— Звідки? Розповідай, Даниле!..

— Ти наче з того світу з’явився!..

— Стривайте, братове, — промовив Сом. — Усе розповім. Тільки пізніше трохи. А зараз проведіть мене до кошового… Маю до нього пильну і наглу справу.

— Іди, йди, Даниле, та повертайся скоріше, поки в бочці ще є, а то осушимо без тебе! — зареготав Метелиця і наказав Товкачеві: — Проведи старого до Сірка!

Товкач узяв кобзаря за рукав, повів через майдан до великого будинку з широким фарбованим ґанком і високими вікнами з різноколірними шибками.

Тепер погляди козаків звернулися на кобзаревого поводиря.

Яцько стояв збоку, не дуже прислухаючись до розмови. Він із захопленням розглядав Січ.

То це, виходить, запорожці! Аж дивно, як вони схожі на хлопів із його рідної Смеречівки, звідки він утік ще в кінці літа. Такі ж огрубілі від роботи руки та обвітрені, видублені дощами і сонцем лиця. В більшості — поношені, латані свитки, кожухи, стоптані чоботи і полотняні штани. Лише дехто одягнутий у дорогий панський кунтуш ^[1]чи новий кожух до станка…

Але й відрізняються від смеречівських хлопів. У запорожців — сміливі, гордовиті погляди, яких Яцько ніколи не бачив у своїх односельчан. У кожного — шабля при боці, пістоль або й два за поясом. А на головах — овечі, лисячі або заячі шапки… Ні, зовсім не те, що на його рідній Гуцульщині!

Потім він ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах–куренях, що причілками майже впритул упирались у фортечні стіни. Очеретяні стріхи припорошені дрібним сніжком. Попід ними — тьмяніють вузькі, мов бійниці, віконця. Будинки військової канцелярії і кошової старшини вищі, кращі, криті гонтою ^[2]. На протилежному боці майдану красується фарбованими стінами і золоченими банями січова церква.

Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку, вклонився і проказав хрипко:

— Добридень, панове козаки!

— Здоров, парубче! — відповів за всіх Метелиця. — От тільки не називай нас так… Бо які ми пани? Голодранці… А пани — там! — кивнув на будинки січових старшин. — Зрозумів?

— Зрозумів.

— Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму діло… А тепер розповідай — звідки сам? Де зустрівся з Сомом?

— Та це я розповім… Потім… А попереду хотів би знати, як мені знайти Арсена Звенигору.

Козаки здивовано перезирнулися.

— О, у Звенигори родич об’явився! А ти його хіба не знаєш, хлопче, нашого Звенигори? Він тут, між нами…

— Ні, не знаю… Маю тільки щось йому передати…

Арсен виступив наперед. Подряпину на руці він уже встиг залити горілкою і притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але і жупан, і кожух у багатьох місцях полатані, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарешті, потрапили до козака.

— Що ж ти маєш передати мені, хлопче? — спитав він стривожено.

— Я з Дубової Балки, я…

— Ти з Дубової Балки? — аж кинувся козак.

Серце у нього тьохнуло: там, на березі Сули, ось уже третій рік жили його рідні — мати, сестра, дідусь…

— Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? — Він схопив хлопця за плече. — Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!

— Мати ваша захворіла. Передавали, щоб ви прибули…

— Мати! Що з нею? Ти бачив її?

— Ні, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дідом Сомом ночували у них.

— То ти сам не з Дубової Балки?

— Ні, вуйку ^[3], я з Карпат… Коли знаєте — із Смеречівки. Утік від пана Верещаки… Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бідного хлопа збиткується, як з бидла!.. А ниньки мав надію козакувати, якщо приймете…

Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнілі сірі очі пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину під гаєм, схилився над берестовим ліжком, яке сам змайстрував, до узголів’я матері… Намагався уявити, яка вона тепер… Бліда, мабуть, з дрібненькими зморшками під очима, густе волосся рано вкрилося білою памороззю. Яка хворість причепилася до неї? Чи туга за чоловіком, Арсеновим батьком, зв’ялила її серце? Чи застане її живу? Коли б мав коня — десь за три–чотири дні доскакав би!

— Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, — звернувся він до корчмаря, що саме заходився частувати козаків. — Чи не дав би ти мені коня під заставу?

— Ти хочеш їхати додому? — спитав Сікач, який чув розмову Звенигори з хлопцем.

— Так. Провідаю стареньку… Ось Омелько дасть мені коня…

— А якщо ти заженеш його? — примружився корчмар.

— То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, що сором сідати на неї, а здереш, як за батька.

— Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш мені по чвірці злотих. Згода?

Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пішком по бездоріжжю, коли вранці випадає сніжок або іній, а вдень тане, і степ стає сивий від роси.

— Зайдеш до мене на хутір — скажеш жінці, щоб дала Гнідого. Вона знає. А сідло — в комірчині, — пояснював Омелько, радіючи нежданому заробіткові.

— Гаразд, дякую, — кивнув Арсен і вклонився товариству: — Бувайте здорові, друзі! Не згадуйте лихом! До зустрічі!

Він повертався на всі боки і відвішував поклони захмелілим козакам. Дженджуристий Сікач, побачивши латки на кожусі і жупані товариша, вигукнув:

— Стривай, Арсене! Скидай ік лихій мамі свою лахманину! Негоже козакові їхати з Січі обірванцем! Та хіба кошове товариство не в змозі спорядити тебе краще? Ось на лишень!

Він швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна і сиву смушеву шапку–бирку.

— О, тепер не сором і під вінець! — задоволено оглянув він товариша, натягуючи на себе його поношений одяг. А побачивши Товкача, який наближався до гурту, гукнув: — і першому ж блазневі, який посміє обізвати запорожця нетягою чи сіромою, заткни у пельку Товкачеву шабельку!

Красномовний жест у бік Товкачевої дорогої шаблі, що мерехтіла проти сонця дорогоцінним камінням, і прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував другові, викликали серед козаків смішок, бо всі знали Товкачеву пристрасть до коштовної зброї. Він був, мабуть, найбідніший серед товариства, ходив у лахах, зате мав найкращу шаблю. Такої навіть у кошового не було.

Товкач закліпав чорними віями, але повільно відстебнув од пояса шаблю. Нижня губа у нього затремтіла.

— Я з радістю… Чого ж… Бери, Арсене! — пробубонів він. — Хіба мені жалко для друга?

Всі бачили, що йому таки жалко, і потішалися над погано прихованою досадою козака. Метелиця аж тремтів од сміху і важкими кулаками витирав сльози. Його обвислі м’ясисті щоки дрібно трусились, а біла кудлата шапка мало не падала з голови.

— Ох–хох–хох! Сю ніч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще підвернеться тобі під руку якийсь татарський мурза — і знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! — Арсенові ж сказав: — А від мене, синку, маєш люльку і кисет! Пали на здоров’ячко!

— Спасибі, батьку! Спасибі, друзі! — дякував розчулений Звенигора.

В цю мить на ґанку військової канцелярії з’явився джура кошового.

— Арсене! — гукнув він. — Арсене–е!

— Чого тобі? — обізвався козак, обсмикуючи на собі новий кожух.

— Швидко до кошового! Не гайся!

Арсен здивовано глянув на товаришів, ніби питав, що там стряслося, але ніхто нічого не знав.

3

— Чолом тобі, славний кошовий отамане Іван Сірко! — привітався, вклоняючись, кобзар, коли Товкач завів його до великої, гарно прибраної світлиці військової канцелярії і шепнув, що перед ним — сам отаман. — Маю до тебе пильну справу… Невідкладну і таємну…

Сірко зробив знак Товкачеві, щоб вийшов, устав із–за столу і сказав:

— Я тут сам, кобзарю… Сідай — кажи…

Він узяв старого за руку і підвів до широкої лави, покритої пухким килимом. Поки кобзар сідав, кошовий відступив назад і обіперся рукою на стіл.