- Не так, - шепочуть денні демони. - Нам не сумно.

- То давайте нарешті поговоримо як люди! Хто ви? Звідки ви прийшли?

- Ми прийшли з пустель, - шепочуть демони.

- Я так і знав! І як там?

- Спекотно. Дуже спекотно. А вночі холодно.

- Бідні, - співчутливо прицмокує Ваня. - А скорпіони в пустелях є?

- Багато.

- А верблюди?

- І верблюди є. Двогорбі й одногорбі.

- Верблюди, напевно, великі, - розмірковує Ваня.

- Великі, - підтверджують денні демони, - у цю кімнату тільки один умістився б. Але у двері б не пройшов.

- Ти глянь!

Ваня відкриває платтяну шафу і пересуває вішаки.

- Ви говоріть, говоріть, - каже денним демонам. - Я вас уважно слухаю.

Сам же знаходить те, що шукав, - свою єдину сорочку, куплену багато років тому на весілля однокурсника. Сорочка біла в голубу клітинку.

- Навіщо тобі сорочка? - питають гості з пустель.

- Хочу сьогодні гарно виглядати, - і Ваня замріяно всміхається сам до себе.

- Ти і так непогано виглядаєш.

- Хочу ще ліпше. Хочу їй сподобатися.

- Кому? Марині?

- Якій Марині?! Ви про кого? Про ту прищаву бабу з крана? Насмішили!

Денні демони присоромлено ховаються за капюшонами.

- Та все нормально. Я не обідився.

Ваня ретельно вигладжує сорочку, наспівуючи під ніс пісеньки своєї молодості. Чоловічий голос каналу «24» радісно повідомляє, що коали манільського національного зоопарку врятовані: вони перескочили з усохлих евкаліптів на сусідні клени і пречудово там себе почувають. Зоологи всього світу здивовані.

- Шури-мури, - і Ваня загадково підморгує денним демонам.

Що йому треба? Чого він до мене ходить?

Завтра Гальшку виписують з лікарні. Вона вже майже здорова - залишилося кілька шрамів, які ніколи не зійдуть остаточно.

- Бачите, цей шрам, - каже вона Вані, - він на всю жизнь.

- Шрами тільки украшають жінку, - невпевнено відповідає Ваня.

- Де ви таке чули?!

- У книжках читав.

- У книжках про таке не пишуть.

Гальшка скоса розглядає свого гостя, і її нервує його елегантність.

Вирядився непонятно чого, думає вона. Сорочку нап’ялив, одеколоном набризкався, нема чим дихати. Фу. Ненавиджу сорочки й одеколони.

- Мені сьогодні таке странне снилося.

- Що? - Ваня підсідає ближче.

- Снилося, що в мене є пташка, яка вміє говорити по-людському.

- Странне…

- І ця пташка каже мені: я дуже крута пташка, бо говорити і літати одночасно неможливо, ти або людина - і вмієш говорити, або пташка - і вмієш літати. А я вмію і те, і те.

- Ого, яка пташка! - вигукує Ваня. - У мене теж таке, але в мене не пташка.

- А що?

- Ну, до мене дехто приходить деколи. Але про це тут незручно говорити…

Псих, думає Гальшка, проте цей «псих» Гальшці навіть подобається. От лишень якби він не був у сорочці. Чоловіки в сорочках завжди йдуть до інших.

- А де ви працюєте, Ваня? На стройці?

- Я перевожу бетономішалку з пункту А в пункт Б.

- Необична робота.

- Вона мені вже в горлі сидить! Я б хотів бути шофером на тролейбусі.

- На тролейбусі? Я часто ним їжджу. Якби ви були в моєму тролейбусі шофером, то я б мала блати! - і Гальшка весело сміється. - Їздила б задурно.

Ваня також сміється. Уявляє собі Гальшку, і як вони разом у кабіні шофера їздять туди-сюди у Ваниному тролейбусі.

- Ваня, можна задати вам нескромне питання?

- Конєшно, - Ваня підсідає ще ближче.

- Чому ви сьогодні одягнули сорочку?

Ваня ніяковіє. Подумки проклинає свою сорочку. Він не може сказати, чому її одягнув. Тобто може, але боїться. Усі його жінки йшли до чоловіків у сорочках. Тепер йому самому захотілося стати тим, до кого йдуть.

- Деякі чоловіки постоянно носять сорочки, - бурмоче Ваня.

- Але ж ви не носите їх постоянно.

Ваня винувато опускає погляд, блідне, зменшується в розмірах.

Скажи їй, скажи, - кричить у Вані його маленький хоробрий Іван, - скажи, що хотів їй сподобатися!

- У мене важливі діла сьогодні, - ледь чутно відповідає великий, але дуже боягузливий Ваня.

Та котись ти під три чорти, думає Гальшка і відвертається до вікна. Нужен ти мені сто років! Була, є і буду сама. І мені добре. Бетономішалки-соковижималки…

Ваня їде останнім тролейбусом на лівий берег Києва.

От знайду золоту копійку, думає Ваня, принесу завтра, коли її будуть виписувати з лікарні, і вона сама все зрозуміє.

Виходить на проспекті Маяковського, біля супермаркету «Край». Дивиться на годинник - незабаром північ.

Чому жінкам усе треба пояснювати, думає Ваня. Чому вони не можуть усе зрозуміти самі? Якісь тупоголові.

Присідає на бордюр, щоб згадати, де саме стояла Гальшка в той момент, коли він її збив. Траса порожня. Світять два вуличні ліхтарі біля підземного переходу і поодинокі вікна в навколишніх багатоповерхівках.

До речі, дивно, думає Ваня, що тут зараз так глухо. Адже дванадцята година тільки.

Дістає з кишені завбачливо прихоплений з дому механічний ліхтарик. Він має спеціальну ручку, яку треба безперервно стискати в долоні, щоб крихітна лампа всередині засвітилась.

Шукай вітру в полі, думає Ваня, роззираючись довкола з ліхтариком у руках.

Траса виглядає чистою, аж блискучою, жодного камінця чи папірця, ніде жодної обгортки від чіпсів чи пластикової пляшки.

Може, тут усе поприбирали, раптом здогадується Ваня. Може, тут щодня прибирають?

Крізь глуху тишу несподівано пробивається гучний, аж моторошний дзенькіт, ніби щось металічне звисока впало на асфальт і покотилося.

Це вона - золота копійка, ошелешено думає Ваня, боячись озирнутись на звук. Хто ж нею жбурляється? Звідки вона береться? Чудеса!

Ваня поволі повертає голову вбік. По тілу біжать такі ж перелякані, як і сам Ваня, мурашки.

- Ти шота тут загубив, мужик?

Ваня бачить перед собою кількох здорових хлопців у джинсах і спортивних куртках. Хлопці п’ють пиво. Один якраз щойно відкоркував чергову пляшку. Алюмінієва кришечка від неї ще котиться асфальтом.

Даремно я прийшов сюди, думає Ваня і задкує в бік більшого світла.

- Ти куда, мужик? - глузливо вигукує найвищий серед пацанчиків. - Дай прикурити.

Шпана оточує Ваню з усіх сторін. Ваня приречено шепоче:

- Я не курю.

Шпана регоче, і Ваня чує скрегіт власних зубів. Здається, що ці зуби від жаху зараз повипадають з рота і покотяться асфальтом услід за алюмінієвою кришечкою з написом «Грай далі».

Вороги наближаються впритул. Вони вже на відстані першого удару в пах.

- Ти чо так дрожиш, мужик? Не дрожи, больно буде тільки раз.

У Вані перед очима стає його календар із закресленими датами. Невже сьогодні? Невже сьогодні сьомий день?! Ваня вже тиждень як припинив слідкувати за часом, забувся, забігався, почувався надто добре, щоб пам’ятати про смерть.

- Хлопці, а який сьогодні день?

- Який день - не знаємо, але для тебе - останній, це точно, - і шпана заходиться зловтішним реготом.

Вона приходить, коли найменше її чекаєш, думає Ваня, уявляючи собі свою смерть. А я так не хочу! У мене новенька соковижималка! Ну і вона, Гальшка, завтра буде чекати на мене. Я ж обіцяв, що прийду.

- Хлопці, слухайте, може, договоримося, - благає Ваня.

Хлопці не відповідають. Вони взагалі не хочуть говорити.

Ваня уявляє собі двох міліціонерів - молодшого за званням і старшого - і як вони завтра вранці знайдуть його холодне тіло на цьому довбаному проспекті і подумають… Цікаво, що вони подумають?

- От сцикло, даже не пробує защіщатись.

Найвищий з пацанів нарешті б’є Ваню ногою в пах, і Ваня складається чемоданчиком.

- Пацани, ми, здається, в прошлий раз з вами всі вопроси рішили!

Ваня крізь туман впізнає грубуватий прокурений голос Гальшки.

Шпана розступається.

- Зараз усім по черзі мозги повишибаю, - спокійно і впевнено каже Гальшка.