— Бачу, — відповів негр мовою племені джолуо. — Я стільки чув про той страшний острів! До нього не дозволяється і на милю підпливати. Сторожові катери завертають усіх…

— Допоможи нам — ми добре заплатимо! — сказав Антоні.

Негр недовірливо оглянув їх з ніг до голови: звідки ж у них можуть бути гроші? Але хитнув головою на знак згоди.

Пірога причалила до берега, і втікачі оглядаючись пішли за джолуо. Він провів їх долиною на плантацію бананів. Розкішні високі дерева зеленіли після дощу широким листям, великі плоди гнули стебла до землі. Молоді пагінці вперто пнулися вгору — господар не встигав їх зрубувати. Банани, що дають неграм їжу, чудове пиво, матеріал для покрівлі шамб, за сприятливих умов так розростаються, що не потребують ніякого іншого догляду, крім постійної і ретельної розчистки. Без неї плантація за рік перетворилася б у непролазні дикі хащі.

— Ось тут перебудете до вечора. Сюди ніхто не прийде. Я навідаюсь — принесу їсти.

Негр зник, а втікачі залізли в найгустіші зарості, впали на теплу сиру землю і миттю поснули. Вони не чули, як через півгодини до них прийшов джолуо і приніс печених бананів, кукурудзяних коржів та води в череп'яній тикві. Глянувши на людей, що міцно спали на землі, він поклав їжу на банановий листок і подався геть.

Першим прокинувся Антоні. Сонце вже хилилося на захід. Нестерпно хотілося їсти, і втікачі жадібно накинулися на їжу, запиваючи сухі коржі теплою водою.

Потім Джомо пішов на край плантації, щоб розвідати місцевість. Але не встиг він вийти із заростей, як почув людські голоси. Джомо розгорнув листя і остовпів: попід плантацією від краалю йшла група військових. Попереду поспішав маленький, верткий комендант концтабору, а поряд нього, розмахуючи руками, широко ступав босими ногами негр-джолуо, той самий, що вранці врятував їх від крокодилів.

— Смердючий шакал! Урятував, щоб продати табірній охороні за двадцять фунтів! Чоловіче, у тебе чорна не тільки шкіра, а й душа! Хай буде проклята пам'ять твоїх предків! — вилаявся Джомо і, стиснувши зуби, кинувся назад, у гущавину крислатих бананів.

Життя Дженні в наступні дні було сповнене безперервного чекання. Їй здавалося, що ось відчиняться двері, в кімнату посміхаючись зайде Антоні і, ніби нічого й не було, розповість про чергову подорож у савани. Але поступово дівчина примирилася з дійсністю і почала чекати листа. Проте дні минали, а листа все не було.

Дженні не хотілося дзвонити Кребсу, щоб узнати про Антоні, але Майкл, який через капітана добре знав цю справу, розповідав, що Райта відправлено в концтабір, де нібито він працює лікарем.

Наприкінці місяця в Бруконвіл приїхав капітан Кребс. Він трохи схуд і виглядав молодшим. Місіс Ніксон, яка не приховувала своєї симпатії до нього, зраділа приїздові гостя і запросила його на обід. Кребс багато говорив, проте Дженні неохоче підтримувала розмову.

Перед від'їздом капітан, вибравши хвилину, звернувся до дівчини:

— Міс Дженні, ви щось маєте на серці проти мене?..

— Чому вам так здається? — запитала дівчина.

— А хіба ваша холодність не говорить про це?

— Я з усіма однакова…

— З усіма присутніми… — гіркота почулася в його голосі. — А я не можу бути з усіма однаковий! Моє серце не знає середини: в ньому або любов, або ненависть!..

— Ваше серце — страшне!

— Вам його нічого боятися! — схвильовано сказав капітан Кребс. — Воно належить вам!

Це вже було освідчення. Дженні нічого не відповіла. Що вона могла сказати? Що не любить його? Але це й так видно. Вона нерухомо сиділа на стільці, склавши холодні білі руки на колінах, і дивилася мимо нього в бездонну глибочінь блідо-рожевого передвечірнього неба. Кребс почекав хвилину і зрозумів, що треба прощатися. В думці він картав себе за те, що занадто поспішно вихопився з таким невдалим освідченням. Але Кребс був людиною, яка звикла в усьому обвинувачувати інших. «Дівчисько! — сердито думав він про Дженні. — Вередливе дівчисько! Могла б хоч якимсь жартом відповісти на мої слова! Ну, стривай же, я провчу тебе!»

Приїхавши додому, Кребс одразу кинувся до телефону.

— Алло, Бруконвіл?

— Це ти, Нельсон? — спитав Майкл. — Я пізнав тебе по голосу…

— Є новина, правда, не з приємних, особливо для міс Дженні.

— Що сталося? Не тягни, викладай швидше!

— Слухай. Сьогодні при спробі втекти з концтабору вбито Райта!..

— Не може бути! — вражено промовив Майкл.

— Я теж спочатку не повірив, коли мені сказали в управлінні…

— Оце так штука! Не знаю, як і сказати про це Дженні. Ну що ж, на добраніч!

Капітан злорадно подумав, як гостро, в саме серце, вразить ця вигадка ту холодну гордячку! Чорт з нею! Нехай поплаче! Йому теж нелегко! Врешті, якщо не пощастить насправді ліквідувати Райта, він завжди зможе викрутитись: скаже, що з концтабору повідомлення передали помилково, не перевіривши…

Містер Кребс був певен, що Дженні неодмінно подзвонить, і чекав її дзвінка, йому так хотілося почути її схвильований голос, плач, а можливо, й обвинувачення. Але телефон мовчав, і Кребс, досадливо поморщившись, ліг спати.

Наступного дня, згадавши про свою витівку, інспектор вирішив негайно їхати в Бруконвіл і або підтвердити, або спростувати вигадку. Віддавши розпорядження по управлінню, він помчав до Ніксонів.

Якийсь час містер Кребс навіть був схильний відразу сказати, що вчорашнє повідомлення — непорозуміння, помилка коменданта табору, але приїхавши і побачивши сухі, холодні очі міс Дженні, він закипів злістю і на питання Майкла, чи все це правда, відповів:

— На жаль, правда! В усякому разі, я не одержав сьогодні жодного слова, яке б спростовувало вчорашнє повідомлення коменданта табору…

Тепер містер Кребс регулярно, двічі на тиждень — у суботу й неділю — приїздив у Бруконвіл. Часто він лишався ночувати в Майкла. В них були якісь свої справи.

З Дженні капітан говорив мало, але зустрічалися вони часто, і місіс Ніксон сподівалася, що Дженні, кінець кінцем, забуде про Антоні. Тепер вона не бачила причини, яка б могла стати на перешкоді її намірові видати дочку за знатного офіцера. Місіс Ніксон не знала, що дочка підозрювала капітана в навмисному, вбивстві Антоні. Але випадок і спритність Кребса допомогли похитати цю підозру дівчини.

Одного разу Дженні і Майкл, розмовляючи, сиділи в тіні сикоморів, коли до них підійшов Кребс.

Місіс Ніксон, яка з вікна бачила, що приїхав капітан, покликала сина:

— Майкл, пошта прибула. Тобі лист!..

Майкл схопився.

— Пробачте, я на хвилину, — і побіг.

Дженні і капітан лишилися вдвох. Такої нагоди містер Кребс чекав давно. Поборовши в собі неприємне почуття боязкості, він заговорив про те, що не на жарт мучило його.

— Міс Дженні, ви така холодна до мене… А я завжди бажав вам тільки добра!

— Не прикидайтесь! — різко повернулася до нього дівчина, капітан аж сторопів. — Хіба не ви вбили Антоні Райта? І ви без найменшого докору совісті приїжджаєте сюди, де живуть люди, які… так любили його!

Кребс підвівся, склав благально руки. Він зблід — і це було йому на користь.

— Міс Дженні, це безпідставне обвинувачення! Я зовсім не причетний до вбивства лікаря Райта! — він брехав, але брехав так палко, що мало сам не повірив у те, що казав. — Ви вважаєте, що я через ревність став на шляху Райта. Я справді ревнував, навіть тепер ревную вас до його пам'яті, але я швидше дав би відрубати собі праву руку, ніж дозволив би таким негідним способом домагатися вашої прихильності! Ні, міс Дженні, ви не знаєте Кребса! Він набагато кращий, ніж ви думаєте!

— Ви не можете довести, що непричетні до вбивства Антоні.

— Можу! Я знав: рано чи пізно така розмова відбудеться…

— І тому…

— І тому провів розслідування, результати якого повинні переконати вас, що я в цій справі абсолютно не винен! Винен, коли хочете, сам Райт! Він хоч і англієць, але в Кенії для нас, білих, — ворог! Мені здається, що містер Райт не лікар, а таємний агент комуністів і приїхав сюди для підривної роботи!