— Ох, що то за розкіш, панове! — басив він, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана біліла, як сніг. А запиваючи їжу пахучою слив’янкою, мружив від задоволення очі, прицмокував губами і муркотів, як кіт: — М–м–м! Скільки жию, не пив ніц нічого ліпшого!

— Не поспішай, пане Мартине, хвалити, — сказав дід Онопрій, встаючи з–за столу. — Є на світі і дещо смачніше.

Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев’яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.

Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.

— О, пан Єзус, яка то втіха! — І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль. — Що то єсть, пане?

— Мед, пане Мартине… Варений мед.

— О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!

Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці зі Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Арсен ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.

— От і війна, Арсене? — спитав воєвода. — Сьогодні прискакав гонець — закликав усіх, здатних носити зброю, до війська…

— Чекаємо незабаром Кара–Мустафу.

— З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!

— Вам рано, воєводо, про це думати… А якщо Бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!

— Мабуть, і Ненко прибуде на Україну, — вставив Якуб. — Чи не поїхати б і мені під Чигирин?

— Ні, ні, — гаряче заперечив Арсен. — Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці… Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під Богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.

— Так, Арсен правду каже, — погодився Младен. — Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубової Балки… Та як тільки я стану твердо на ноги, поїду до Болгарії. Гадаю, не всі ж мої соколи загинули! Хтось лишився живий — і ми знову піднімемо людей проти османів! Знову здригнеться Планина, загудуть гірські потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогріватимемо серця болгар золотою надією, пробуджуватимемо в них приспані сили і сподівання на волю!

Хоча Младен був виснажений, худий і майже зовсім сивий, зараз він виглядав значно краще, ніж у дорозі через Волощину, Молдову та Правобережну Україну. А темні очі, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заіскрилися молодечим запалом і невгасимою силою. Арсен мимоволі замилувався старим воєводою, його високим відкритим чолом, сріблястою чуприною, що її легко, одним порухом голови, відкидав назад, усім його мужнім і гордим виглядом.

Пізно ввечері полягали спати.

Арсен заснути не міг. Тихо, щоб не розбудити товаришів, устав із свіжого лугового сіна, відчинив виплетені з лози двері і вийшов із клуні.

Ніч була тепла, місячна. Прямо перед двором чорнів по горі заснулий ліс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомні жаби. Їхнє глухе — на тисячу ладів — кумкання заливало всю долину, в якій розкинувся хутір, і луною віддавалося в старезному пралісі.

Арсен перейшов двір і зупинився коло ґанку. Тут на нього ніби чекали. Рипнули сінешні двері — з темряви майнула невеличка біла постать.

— Златко!

Дівчина спурхнула з ґанку, мов пташка. Склавши на грудях тонкі білі руки, мовчки стала перед козаком. Арсен міцно пригорнув її, відчуваючи, як від хвилювання йому забиває віддих.

— Златко!

— Як я виглядала тебе, Арсене!

— Я теж, мила, ждав цього часу!

— Але ж ти завтра ідеш?

— Мушу, кохана. Насувається війна.

— Я знову ждатиму на тебе.

Він міцно потис її руки, ще міцніше пригорнув і тихо повів з двору. На вулиці вони звернули ліворуч і поволі рушили холодним споришем насупроти місяця.

6

Запорожці в’їхали в Чигирин з Черкаського шляху через Московський, або Калиновий, міст.

Як змінилося за ці дні місто! Тисячі московських стрільців та українських козаків–сердюків затопили вулиці й майдани. На валах кипить робота: лагодять палісад, складають у штабелі лантухи з землею, щоб латати проломи у стіні, встановлюють гармати. До мосту поспішають зі своїм домашнім скарбом городяни: хто не може зі зброєю в руках захищати місто, поспішають за Дніпро. Мчать на конях гінці. Лунають накази і розпорядження старшин, часто підкріплені лайкою. Палахкотять під великими закопченими котлами смолисті дрова, привезені з Чорного лісу, — кашовари готують обід.

Шум, гамір, крики. Але на всьому лежить печать тривоги і неспокою. В тому шумі й гаморі не чути веселих вигуків і сміху.

Чигирин ще дуже добре пам’ятає торішню облогу, тому серйозно готується до нової.

Гриву запорожці знайшли біля сердюків полковника Коровки. Разом з іншими вояками він працював на валу, забиваючи в земляну стіну міцні дубові палі. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязі, з натугою піднімав важку дубову колоду і з люттю опускав униз. Побачивши друзів, спроквола витер спітнілого лоба і, не поспішаючи, спустився додолу.

— Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? — запитав Арсен, потискуючи козакові руку. — Роман ще й досі в темниці?

— А де б же йому бути? Не так його стереже Трауерніхт, щоб легко визволити!

— В тому ж самому льосі?

— В тому самому. Біля дверей невідступно чатує двоє вартових.

— Ви не пробували поговорити з ними?

— Нічого не виходить. Не вступають у розмову.

— Хай йому чорт! Так підкупити треба!

— Я ж кажу: такі цербери, що й на мову не здаються! Як же підкупиш?

— Романа нікуди не виводили? Не допитували?

— Не знаю. Я ж не можу там сидіти цілий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомі там знайшлися — допомогли. Зате маю тепер обов’язки, і не завжди щастить відлучитися.

— Не багато ж ви встигли зробити, — розчаровано промовив Арсен. — Де ж нам знайти Рожкова? Може, він придумав що–небудь?

Грива ображено знизав плечима:

— Рожков знає те, що й я… Та ось і він!

Кузьма Рожков здалеку помітив вершників і безпомилково впізнав запорожців. Привітно усміхаючись, він поспішав до них. Подавши всім руку і запримітивши, що Грива насупився більше, ніж завжди, відразу збагнув причину поганого настрою товариша:

— Що, брате Гриво, перепало вже?

— Перепало, — похмуро сказав той. — Арсен думає, що тут нам легко було.

— Я не думаю цього, — заперечив Арсен роздратовано. — Але могли ж ви до цього часу придумати що–небудь!

— Не треба поспішати, — сказав Рожков. — Поспішиш — людей насмішиш! Поки Роман у Чигирині, доти він у відносній безпеці. Я просив полковника Гордона, і він розмовляв з Трауерніхтом. Німець не обіцяє звільнити свого кріпака, але й катувати тут не буде: боїться шотландця.

— Він першого–ліпшого дня може вивезти його звідси, а тоді — шукай вітра в полі! Десь тихо закатує — і не дізнаємося.

— Ну, що ж, головою об стіну не битимешся…

Арсен з досадою стукнув руків’ям шаблі:

— Ех, чорт! Я гадав, ви кмітливіші… Не можемо ж ми сидіти тут кілька днів! Мусимо якнайшвидше мчати до Січі! Треба сьогодні, не відкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хід шаблі!

— Це можна зробити не раніше вечора, — сказав стрілець. — Удень нічого про це й думати. Нас схоплять, мов куріпок. І самі загинемо, і Романові не допоможемо.

Раптом із замку ударила гармата. Постріл був такий сильний і несподіваний, що всі сторопіли на мить. За першим пострілом ударив залп усіх гармат. Задвигтіла земля. У вухах задзвеніло. Коні тривожно заіржали, затупотіли, присідаючи на задні ноги.

— На Бога, що трапилося?