Слухайте, - шепоче вона вирок самій собі, - що ви за чоловік, якщо навіть пирожок самостійно не можете вибрати?!

Жанка завісила темними шторами вікно. Сидить на ліжку, склавши руки на колінах. Крізь вікно тепер нічого не пробереться.

- Жанна, - каже Бог, - мені не треба вікон, щоб дістатись до тебе. Я всюдисущий.

- А я і не ховаюсь, Боже. Я просто не хочу тебе бачити.

Стає все спекотніше. Жанці доводиться одягати на роботу все легший і все світліший одяг. Її лице обгоріло на сонці і полущилося.