Те, що сталося в наступну мить, було жахливе.

До гурту підійшов негр з мішком і щось сказав. Юрба люто закричала. Вгору знялися десятки чорних рук. Прибулий вийняв з мішка людську голову і підняв її високо, щоб усі бачили. Вражені негри замовкли і з жахом дивилися на закривавлену голову товариша.

Офіцер скористався з цього. Він дужим ударом звалив негра, що стояв позаду, вихопив у цього з рук довгий ніж і стрімголов кинувся в кущі. Навперейми йому вибіг конвоїр, але тут же впав з перерізаною горлянкою.

Негри, мов шалені, кинулися за втікачем. Затріщали кущі. Галявина спустіла. Тільки двоє вартових біля куреня залишилися. Вони насторожено прислухалися.

Галас у лісі поволі стихав. Вогонь розгорівся, відблиски його падали в курінь, і Антоні побачив широко розплющені очі Дженні.

— Мені страшно! — прошепотіла вона.

Хвилин через п'ятнадцять з лісу викотилась юрба. Посередині, опустивши голову, йшов офіцер. Руки його були зв'язані.

— Повісити! Повісити! — лунали вигуки.

— Не дивись, Дженні, це видовище не для тебе, — промовив Антоні.

Дженні заплющила очі, а Антоні знову припав до щілини.

Над офіцером вчинили суд. Присуд був одностайний: страта через повішення, його тут же виконали.

Але натовп не вгамовувався. Хтось нагадав, що в шамбі є ще двоє білих і не завадило б довідатися, хто вони, і судити їх громадським судом. Чорні тіні попрямували до куреня. Антоні похолов од жаху. Дженні схопилася.

— Що це, Антоні?

Але він не встиг відповісти… Десяток людей ввірвались у курінь, схопили їх, зв'язали руки, вивели на галявину і поставили біля багаття. Навколо запанувала тиша. Чути було тільки, як потріскує хмиз у вогні. Потім одночасно заговорили всі, замахали руками, погрожуючи полоненим.

Кільце навколо Антоні й Дженні дедалі звужувалось. Дженні прихилилась до Антоні. Він, закипаючи від безсилої люті, високо підвів голову і крикнув:

— Що ви робите? Ми ж не вороги вам! Ми — ваші друзі!

Несподівано натовп замовк і розступився. Усі повернули голови до лісу, з якого вийшла група людей. Попереду виступав негр-велетень. Антоні не повірив своїм очам. Невже Джомо? Він ішов поряд саморобних носилок, на яких лежав, очевидно, поранений.

— Хто дозволяв вчиняти самосуд? — крикнув Джомо ще здалеку, побачивши повішеного.

Стало зовсім тихо. Аж не вірилося, що хвилину тому тут усе клекотіло.

— Запам'ятайте, що ми — не банда розбійників! — рішуче говорив Карумба. — Ми — захисники свого народу! А хто цього не розуміє — тому з нами не по дорозі!

Він підійшов ближче, помітив полонених і, здивований, кинувся до лікаря.

— Як ви сюди потрапили, бвана Антоні?

— Нас захопили ці люди, — відповів Антоні.

— Розв'яжіть їх! — наказав Джомо.

Негри мовчали. Найближчі знехотя підійшли і розв'язали полоненим руки. Джомо став поряд Антоні та Дженні і звернувся до своїх людей:

— Брати, ці люди — не вороги неграм, байдуже, що вони білі! Вони двічі врятували мене від смерті. Горе тому, хто хоч пальцем зачепить їх! Зрозуміли?

Люди захитали головами.

Натовп поволі розтанув. Одні сіли вечеряти, інші вкладалися тут же, проти неба, спати. Джомо розставив вартових.

Командир загону запросив своїх нежданих гостей до багаття.

— Що все це означає, Джомо? — запитав Антоні свого рятівника.

— Ми змушені оборонятись, бвана Антоні, — гірко всміхнувся негр. — Не ми перші розпочали цю війну. Ви самі двічі були свідком, як мене хотів арештувати і вбити капітан Кребс… Тут зібралися всі такі, що терпіли знущання від плантаторів, поліції, солдатів. Жадоба помсти за кривди, за наруги, за смерть родичів — ось що привело їх сюди!.. Білі змусили негрів узятися за зброю, щоб боронити своє життя і волю. Краще загинути в бою, ніж дозволити накинути на себе зашморг і гойдатися десь на гілляці… Я знаю, ви осудите нас. Але повірте, у нас немає іншого виходу!..

— Джомо, я вірю: ти чесний хлопець… Але шлях, на який ти став…

Антоні не закінчив своєї думки, та Джомо її зрозумів.

— Не говоритимемо про це, — втрутилася Дженні. — Добре, що ми врятовані від такої страшної смерті, якою помер той офіцер. Коли б не Джомо, ми б уже висіли десь рядом з тим нещасним…

Джомо блиснув очима.

— Той нещасний, міс, власноручно забив трьох наших товаришів. Він заслужив такої кари! І вона для нього не занадто велика!.. Та годі про це! У нас є важливіші справи. Бвана Антоні, чи не оглянули б ви одного пораненого?

Антоні згодився.

В курені, куди привів його Джомо, на постелі з трави лежав Туку. Лікар оглянув його. У хлопця був струс мозку. Туку не говорив, але був при свідомості. Глибоке і рівне дихання свідчили, що стан його поліпшується.

— На жаль, у мене немає ніяких ліків, — сказав Антоні. — Але думаю, що він скоро видужає й без ліків… Йому потрібно тільки одно — сон і спокій.

Джомо подякував і провів їх до своєї шамби. Він розіслав на підлозі два широкі кароси для Дженні й Антоні, а сам ліг біля дверей на маті і незабаром заснув міцним сном.

Антоні і Дженні, стомлені незвичайними пригодами, теж заснули. Коли вони прокинулись, сходило сонце. Джомо не було в шамбі. Біля дверей стояло відро води, на маті лежав сніданок — смажене м'ясо й маїсовий корж. Гості кінчали сніданок, коли прийшов Джомо.

— Ви вільні і можете продовжувати свою подорож. Ось ваші речі… Машина теж в порядку. Я тільки що звідти… Але обіцяйте, що ви нікому не розповісте про нас і про те, що з вами трапилось!

Антоні й Дженні дали слово честі, і Джомо провів їх до дороги, де в кущах стояла машина.

Наступного дня вранці Антоні й Дженні прибули в Найробі — столицю Кенії.

Найробі, що мовою масаїв означає «холодний», розташоване на високому плато. Нежаркий, навіть прохолодний клімат привабив сюди багато європейців, які вигнали масаїв і кікуйю з їхніх земель і захопили цей благодатний край.

Кипучий європейський ритм життя цього великого міста вразив Антоні. По центральній вулиці Деламар-авеню майже безперервним потоком мчали автомобілі. У вітринах магазинів сяяли реклами, що могли б вільно конкурувати з лондонськими. Юрми людей, серед яких було багато військових, заповнювали центральні вулиці. Переважали англійці, але зустрічалися й індійці та араби — дрібні вуличні торговці. Негри без потреби не з'являлися в центрі міста: перший-ліпший білий міг до крові побити чорного тільки за те, що той не встиг уступити йому дорогу.

Зате ввечері, тут, як і в лондонському Сіті, ставало безлюдно: з ділового центра роз'їжджалися додому, в передмістя, сусідні містечка та плантаторські маєтки службовці, поверталися в свої тісні убогі житла робітники-негри.

Заїхавши на поштамт, Дженні послала матері телеграму, щоб та не хвилювалася і чекала її повернення тільки наступного дня надвечір. Потім Дженні й Антоні поїхали до губернаторського палацу.

Англійцям на прийом до губернатора потрапити неважко: білий колір шкіри й мова — непогана перепустка в колоніальній Африці.

Та все ж Антоні довелося з годину почекати у великій залі, прикрашеній картинами з воєнної історії Англії і портретом юної королеви, поки вийшов молодий прилизаний ад'ютант і запросив його до кабінету.

Губернатор мовчки вислухав лікаря. Його сірі стомлені очі уважно дивилися на Антоні, але розглядали щось там, позад нього. Та голос губернатора пролунав напрочуд дзвінко.

— Мені здається, ви помиляєтесь, містер Райт. Я не припускаю думки, щоб білі брали участь у замаху на ваше життя.

— Це не помилка, сер, — заперечив Антоні. — Підпалювала моє бунгало і стріляла в мене рука англійця! І цей англієць служить у поліції. Відверто кажучи, я твердо переконаний, що цього удару мені було завдано з відома і санкції інспектора окружного резервного поліцейського корпусу капітана Кребса! Я прошу розслідувати цю справу і покарати винних!